Довга дорога додому: інтервʼю з директоркою Припʼятської школи

Тисячі українських сімей сьогодні розділені війною. Не байдужі люди та організації по всьому світу приймають родини вимушених переселенців намагаючись створити їм максимально можливий затишок та комфорт, проте через війну багато дітей опинились окремо від батьків. Багато малечі перебуває у стані посттравматичного шоку. Не краще почуваються й батьки. Але така ситуація не нова для України. 37 років тому діти були розлучені з батьками на невизначений термін – це були діти Чорнобиля. Головне – запастися терпінням і жадана зустріч обов'язково відбудеться.

Марія Голубенко була вимушена розлучитися з донькою на тижні й місяці.

Не відрядження і не хвороба, не робота за кордоном і не відпочинок на океанському узбережжі змусили матір із важким серцем і тягарем на душі прийняти таке непросте рішення.

Тієї ночі вибухнув Чорнобиль…

Люди, що жили в Прип'яті, опинилися в епіцентрі вибуху – нечуваної нищівної сили, винайденої людиною, що обернулася проти творця.

Сотні людей щодня, щогодини і щохвилини мали вирішувати долі інших людей, приймати рішення, від яких залежало майбутнє. Лихо не оминуло і Марію Кирилівну, яка в той час очолювала четверту прип'ятьську школу, а нині є учителем-методистом, методистом вищої категорії та відмінником освіти, була заступником генерального директора видавництва “Шкільний світ”.

Маріє Кирилівно, вам як нікому іншому близькі нинішні події, коли дітей і батьків розлучають заряди порятунку. Минуло майже 30 років від трагедії на ЧАЕС – пам'ятаєте як це було, як дізналися про аварію та якими були ваші найперші почуття?

– Першою емоцією була невпевненість, потім страшенна невизначеність, потім поставало питання, “що робити і як бути з учнями”. Адже я тоді працювала директором школи, а це 1548 учнів. Ми не знали як будемо їх евакуювати. Куди евакуювати. Що робити завтра, адже був робочий день. Оці питання невизначеності – це були найперші нагальні питання для мене як для керівника. Можливо, саме тому на суто людській емоції – страх і паніку в мене не залишалося часу.

Але якось ситуація вирішилася сама по собі. Яким чином? Насамперед ми дізналися, що дітей будуть евакуювати, збираючи за місцем проживання – по під'їздах будинків. Інша справа, що не всі батьки були вдома.

Одні батьки були на дачах і городах, інші просто на вахті працювали на третьому, на четвертому реакторах, хтось брав безпосередню участь у ліквідації аварії, а хтось забезпечував ще й роботу другого і третього реакторів. Отже, деяких дітей довелося споряджати без них

Як директор школи я ситуацію усвідомлювала одразу й інформацію отримала з перших вуст – уже за годину-дві нас збирали на наради в міську раду, де йшлося про те, що треба буде забезпечити працездатність і дієздатність, і взагалі роботу всіх без винятку підрозділів.

Попри всі жахи школи і дитячі садки працювали, діти вчились. Паніки в місті не було – її не допустили. І це завдяки тим людям, які очолювали колективи.

А може й тому, точніше я впевнена в цьому, і зараз не боюся про це говорити – що люди не усвідомлювали ступінь справжнього лиха, не знали наскільки небезпечна ця ситуація, наскільки вона буде жахливою для людей у подальшому, які матиме наслідки.

(Марія Кирилівна переводить подих. Давні події, що вже запорошені часом, з подвійною глибиною постають перед очима, змушуючи знову і знову серцем відчувати ті спекотні дні).

– Саме тоді наближався День фізкультурника й учні нашої школи готувалися взяти участь і вибороти призові місця, адже четверта школа була однією з найкращих серед п'яти шкіл міста. Проте деякі рішення директори шкіл і керівники приймали самостійно. Самостійно тому, що в тім хаосі були різні думки, по-різному оцінювали ситуацію. Тому ми на свій ризик скасували проведення цього свята, хоча діти поприходили на змагання.

Насамперед що ми зробили? В суботу (тоді була шестиденка) зібрали дітей по класах і розповіли їм, як потрібно поводитися в екстремальній ситуації. Так, зібравши вчителів, я їм пояснила: дітям необхідно донести думку, що вони сьогодні господарі вдома, коли вони підуть додому після уроків, після групи продовженого дня (а ми дітей раніше не могли відпустити, тому що батьки були на роботі).

Отже, перше їхнє важливе завдання – це прийти додому, позачиняти всі вікна, кватирки, намочити ганчірку чи рушник і покласти на підлозі при вході. Дітям було це цікаво, адже вони раптом стали господарями. І вчителі пояснили учням, але пояснили по-своєму: “Сказала директор, що потрібно ось так і отак зробити, тому що радіація”.

І почалось…

Першокласники всі повибігали на поріг школи і почали галасувати: “Ой, а директор сказала, що радіація. А воно ж не пахне і повітря таке чисте, і небо блакитне… Мабуть, неправда”.

Старші учні (саме перед цим пройшли навчання із цивільної оборони) знали, що таке радіація. Можливо, не всі сприймали, але були добре підготовленими.

