День, коли вбили чеченського героя Джохара Дудаєва — де у Полтаві його вулиця

Через заплямоване росією ім'я чеченського національного героя Джохара Дудаєва, життя якого тісно переплітається з Полтавою нам про нього мало відомо.

Дудаєв був взірцем для полтавських колег, жахом для росіян та опорою для народу, який хотів, щоб москва прибрала свої бляшанки з їхньої території. Що залишилось у Полтаві після Дудаєва, і чи повернеться до неї пам'ять?

Нарешті, одну з вулиць нашого міста за підсумками голосування громади у другій черзі перейменувань мають назвати на честь першого президента Республіки Ічкерії, головного командира під час російсько-чеченської війни.

Коли з 1985 по 1987 рік у Полтаві Дудаєв був начальником штабу авіаційної дивізії, то з сім'єю більшість часу проживав на вулиці Нікітченка на Садах-2, яка поки що називається на честь радянського «кадебіста» Віталія Нікітченка.

У статті використана книга дружини президента — Алли Дудаєвої «Мільйон перший».

Народження Джохара Дудаєва та загибель понад 200 000 чеченців

Дудаєв належав до тайпу Ялхорой. Тайп — це така чеченська та інгуська племінна організація, самовизначення якої базується або на походженні від спільного пращура або від спільного місця походження.

У однойменному селищі Ялхорой і народився Джохар, у мальовничій долині, де споконвічно жив його народ. Звідти збереглись перекази, а на місцевості — давні руїни та покинуті аули.

Покинуті вони через примусову депортацію чеченців у 1944 році силами нквс до Центральної Азії та Казахстану. Тобто той самий Нікітченко, ім'ям якого нині названа полтавська вулиця, належав до структур причетних до злочинів проти корінних народів срср: кримських татар, балкарців, інгушів, калмиків тощо.

Для операції з переселення чеченців була вигадана глузлива назва «Чечевіца». Після відновлення чеченської республіки й повернення чеченців на Батьківщину людям було заборонено селитися в цьому регіоні знову.

Операція була детально спланована. Напередодні виселення у чеченських помешканнях розселили російських солдатів, до яких, певна річ, по неписаному чеченському правилу ставились як до гостей. Тож солдати пили й гуляли місяць, а тоді повідомили, що мають наказ виселити чеченців із власних домівок товарняками до Казахстану.

На нових місцях переселенці опинилися без засобів для існування та житла. Лише в перші місяці депортації загинуло понад 200 тисяч чеченців. Територію ліквідованої республіки розділили між сусідніми.

Європарламент 26 лютого 2004 року визнав депортацію чеченського народу актом геноциду.

У своїх мемуарах дружина президента Ічкерії Алла Дудаєва розповідає, що Джохар не знав точної дати свого народження. Під час висилки до Казахстану документи загубилися, майбутньому генералу на той момент було декілька днів. Він був сьомою дитиною у родині із дев'яти братів та сестер. Відтак в Казахстані Джохар та його родина разом зі своїм народом прожив у засланні 13 років.

Чеченців не брали в авіацію

Повернення назад у рідні гори та ущелини також не пророкувало чеченцям легкого життя.

Слово "чеченець" тоді звучало як "злочинець". Навколо були одні "чужі", що жили в їхніх будинках і зовсім не чекали на повернення господарів. Довелося наново будуватися на ділянках непридатної землі, яку виділяли за межами Грозного. Подібні цим життєві умови склалися у кримських татар.

«Він згадував, як хлопчиком збирав улітку в занедбаних садах фрукти та здавав їх на приймальний пункт, щоб на вторговані гроші купити собі шкільну форму».

Попри дискримінацію Джохару вдавалося бути відмінником у новій школі й навіть майже отримати путівку до Угорщини, як найкращому учню. Але директриса школи розсудила, що "неблагонадійному чеченцю нічого робити за кордоном", тому віддала путівку іншому.

«Трагедія чеченського народу завжди залишалася чорною прірвою в його серці, я не бачила дна безмежного розпачу, який спалахував іноді в ньому», — Алла Дудаєва.

Після школи й нетривалого навчання на фізико-математичному факультеті Джохар твердо вирішив пов'язати свою долю з тією діяльністю, куди чеченців не брали взагалі — авіацією. Медична комісія одразу забраковувала всіх незручних режиму людей, тож Джохару довелося назватись осетином, щоб вступити. І в нього все вийшло. А після закінчення вишу він наполягав, щоб в особисту справу вказали справжню національність — чеченець.

