Спочатку я думала, що помираю. А потім звернулася в психлікарню

Часто на форумах і у соцмережах зустрічаються дописи, у яких люди просять допомогти подолати панічні атаки. Але що це? Що переживає людина у моменти таких станів і, головне, як їх подолати? Навряд чи є багато бажаючих, які хочуть поділитися своєю історією. Але «Полтавська хвиля» знайшла таку людину. Це пані Ірина. А далі її історія, без прикрас і перебільшень.

Ірі 28. Вона розумна, дотепна, завжди посміхається. У жінки є чоловік і донька. А ще подруги і батьки, які завжди допоможуть. А ще у неї ПАНІЧНІ АТАКИ.

Панічна атака це раптовий напад сильного страху, який викликає серйозні фізичні реакції, коли немає реальної небезпеки або видимої причини. Панічні атаки можуть бути дуже страшними. Коли вони відбуваються, людина відчуває, що втрачає контроль, божеволіє або може померти. Зовні це часто схоже на серцевий напад.

Частина 1. З чого все почалося

Я не знаю з чого почати, аби достукатися до вас. Мабуть, зі смерті. Ось уже два роки я боюся що помру. Не важливо з якої причини. А ще я боюся залишитися вдома з дитиною. Бо коли я помру – вона злякається мертвої мами. У неї травма на все життя буде. А вона така маленька. Їй всього три.

Не віддавай дитину батькам – виховуй сам

2019 рік. 10 березня. Я пам’ятаю той день. Ми з чоловіком їхали в маршрутці і у мене заболіла голова. Заболіла так, що коли вийшли на зупинці, я абсолютно не розуміла де знаходжуся. Сіла посеред дороги, обхопила голову руками і розкочувалася з боку в бік. Швидку відмовилася викликати. Чоловік під руки вів мене додому, а я говорила йому, що коли сьогодні помру – нехай не віддає Аню нашим батькам. Нехай сам її виховує. Уже коли мені стало легше у лікарню мене відправив. Але з того часу я почала боятися головного болю. Боялася гуляти далеко від дому, не виходила з квартири без пігулок, півроку не їздила в автобусі. Боялася, що зомлію. Мене постійно переслідував відчуття тривоги.

Допомагало глибоке дихання. Говорила собі: вдихай раз. Видихай два. Вдихай три. Видихай чотири.

Ліза померла

А потім навесні 2020 ми всі захворіли. Якраз коронавірус починався. Думаю, то був він. У дочки температура 39.5 трималася майже тиждень. Тому потрапила з нею до лікарні. Чоловік із такими ж симптомами лежав вдома. А з лікарні хвора уже я приїхала.

Потім Ліза від раку померла. Моя знайома. Їй було 30. У неї лишилася мала дитина. Я дізналася про це в лікарні. Для мене то був шок.

Отоді, пам’ятаю як лежала на дивані і почала задихатись. Кричала, що не маю чим дихати. Швидко бігала кімнатою, бо не могла сидіти. У мене так тряслись руки. Я готова була на стіни лізти від страху. Мабуть то і була моя панічна атака.

poltavska-khvilia_xcwi/BbAop2k7R.jpeg

Але я впоралася з нею. Мені вдалося. Допоміг посібник, який порадила одна знайома психологиня.

І все ніби добре було. До наступної зими.

Викликай швидку – я помираю

Бо взимку я дізналася, що в одному із садочків трапилася трагедія. Мама забрала дитину додому. Лягла спати з нею і не прокинулася. Померла у сні. Тато прийшов з роботи, дитина сама ходить біля мертвої мами.

Аня, донька моя, якраз тоді хворіла. А я була з нею і постійно нервувала. Що як я засну та не прокинуся. Через нерви знову почала боліти голова. У лікарні так і сказали – головний біль від нервового напруження. Виписали заспокійливе, але воно не допомагало. Одного разу довела себе до того, що швидку викликали. У мене боліла голова, лихоманило, піднялася температура тіла, а коли я намагалася лягти на ліжко – розуміла, що задихаюся. Тоді трапилася перша істерика. Я плакала і просила чоловіка викликати швидку. Думала помру.

