Які весільні традиції були на Полтавщині близько 100 років тому

Нещодавно мені пощасливилося бути на весіллі. Ведуча говорила про нього як про традиційне українське. Після цих слів мені стало цікаво, яких традицій дотримувалися раніше, чи є вони зараз, чи трансформувалися і взагалі, хто вів наречену до шлюбу та коли випікали торт.

Традиція святкувати весілля

Весілля завжди було незвичайним обрядом. Це як перехід від юності до дорослого життя. Авжеж, бо то ти батькам допомагав, а після одруження ставав сам собі господарем. Та і дівчина — виконувала вказівки матері, а після заміжжя — вказівки свекрухи, якщо була молодшою невісткою чи статки не дозволяли молодій родини відокремитися.

До весілля готувалися заздалегідь. Особливо дівчата. В давнину майбутня наречена починала збирати весільний посаг ще з десяти років. Вважалося, що той одяг, який дівчина наскладала в скриню перед весіллям вона носитиме до старості. Ба, більше. Дівчат батьки навіть від польових робіт звільняли, аби вони все встигли. Бо не проста то робота, нареченою бути.

Весілля. Полтавщина, 1947 рік. Фото - Краєзнавство Пирятинщини

Основні обряди

Авжеж весільна обрядовість на рівні з народинами та похованням має свої звичаї та традиції, яких дотримувалися. Нині багато з них трансформувалися, деякі забулися, а деякі... краще б забулися. Однак є ті, без яких українське весілля ніби й не весілля.

Отож, звідки пішли найпоширеніші обряди, які нині поширені на Полтавщині?

Весілля в селі Лютенька, 1957 рік. Фото - Стара Полтава

Викуп

У часи племінні, аби не змішувати кров хлопців і дівчат одного племені — за дівчину з іншого давали викуп. Таким чином налагоджували стосунки з іншою спільнотою й обирали собі наречену.

Раніше хлопець міг купити собі дружину в її батька чи за гроші, чи за худобу, чи за певні предмети побуту.

Згодом традиція трансформувалася і викуп став веселою забавою. На Полтавщині Молодого одразу не впускали до будинку майбутньої дружини. Перед воротами за неї вимагали викуп, як і на порозі хати.

До речі, у дворі молодої боярин частував гостей калачем та горілкою.

Дружко тримав у руках глечик – «дружків глечик», наповнений вином чи горілкою, накритий калачем. З глечика він частував родичів Молодої в її господі. Калач відщипували та закушували. Калач робили у вигляді коси з тіста, складеної по кругу. Коли горілка чи вино закінчувалися, батьки Молодої наливали у «дружків глечик» своєї горілки чи вина та обмінювали залишки його калача на свій, цілий (за матеріалами Олени Щербань).

Лютенька, до початку Другої світової війни. Фото - Українці, хто ми та які ми

Весільний рушник

Один з важливих елементів весілля. Раніше майбутня наречена вишивала його сама.

Рушник на якому стоятиме пара, стелили перед вівтарем. Він здавна символізує надію на те, що молодят ніколи не спіткає бідність. Після вінчання пара використовувала весільний рушник для того, щоб прикрасити ікони або для першого спільного Великоднього кошика.

З весілля в селі Сербинівка, Полтавщина кінець 50-х років ХХ ст.

Благословення

Благословення теж дуже давня традиція, яка означає згоду батьків на одруження своїх дітей. Раніше без батьківського благословення не відбувалося вінчання. В різних регіонах молодята просять в батьків благословення по-різному: часто батьки сидять, молоді підходять до них, кланяються і цілують руки. Інколи батьки можуть стояти, а молоді б’ють поклони перед кожним з батьків.

Почастувавшись, гості виходили з хати, де батьки Молодої благословляли дітей: Молоді ставали на рушник на коліна, батьки підносили ікони й говорили їм слова-побажання. Після цього Молоді вирушали до церкви вінчатися.

Етнографиня Олена Щербань зауважує, що на Полтавщині у Молодого, старшого боярина та старшої дружки в руках були ключки – виготовлені з клена чи липи (пізніше металеві), прикрашені яскравими стрічками палиці. Місцеві старожили згадували, що ключка теж могла бути оберегом, а також засобом захисту від собак, які були в кожному дворі. У іншій руці дружка тримала загорнутий у хустку калач.

1951 р., с. Очканівка Полтавщина. Фото - Надії Мельник

Краяння короваю

Ще одним неодмінним атрибутом весілля є коровай, який доручали випікати легкій на руку жінці, що щасливо живе у першому шлюбі.

Жінки під час випікання короваю співали весільні пісні та ділилися своїм життєвим досвідом з нареченою. Давали їй поради щодо подружнього життя.