«В будь-яку погоду солдати в Полтаві звіряли годинник по Дудаєву, який пробігав повз них»

За свою кар'єру Джохар Дудаєв налітав загалом понад 3000 годин, випробував майже всі типи військових літаків, навчив пілотажу не одну сотню льотчиків, за це отримав два ордени, понад двадцять медалей, звання генерал-майора та посаду командира в країні, яка згодом мала зникнути з карти світу, і від якої Дудаєв відречеться пізніше. Але не будемо забігати наперед.

З 1966 року до 1970 він року служив у Калузькій області, з 1970 року — на Забайкаллі, поблизу Іркутська. Там він дослужився до начальника штабу й провів найбільше часу, поки його не перевели у 1985 до Полтави, на посаду начальника штабу дивізії важких бомбардувальників.

І він, і його дружина з особливою теплотою згадували Полтаву:

«Після п'ятнадцятирічного "ув'язнення" в Сибіру ми їхали до благодатної Полтави на нове місце служби».

«Два роки життя у Полтаві у новому багатоповерховому будинку поряд із великим колгоспним садом видалися нам чарівним яблучним сном. Запашний аромат фруктів просочував усі вулиці та золоті поля навколо».

Ми вирішили навідатися туди, де проживала сім'я Дудаєва і знаєте що? Двір напівкруглого будинку без проїзних арок у квітні дійсно розпашів від цвіту фруктових дерев, що оточують район над ставками поблизу, все як у книзі.

Проте ми не знайшли жодного нагадування, що тут жив президент Ічкерії. Хіба що місцева мешканка підказала, де конкретно жила родина і вказала на середній під'їзд.

«Такої різноманітності всіх земних плодів, як у полтавських магазинах, я ніколи раніше не бачила: кавуни, дині, гарбузи — солоні, мочені, сушені; величезні щуки та коропи з Дніпра; і, нарешті, всілякі бублики, кренделі, булочки та високі пишні хліби», — пише Алла Дудаєва.

І одночасно тут у них з'явилося важливе запитання. Чому при таких багатих колгоспах, у Полтаві не було сиру, сметани, м'яса та ковбаси? Якось, глянувши на вітрини, завалені великими яловичими вухами та хвостами на Центральному базарі, дружина Дудаєва запитала у продавця:

«А хто з'їв те, що посередині?»

А продавець небезпечно озирнувшись на всі боки, підняв вказівний палець догори й сказав:

«Москва».

Її жадібна рука брала все, що хотіла, і в цьому багатому краї людям доводилося підходити до вагонів-ресторанів поїздів, що проїздили повз, щоб купити дітям ковбаси.

Під час служби Дудаєв був впертим, запальним, відрізнявся мужністю духу та турботою про підлеглих. У його підрозділі завжди панували суворий режим та дисципліна, але при цьому командиру вдавалося зробити так, щоб побут військових був чудово налагодженим.

Всеволод Валерійович Петріченко, який служив разом з Дудаєвим, а наразі капітан ЗСУ та артилерист, розповів про особисті враження про Джохара:

«Все, що писала про нього роспропаганда – протилежне від того, яким він запам'ятався у Полтаві. Навіть тоді, під час російсько-чеченської війни, Москві ніхто з нашого авіамістечка не вірив. Брехуни!

Джохар Дудаєв був дуже ерудованим, знав англійську та німецьку мови. Величезна бібліотека була в нього вдома.

Пам'ятаю, що в будь-яку погоду солдати звіряли годинник по Дудаєву, що пробігає через них, у спортмістечко і назад. Він був суворим, але надзвичайно справедливим. У мене служив його племінник, Беслан Кутаєв — найкращий солдат з усіх мох солдатів. Але Дудаєв про нього мене особисто ніколи не просив і жодних преференцій йому через старших не надавав.

Якось він у мене попросив найкращий фотоапарат для своєї відпустки з сім'єю, я йому просто дав, а він наполіг, щоб я взяв його розписку. Після відпустки він мені повернув його справним та в комплекті. Під час навчань він завжди з головними штурманами дивилися у мене результати фотоконтролю бомбометання та пусків ракет. Для мене він був взірцем».

Джохар Дудаєв пропрацював начальником штабу у Полтаві два роки, піднявши боєздатність дивізії. Але про призначення його командиром у «верхах» не йшлося через походження «чеченець».

У 1987 році його все ж підвищили у званні до генерала й перевели командиром до дивізії важких бомбардувальників Ту-22 у Тарту Естонської РСР, з якою колишні командири не впоралися. Вирішили протестувати «чеченця».

