Дукачі, хрестики, «добре» намисто: які прикраси носили полтавки та що вони могли розказати про свою власницю

У давнину прикраси супроводжували українську жінку від народження до самої смерті. Нерідко вони мали обрядове значення чи виконували захисну функцію. За кількістю та якістю прикрас можна було визначити статус жінки та її сімейне положення. Більше про те, як полтавки прикрашали себе та яке значення вкладали в це — у нашому матеріалі.

Підготувати матеріал нам допомогла Катерина Штепа — наукова співробітниця Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.

Найбільш досліджений період — це друга половина ХІХ століття — початок ХХ століття. У той час етнографи збирали детальну інформацію про народний побут, одяг і звісно ж прикраси. Тож про нього і йтиметься далі.

«Добре» намисто

Фаворит серед намист, звісно ж, корал. Намистинки різного кольору - від світло-червоного до насиченого кривавого — користувалися неабиякою популярністю. Кожна полтавка намагалася мати якомога більше разочків такого намиста.

Ці прикраси привозили з Середземномор'я і придбати їх можна було на ярмарках. Чим темніше намисто — тим дорожче воно коштувало. Старожили говорять, що за набір таких коралів можна було збудувати непогану хату.

Червоний колір прикраси вважали захисним, тож навіть маленькі дівчатка могли носити по одному разочку. Намиста вішали на шию. Деякі дослідники говорять, що це аналог дощової води, оскільки груди у жінки — це запаси вологи.

Хрестики

Важливою прикрасою був натільний хрестик, який жінка отримувала під час хрещення. Чоловіки носили їх під сорочкою, натомість дівчатам дозволялося вдягати їх «на випуск». Діти носили хрестики на конопляній мотузочці, а в міру дорослішання її заміняли на разочок коралового намиста.

Також з часом жінка могла замінити хрестильну прикрасу на дорожчий і якісніший оберіг, більшого розміру, з різьбленням чи оздобою камінням, аби показати суспільству свій статус. Виготовляли їх як правило з коштовних металів. Звісно ж, такі прикраси носили на показ.

Для Полтавщини був характерний «рясний хрест», коли на мотузці або кораловому разочку носили не по одному, а по два, три, п'ять срібних хрестиків, з яких утворювали цілі зґарди. У наш час серед колекціонерів вони мають назву «рясні зіньківські хрести», бо вважається, що на Зіньківщині такі прикраси були найпопулярніші.

Дукачі

Існує легенда, що перші дукачі робили з медалей, які козаки здобували у бою та дарували своїм донькам та дружинам. Це частково могло бути правдою, адже на той час медалі виготовляли лише з дорогоцінних металів. Але дукачі — більш древні прикраси, які прийшли до нас із Далекого Сходу, де намиста із монет носили споконвіку.

Дукачі — срібні дорогоцінні монети, до яких місцеві ковалі приробляли вушко. Це була коштовна прикраса, але протягом життя її могла собі дозволити чи не кожна людина. До прикладу на фото можна побачити монети номіналом 50 срібних копійок та рубль. Для порівняння ціна корови на початку XX століття становила 60−70 рублів.

Маленький дукачик носила навіть найменша дитинка. На Полтавщині ця прикраса була доволі популярна, її можна було побачити майже у кожному регіоні. Старалися носити непарну кількість дукачів: три, п'ять, сім з найбільшим по центру і меншими по краях.

Часто до дукачів не просто приробляли вушко, а викладали по боках з дроту узорчасті вигини. Наприклад на Лубенщині виготовляли характерні дукачі, які мали особливу форму без значних вивертів. Або ж Полтавщина славилася своїми «рогатими» дукачами з великою кількістю прорізів, борозденок і каміння.

Сережки

Сережки були обов'язковою прикрасою, тож у віці 10-15 років їх мали вже всі дівчатка. Мало того, за повір'ями не носити сережки до 30 років вважалося навіть гріхом.

Найбільш популярні були золоті, інколи срібні, сережки у вигляді півмісяця. Їх могли оздоблювати різьбою чи камінням. Також використовували так звані «калачики» — це срібна пластинка у формі квіточки, оздоблена гранатом, бірюзою або кольоровим склом.

Каблучки

Каблучки полтавки теж носили. Здебільшого вони були у вигляді плаского напівкола з вирізьбленими завитками або камінцями.

Чи були на той час обручки достеменно невідомо. Згадки про них подеколи зустрічаються в літературі, тож імовірно що вони існували, але не для простого сільського населення. Обручки набули поширення у нашому регіоні лише з другої половини XX століття.

Прикраси для волосся

Полтавки навчилися прибирати волосся ще в сиву давнину — це архаїчна традиція, а отже і способи його прикрашання теж були дуже давні. Однак про металеві прикраси тут не йдеться.