Але ж відверто говорити про це ми тоді як керівники не мали права. Можливо, це й не варто говорити, але мене одразу попередили: “Ви будете за це відповідати, за те, що ви дітям ось так напряму відверто розповіли”. Але чи мала я моральне право замовчувати? Ні!

А якою була реакція дітей реакція дітей?

– Реакція дітей? Евакуацію почали лише за 36 годин. Відвозили школярів у сусідні Поліський і Іванківський район. Моя донька Анжела тоді саме навчалась у восьмому класі. Це була дитяча радість, що не потрібно йти до школи, що не буде уроків і велика надія на те, що вони повернуться за три дні додому, як і було обіцяно. Тому жодної паніки серед учнів не було, а ми, дорослі, намагалися її й не сіяти. Доводилося контролювати себе весь час, щоб не передалося дітям хвилювання, яке всіх охопило.

Трішки по-іншому вже було в Поліському та Іванкові, куди спочатку всіх евакуювали із Прип'яті. До речі, про евакуацію ніхто навіть серед керівників спочатку нічого не знав – нас не поінформували. Це сталося раптово і швидко. Але ключі від усіх кабінетів, трудові книжки, печатку і штамп я забрала. Це було найперше, що я вивезла із Прип'яті. Головне було – печатка. Адже я знала, що у нас будуть випускники.

Уже в Поліському доводилося цілодобово перебувати в райвно. Потрібно було допомагати тим дітям, яких евакуювали самих, знайти їхніх батьків. Потім – атестати. Ми спочатку декілька днів навчалися в другу зміну, але згодом вирішили, що необхідно достроково завершити навчальний рік. І, мабуть, це вперше склалося так, що дівчата не змогли одягти випускні сукні, адже навіть у 41-му році був випускний бал, а ці діти були позбавлені навіть такої маленької втіхи.

Я досить довго стежила за долею всіх своїх колишніх учнів і вчителів. З колегами ми часто збиралися разом, писали вірші і пісні про нашу Прип'ять. Багатьох уже, на жаль, немає серед нас, але з тими, хто залишився, спілкуємся і дотепер.

Дуже приємно усвідомлювати, що учні наші не розгубилися в моральному плані в житті. Немає жодного, хто став би непорядною людиною. Можливо, тому, що їм довелося враз подорослішати. Ті жахливі події за кілька тижнів кожного загартували сформували поняття відповідальності.

Але ж Поліське не набагато краще за саму Прип'ять. Невже дітей так і залишили там?

– Ні, не залишили. Діти перебували в Поліському досить довго. Певно аж занадто довго, зважаючи на їхні дитячі несформовані організми. Деякі поодинокі сім'ї виїжджали самотужки в авральному порядку. Більшість – усе ж чекали. Чекали попри невідомість.

І лише 10 травня нам вдалося вивести першу партію дітей із 30-кілометрової зони. Повезли дітей аж у Миколаївську та Одеську області. Я саме супроводжувала тих, кого направили в Одесу. Діти спочатку раділи – море, міжнародний табір відпочинку…

А потім почали надходити листи… Діти зрозуміли, що не повернуться додому вже ні за три дні, як спочатку нам обіцяли, ні за тиждень, ні за місяць.

У листах здебільшого йшлося про табірні будні, але вихованці дуже страждали, а тим більше страждали батьки, які без того були морально виснажені і доведені до відчаю.

Ніхто, жодна душа не знала, на що сподіватися, чого чекати від “завтра”. Усі трималися, наскільки це було можливо, але вночі давали волю сльозам. Це було жахливо.

Чи легко далося рішення про евакуацію доньки? Адже ви мали залишатися “в зоні”, а її відправити майже на протилежний бік України. Не було страшно?

– Бажання залишити її з собою не було. Чесно. Ми з чоловіком аж до 6 серпня перебували “в зоні” й лишати її там було дуже небезпечно.

Навіть той нетривалий час, що вона там була, дуже позначився на її здоров'ї. Проте взнаки це вдалося значно пізніше. Через той рівень опромінення в багатьох дівчаток пубертатного віку тоді щось перемкнулося. Моїй доньці згодом двічі довелося пройти через кесарів розтин. Народити самотужки не змогла.

А тоді було бажання щонайшвидше її відправити з дітьми, з однолітками, щоб вона могла спілкуватися і не думати про трагедію.

Проте дуже переживали, особливо коли зрозуміли, що повернення додому не буде. На той час я не знала взагалі, де ми влаштуємось і як будемо жити. Це були місяці виснажливої праці і разом з тим суцільної невизначеності, сумнівів.

Як ставилися до приїжджих у таборах, адже в таких ситуаціях дуже важливо не нашкодити дитині ще більше відверто ворожим чи упередженим ставленням

– Дуже була неоднозначно реакція місцевих жителів у тих містах, куди ми приїжджали. Усюди потяг зустрічали військові. Люди дуже боялися, якось підсвідомо відчували, що кожен з нас несе на собі якусь певну частку радіації.