Такого класу дивізій було в союзі не багато, а Джохар одним з перших освоїв так звані «бігфаєри», тобто літаки, які були призначені для можливого ядерного бомбардування європейських столиць у ході холодної війни.

Тож сім'я Дудаєва покинула Полтаву. Від генерала тут на Полтавській авіабазі зосталась дрібка особистих речей, наразі виставлених в експозиції полтавського музею важкої бомбардувальної авіації, як от форма, ручний розкладний ніж, рапорт, писаний від його руки, декілька фотографій та великий фотопортрет у кутку разом з формою.

Подейкують також, що ці берізки у парку поблизу монумента Втеча з пекла посадив особисто Дудаєв під час однієї з річниць.

«Договори з росіянами нічого не варті» — 1992 рік

Командиром-авіатором Дудаєв був до 1990 року, розчарувався в «союзі народів».

Одного разу він навіть проігнорував наказ радянського керівництва блокувати естонське телебачення та не допустити відновлення незалежності Естонії. Замість того він направив туди польову кухню.

Розвал срср вже маячив на горизонті, всюди назрівали народні рухи. Джохар не прийняв пропозицію з Москви про підвищення та подальшу службу, а натомість повернувся на Батьківщину, де його кандидатуру висунули на пост голови конгресу чеченського народу. Як відомо, Джохар дуже емоційно сприймав події, що стосувалися його багатостраждального народу і зробив свій вибір.

4 вересня 1991 року після багатоденного мітингу підтримки, Дудаєв оголосив про розпуск радянської Верховної Ради у Грозному, будівлю захопили мітингувальники.

Того ж місяця Джохар Дудаєв переміг на виборах і став президентом. 1 листопада 1991 року він підписав свій перший указ «Про суверенітет», яким проголосив незалежність Чеченської Республіки Ічкерія від рф.

Це право було конституційним. Чеченська республіка, дотримуючись законів та конституції срср, реалізувала своє конституційне право на вихід зі складу срср, ставши незалежною державою. Більш того уряди срср, ррфср та рф це право визнали. 7 липня 1992 росія вивела свої війська, і здавалося, з окупацією було покінчено.

Більш того Єльцин переміг на виборах у рф, бо обіцяв автономіям «брати суверенітету стільки, скільки зможуть».

Однак не пройшло і двох років, як московська влада довела, що письмові договори з нею нічого не варті.

Розпочалася активна діяльність спецслужб, колишньої кдб, та втручання у внутрішню політику Ічкерії, фінансова блокада, і нарешті марна гібридна війна на розпалювання внутрішньої ворожнечі, бо і влада й опозиція об'єдналися перед лицем неминучої війни.

Спершу росіяни ввели війська в сусідню Інгушетію «для захисту осетинів», а наприкінці 1994 року почалися авіанальоти на Чечню та проведення «військової операції».

«Ви ще пожалкуєте, що зробили з Чечнею». Війна та вбивство Дудаєва

Президент на десятиліття випередив історика Тімоті Снайдера, давши визначення терміну «рашизм» у своєму останньому інтерв'ю. Коли людство боролося й перемагало нацизм, то водночас породжувало «русизм», мовчки спостерігаючи.

«"Русизм" — це особлива форма людиноненависницької ідеології, заснована на великодержавному шовінізмі росії, повній бездуховності та аморальності. Відрізняється від відомих форм: фашизму, расизму, націоналізму особливою жорстокістю, як до людини, так і до природи. Володіючи рабською психологією, паразитує на хибній історії, на окупованих територіях і народах, які пригнічує»

Вторгнення в Чечню багато в чому нагадувало вторгнення в Україну у 2022 році.

• Перші значні втрати російських солдатів були ще на підступі до Чечні. Адже згуртоване мирне населення зупиняло і блокувало колони, а потім по військам відкривався вогонь збройних формувань Дудаєва.
• Авіаудари та артобстріли по мирним селам приводили до ще більшої консолідації народу.
• Масові жертви серед цивільних, російська тактика залякування, зачистки мирного населення, жінок та дітей заради шантажу. Наприклад, різанина у Самашках. У відчаї росіяни вдавалися до геноциду населення.
• Тактика «спаленої землі».
• Повне ігнорування міжнародних конвенцій та недопущення міжнародних комісій.

Однією з наймасовіших бійнь після Другої світової можна вважати битву за Грозний, де у новорічні свята 1995 року за три дні росіяни втратили за оцінками чеченського генерала Масадова до 4000 військових та близько 400 танків, які чеченці спочатку спокійно впустили на вулиці міста, а тоді розстріляли з дахів будинків.