Відтоді і почалося пекло. Я стала боятися залишатися вдома сама. Викликала чоловіка з роботи. Намагалася більше часу проводити у людних місцях. Вмикала доньці мультики, а сама скручувалася калачиком і засинала. До речі, вночі спати я стала погано. Прокидалася разів по 5.

Плакала від страху. Увесь день ходила і думала, що сьогодні помру. Накручувала себе. Нічого уже не цікавило. Почала мало спілкуватися з людьми. Чоловік підтримував як міг. Але не допомагало.

Мама, не бійся. Я поряд

Одного разу ми з донькою провели чоловіка на роботу. Я сіла на крісло. Обхопила себе руками і зрозуміла, що не можу впоратися. Одразу набрала його. Кажу, вертайся назад, я боюся.

А мала в цей час підійшла і сказала - мама, не бійся, я ж з тобою.

У мене знову трапилася істерика. Подумала, що нікудишня я мати, якщо дитина мене заспокоює, а не я її. А вже ввечері я зателефонувала психотерапевту.

Частина 2. Лікування

Почала працювати з психотерапевтом. Мені не важко було розповідати про проблему. Бо я вже була виснажена від цих атак.

Допомагало присідання. Кожного разу, коли мене “накривало” я присідала до знемоги. Ще дихала в паперовий пакет. Голосно співала, перекрикуючи власні думки.

А найчастіше використовувала вправу «Заземлення».

poltavska-khvilia_xcwi/_Wgz2hknR.jpeg

Паралельно я працювала з психіатром. Мені призначили заспокійливе. Воно не допомагало. Тому “сіла” на антидепресанти.

Але вони не підійшли. Стан погіршився. Перестала їсти. Сиділа на дивані як загнаний звір і плакала. Постійно.

Пам’ятаю як чоловік з донькою гуляли, а я лежала і думала: Зараз вийду на балкон і викинуся. Я вже така виснажена. Я тільки клопіт створюю. Не знаю, що мене тоді зупинило.

Наступного дня розповіла про це психотерапевту. А вона відправила мене до іншого психіатра.

Поїхала я до психлікарні і попросила лікарку мене госпіталізувати. Але та відмовилася. Сказала, що так будемо пробувати лікуватися. Окрім панічних атак мені діагностували депресію. Почали нове лікування. Із транквілізаторами і антидепресантами. Перші п’ять днів лікування були на контролі. Дози ліків корегувалися. І всі ці дні я спала. Цілодобово. Прокидалася поїсти і сходити до туалету. Все.

Робити нічого не хотілося. Вранці прокидатися не хотілося. Я цілими днями лежала. Майже не їла, не відповідала на дзвінки, не говорила з людьми, не виходила з дому. Я просто лежала. Постійно.

Говорила про свій стан з психіатром. Вона сказала – змушуйте себе.

З депресії ми себе витягуємо. Як Мюнхгаузен.

І я почала витягувати. Склала на листочку план. Там були елементарні речі – почистити зуби, попити чаю, розчесати волосся. Ставила плюсики за все, що виконала.

А потім знайшла роботу. І оті турботи, нове коло спілкування – почали мене відволікати.

Частина 3. Я тепер

З часу мого лікування минуло чотири місяці. Зараз я й досі приймаю антидепресанти і інколи п’ю заспокійливі. Буває, що мої атаки повертаються. Але зараз я справляюся з ними.

Я заповнила своє життя турботами, аби не залишалося часу на думки і боюся одного – що буде зі мною, коли у мене закінчиться курс антидепресантів. Бо я не хочу повертатися до того стану.

Я і досі працюю з психотерапевтом. Я вчуся долати свої страхи. Я вчуся розуміти те, що боюся. І вірю, що мені вдасться.

Еще с рубрики: "Лонгрид"

Последние публикации

Обсуждение

Написать комментарий