А чи не було страху, що в час небезпеки, в час, коли кожне “завтра” було приховано туманами невідомості, ви можете більше не побачити доньку?

– Ви знаєте, а тоді не було коли роздумувати. Була якась упевненість, неймовірна надія на краще, на те що ми зустрінемось обов'язково. І кожен із батьків так вважав, ми всі сподівалися на ці зустрічі і чекали їх.

Важко навіть передати, що коїлося тоді в кожного в душі. Інша справа, що ніхто не знав, куди потім везти своїх дітей, як налагодити гідне життя, коли за душею нічого не залишилося – ні житла, ні грошей, а часто навіть і документів.

Тоді було головне – не розгубитися, триматися стійко і мужньо і не передати діям своїх страхів і сумнів.

Ви розповідали про листи батькам. Пам'ятаєте листи, які вам надсилала донька?

– Перший лист від Анжели, пам'ятаю, прийшов уже за кілька днів. Вона взагалі писала нам щодня. Спочатку донька також раділа відпочинку, сонцю, спілкуванню. Але дедалі більше відчувався біль від розлуки, тривога за нас, бо ми були в епіцентрі. Серце краялося на шматки від того болю. Неможливо передати це словами.

(Видно, що згадувати ті часи Марії Кирилівні дуже важко. Жінка тримається мужньо, але в очах з'являється зрадлива волога. Проте в глибокій задумі вона не одразу помічає, як набігають сльози. Кілька хвилин панує тиша, порушити яку не наважуюсь. Утім Марія Кирилівна продовжує розповідь).

– Листів було дуже багато. Кожен залишав свій відбиток на серці. Переважну кількість із них я читала по кількадесят разів, уявляючи як там моя донечка. Один із листів закінчувався словами, які назавжди закарбувалися мені в пам'яті й у душі:

“Дорогая мамочка. Каждый день я с самого утра хожу к громкоговорителю в лагере на площади и жду. Жду в надежде, что сейчас прозвучит щелканье микрофона и оттуда скажут: Анжела Голубенко, пройдите в телефонную – вас ожидают родители. Мамочка, заберите меня скорей. Я очень по вас соскучилась…”

Ось пригадую, а в грудях камінь тисне. Проте тоді ми не могли її забрати. Просто не могли...

(Погляд і думки Марії Кирилівни знову линуть у далеке минуле, знову і знову вона переживає події 37-річної давнини і кожна з них відбивається смутком на обличчі).

– Це була надія. Батьки багатьох учнів працювали на ЧАЕС і вони знали, що додому вже не повернуться.

І ця інформація поширювалася зі швидкістю світла. Табір уже не був дітям у радість. Був лише страх за майбутнє – коли приїдуть батьки, де жити, навчатися…

Працівникам Артеку та Молодої Гвардії було дуже важко працювати з нашими дітьми, адже щойно вони дізналися, що в своє місто ніколи не повернуться, то стали якоюсь мірою замкнені, агресивні. У декого це виливалося в постійний неперервний плач. Це були довгі тижні жахіття.

Нам, дорослим, було ще гірше. Страх не відпускає нас дотепер, адже ми вже скільки років намагаємося відшукати оту єдину дорогу додому і знаємо, що вже ніколи не знайдемо її. Але ж тоді ми усвідомлювали інше – наші діти дуже довго перебували “в зоні”.

А як інші родичі? Адже не всі залишилися в таких місцях як Поліське? Чи пенсіонерів теж евакуювали тоді? Куди?

– Евакуація була. Це теж тяжкі спогади, адже я дуже довго не могла знайти батьків. Жодних документів, жодних згадок, жодних вихідних даних: куди кого відправляли.

Після їхнього виїзду із Прип'яті ми просто загубилися. Шукала як могла. Дзвонила навмання в усі центри, лікарні, розпитувала всіх знайомих і незнайомих земляків. Урешті-решт пощастило знайти лише через військкомат. Потім відправили батьків до сестри у Київ. Згодом всім довелось там оселитись, але то вже було потім.

Нині Прип'ять вже нікого не лякає. Туди їздять люди. Що для вас значить це місто, адже з розмови зрозуміло, що ви любите його і дотепер?

– Так, ви праві. Я вам хочу сказати, що це місто було особливим, не просто улюбленим. Це було дуже мальовниче місто.

Місто, де кожне дерево, а Прип'ять була містом карликових дерев, обережно з любов'ю підстригалося, щоб сформувати крону; місто, де на кожного мешканця по троянді; місто, вулиці якого щодня підміталася. Це місто-казка, якого немає на карті.

Я теж була ще раз у Припʼяті. Разом із місією ООН. Прибула велика делегація закордонних журналістів, і вони шукали нашого журналіста, акий би, скажімо так, “був у темі”.

Так, я була там, і навіть здалеку бачила свій будинок, але близько до нього не було змоги підійти. Зрозуміла лише одне – нас туди не повернуть.

Уже ніколи не повернуть. І наша довга дорога додому вже закінчилася…

Матеріал вперше було опубліковано в журналі "Школа", №7, 2013 року. Видавництво "Шкільний світ". Автор: Віталій Улибін. Фото автора.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.