Через використання росіянами заборонених фосфорних та термобаричних бомб втрати серед мирного населення склали колосальних 27 000 людей.

Внаслідок другого наступу на місто Грозний впав.

У лютому 1995 року після відступу зі столиці штаб Дудаєва знаходився за 30 кілометрів від міста.

21 квітня 1996 року спецслужби запеленгували сигнал супутникового телефону Джохара Дудаєва у районі села Гехі-Чу, що зі спогадів дружини траплялося досить часто, но нього йшло справжнє полювання.

У повітря було піднято два літаки Су-25 з ракетами й на цей раз Дудаєва наздогнала смерть, він загинув від вибуху ракети під час розмови телефоном із депутатом держдуми Костянтином Боровим, під час тих самих переговорів, яких він так чекав.

Президент невтомно домагався мирного врегулювання конфлікту та завершення війни, але Єльцину була потрібна лише капітуляція «бунтівної республіки». Закиди про бажання самого Дудаєва «втопити країну в крові» були частиною пропаганди. У кремлівському політикумі Дудаєва охрестили воєнним злочинцем та сепаратистом.

Того дня кабель його супутникового телефону, який йшов від дипломата на капоті автомобіля Ниви, що стояла на пагорбі, був закоротким, бо його перебило під час одного з таких авіанальотів. Відійти на безпечну відстань було неможливо. Ракета влучила, уламок потрапив Дудаєву в голову.

Його дружина в цей час перебувала задля безпеки у лісосмузі неподалік і чула приліт ракети.

Останні слова президента Джохара Дудаєва, як згадував потім Боровой, були:

«Ви ще пожалкуєте, що зробили з Чечнею».

Росіянам так і не вдалося встановити контроль над республікою та придушити повстанський рух у горах, попри сподівання, що вбивство лідера якось змінить хід війни.

Наприклад, в облозі містечка Бамут маленький гарнізон чеченських військових — близько 100 осіб, півтора року тримався в облозі, вбивши близько 1000 росіян. Подібне відбувалося по всій республіці.

Війська окупантів були вимушені покинути територію республіки, а у кремлі почали шукати вихід із конфлікту, але ненадовго, щоб перевести дух. Через три роки росія вже на чолі з путіним взяла реванш і з небаченою до цього жорстокістю до мирних: з таборами смерті та масовими похованнями.

«Росія зникне, коли зійде українське сонце», — Джохар Дудаєв

У своєму останньому інтерв'ю в 1995 році Джохар Дудаєв передбачив вторгнення рф в Україну й застеріг, що Україну їм просто так не завоювати:

«Найбільша помилка — це знехтувати українцями. Вважати українців слабкими. Образити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців або відібрати щось в українців. Українці завжди повертаються. Українці повернуться і повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу і застосувати її пропорційно. Вони знищують усе на своєму шляху. Не ображайте українців. Інакше, коли українці повернуться на землю, де поховані їхні предки, то ті, хто живе на цій землі, заздритимуть мертвим».

Ворог росії є нашим другом — тепер вже зрозумілий для українців маркер. Але ще якийсь десяток років тому суспільна думка була іншою. Ставлення до росії було нейтральним, а то і теплим. Так говорить офіційна соціологія.

Маємо нав'язаних «спільних» героїв, пам'ятники, назви вулиць, історію — тож не дивуймося спільному з росіянами суспільно-політичному дискурсу.

Ще у 2015 році в Полтаві підіймалося питання про перейменування однієї з вулиць на честь Джохара Дудаєва, але знаходилися проросійські політичні сили, які блокували таке волевиявлення.

Навіть спроби встановити меморіальну дошку на будинку де він жив залишались невдалі.

Водночас у частині світу, позбавленому такого впливу росії, давно існує близько 20 вулиць та майданів, присвячених чеченському державному діячу: у Львові, Ризі, Вільнюсі, Варшаві, одразу в декількох містах Туреччини, у естонському Тарту, куди генерала перевели після служби у Полтаві, його ім'ям було названо багато об'єктів, а першу меморіальну дошку встановили ще у 1997 році.

З початком повномасштабного вторгнення всім уже має бути зрозуміло, хто є хто. Джохар Дудаєв — герой свого народу і взірець для українців. І йому однозначно, бути увіковіченим у місті яблуневих садів, яким запам'яталася генералу і його дружині Полтава.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.