На Полтавщині краяли коровай старша дружка та дружко. Спочатку старша дружка поливала дружкові на руки воду, намагаючись його умити. Дружко ж свою чергу намагався вмити старшу дружку. Дружки та бояри змагалися хто більше вхопить «сосни» з короваю. Помивши руки, дружко дійсно «виглядав», чи не несуть йому рушничка, чи хустку. Витерши руки, він пов’язував цим подарунком голову, щоб він не заважав йому, а також вважали, що коли так зробити, не болітиме голова. Після цього дружко, запнутий хусткою (чи рушником), брав ніж, тричі хрестив великий коровай і починав його краяти.

Першими коровай отримували молоді, потім найближчі родичі Молодої.

Після обдаровування короваєм на столи ставили кисіль («виганяйло») і на цьому застілля закінчувалося.

1954 рік. Весілля на Полтавщині. Фото - Українці, хто ми та які ми

Знімання фати

Ця традиція зараз переживає своє відродження. Ближче до закінчення свята, мати нареченого знімає нареченій фату та одягає хустину, як символ того, що її невістка покидає статус «дівчини» і вона стає заміжньою жінкою.

Заміжня жінка, за традицією, не може носити вінок. Під час цього співаються спеціальні народні пісні. Потім наречена перетанцьовує з усіма незаміжніми дівчатами, кладучи їм на голову фату, як побажання, щоб кожна з дівчат також знайшла свого супутника життя.

У хаті свекрухи Молоду та Молодого заводили до будинку, де відбувалося обдаровування Молодою найближчих родичів молодого. Потім дві родички Молодої знімали з неї вінок та стрічки, розплітали косу, а волосся закручували в «кублик». Одягали очіпок, запинали яскравою хусткою і на «кублику» поверх хустки прикріплювали стрічку червоного кольору. Віднині Молода вважалася молодичкою.

1960-ті. Карлівщина. Олена Василівна (зі спогадів)

«Пам'ятаю як до шлюбу благословляли іконами. Вони були у хаті завжди. Разом з вишитими рушниками. Цими іконами прийнято було благословляти та проводжати в останню путь. Усе інше було як вечірка. Після війни ніхто не думав про весілля та традиції особливо».

1960-ті. Чутівщина. Ніна Іванівна (зі спогадів)

«У мене не було весілля як такого. Просто вечерінка, як зараз кажуть. Ми розписалися і вдома ввечері посиділи з батьками. Ото і все святкування. Не було ні нарядів нічого. Навіть короваю не пекли».

1980-ті. Полтавщина. Ірина Олександрівна

«Традиції? Пам'ятаю, що викуп був. Коли майбутній чоловік приїхав по мене. Потім поїхали до клубу, там нас розписали, а вже опісля повернулися до мого дому. Там у дворі батьки шалаш поставили. Було десь чоловік 70-т. Ми там посвяткували. Музики були. А потім, через декілька годин поїхали до села в якому жив чоловік. Там шалаш уже на 200 людей накривали. З усього що пам'ятаю — коровай різали хрещені. Крали туфлю. Крали наречену. Більше запам'яталися обряди другого дня. На Карлівщині, на другий день дружина має вдягтися в лахміття і десь сховатися, а чоловік має її знайти. Ну і батьків купали та у возику возили».

2000-ні. Полтава. Вікторія

«Пам'ятаю як викуп був. Ми на четвертому поверсі жили, то мої подруги на кожному з них завдання готували. Туфлю крали, танцювала з незаміжніми подругами, коли свекруха з мене фату скинула. Притуляла її до їхньої голови. Пам'ятаю, коровай хрещені різали. З татом танцювала, а чоловік зі своєю мамою та з моєю. Перший весільний танок пам'ятаю. А щоб ще щось традиційне. Ми про це не задумувалися навіть. Весілля ж саме по собі традиційне. У кожного тоді так було викуп-розпис-катання-кафе і зустріч з хлібом-сіллю. А що ще? Навіть не згадаю. Хто перший стане на весільний рушник хіба».

Нині кожен обирає власний формат весілля. З вишиванками чи білими сукнями. Кидає букет незаміжнім подругам чи танцює з фатою. Іде до вінця з батьком, більше наслідуючи заокеанські традиції чи просто формально засвідчує шлюб з другою половинкою. Це залежить від кожної пари та значення весільного обряду для них. Однак, традиції українців все одно не забуваються, еволюціонують, набувають нових сенсів чи сакрального значення. Ми як і наші пращури переживаємо, щоб коровай був смачний, бо який коровай, таке й життя. Уважно спостерігаємо хто з молодих перший стане на рушник — бо той і голова в родині буде та чекаємо батьківського благословення.

Одружуйтеся! Бережіть традиції! Діліться своїми спогадами з нащадками, щоб було що наслідувати та берегти їм через сто років.

При підготовці матеріалу частково використана інформація з блогу Олени Щербань.

Подякуй авторці!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.

Катерина Ткаченко

Ще з рубрики: "Тексти"