Заміжня жінка в принципі не прикрашала волосся, бо воно було завжди сховане під очіпок і потім під хустку. На повсякдень була так звана чушка — м'який очіпок, в якому жінка навіть спала. На свята вбирали високі каркасні очіпки, обтягнуті дорогоцінною матерією.

Незаміжня дівчина мала порівняно більший вибір оздоби волосся: хустки, стрічки, вінки. Але саме вінки на Полтавщині були більше обрядовою прикрасою. Зазвичай дівчата прикрашали голову стрічкою, а на свята вбирали дорогі шовкові хустки, які зав'язували подібно до чалми й прикрашали бантами та квітами (влітку живими, взимку штучними). Це вважалося показником статусу.

Від народження до смерті

Найперше намисто дівчинка вдягала у досить юному віці. Воно складалося не з намистинок, а з монетки дукача на плетеній ниточці. Коли дівчинка підростала їй вже могли одягати до дукача або хрестика разочок коралів у заможних родинах, чи скляне намисто у бідних сім'ях.

У міру дорослішання на дівчинку одягали все більш коштовні прикраси. Їхня кількість і пишність залежала від статків родини. Приблизно з 15 років, коли дівчина вже скоро буде нареченою, до церкви її наряджали у намиста і гарний одяг, аби на неї звернули увагу.

Як правило в найкрасивіші прикраси вдягали дівчину у 16-17 років, коли вона вперше йшла на парубоцько-дівоцькі гуляння. Тоді родина з усіх сил намагалася її нарядити.

Надзвичайно важливе значення прикраси мали у так званий день переходу — весілля. Наречена мала бути надзвичайно красивою, щоб вона вийшла на вулицю і всі ахнули, і щоб прийшла у двір своїх нових батьків як справжня королівна. У такому випадку, щоб гарно нарядити дівчину могли позичити у подруг чи родичів дукач, хрестик, і навіть коралове намисто.

Сережки й хрестик як правило не знімали й носили щодня. Могли не знімати також разочок намиста з дукачем або хрестиком. До речі, хрестики носили також на срібних ланцюжках, які були доволі популярні на той час.

Дорогі дукачі й якісне намисто вдягали в неділю до церкви або на свято. Взимку, коли жінка була не дуже зайнята роботою, вона могла вдягнути на себе багато намиста. Але на важку працю, в поле, до корів абсолютна більшість населення щодня коштовні намиста не носила.

Протягом життя, доки жінка ще була молодою, а це на той час приблизно до 30-32 років, вона ще могла носити весь комплекс прикрас. Потім з кожним роком їхня кількість зменшувалася. Після 40 років уже пишні намиста не носили, це вважалося непристойним.

Після смерті жінки натільний хрестик з дукачиком могли покласти в могилу, а все решта переходило у спадок.

Традиції та забобони

Найпопулярніший колір прикрас на Полтавщині — червоний. Він вважався захисним. Однак його не носили в піст. Натомість вбирали скромні сині й зелені намиста, якщо такі були, або ж взагалі не прикрашали себе. Це правило стосувалося не лише прикрас, а й одягу. Якщо дівчина виходила на вулицю і на ній було занадто мало червоного, це означало що зараз піст.

Прикраси купували на ярмарках. Корали привозили вже у вигляді намиста. Так само привозні були витончені різнобарвні скляні намиста, в яких кожна намистина складалася зі скла різних кольорів. Його називали венеційським і привозили з Європи. Майже всі срібні прикраси виготовляли місцеві ковалі.

Багато забобонів існувало довкола натільного хрестильного хрестика. Віддати його комусь вважалося передати свою долю. Такого робити було не можна і це було лихою прикметою.

Водночас порване намисто нічого поганого не віщувало, навіть навпаки. Вважалося, що коли намисто порвалося, значить воно забрало на себе весь негатив (порчу, зглаз тощо). У такому разі намистинки можна було зібрати, перенизати на нову ниточку та носити далі.

Якщо жінка віддавала комусь намисто, яке постійно носила на собі, його обов'язково перенизували, адже вважалося, що така прикраса збирає на собі всю негативну енергетику.

Існував обряд в багатьох регіонах, у тому числі на Полтавщині, коли дружка на весіллі вдягалася точнісінько так само, як наречена, і так само пишно себе прикрашала. Це робили, щоб у такий важливий день переходу молодої всі погляди і зуроки перетягнути на себе.

Чоловічі «прикраси»

У давнину прикрашали себе не лише жінки, а й чоловіки. Окрім звичного хрестика на ланцюжку або ниточці й перснів, полтавці носили й інші, менш стереотипні окраси, наприклад якісні чоботи й картуз або смушева шапка взимку.

Високоякісною оздобою були також чоловічі пояси: червоні, дорогі, привозні, широкі, які кілька разів намотувалися довкола талії. Однак найкрасивішим вважався чоловік з кучерявим смолянистим волоссям. В одній з етнорозвідок згадується випадок, коли хлопець з гарними кучерями сильно захворів, бо взимку ходив до дівчат на вулицю без шапки.