«Якщо чесно, я ніби і не пам’ятаю свого довоєнного життя» – волонтерка з Полтави Ірина Каптур

До 2013 родина Каптур жила звичайнісіньким життям: робота, навчання, відпочинок, мрії про подорожі. Все змінилося під час Майдану — саме тоді Ірина почала активно допомагати. Позаяк у цивільному житті була стоматологинею, найперше взялася за потреби по медицині. Також перераховувала кошти знайомим у Крим, щоб вони купували провіант на заблоковані у той час кораблі. Так мама, дружина, лікарка перетворилася на волонтерку.

Ми поговорили з жінкою про початок її волонтерського життя та про те, чи змінилося воно. Як зараз працюють волонтери — читайте у матеріалі.

З квітня 2014 року Ірина почала отримувати запити від луганських прикордонників, які приймали перші бої. Довелося забезпечувати буквально все: від спорядження до оптики. Не менш нагальною потребою були й автівки, які нерідко збирали по частинах.

Допомога цивільних фронту – мегаважливий складник нашої майбутньої перемоги, вважає Ірина Каптур. Однак на початку російсько-української війни у цей процес було залучено не так багато людей.

«І важко було, і часом опускалися руки, але ми розуміли, що там наші хлопці, які буквально вигризають нам мирне життя, залишивши у минулому різні професії, соціальні ролі, родинні історії, різний бекграунд. На війні їх усіх об’єднувало одне. У такі моменти важко тримати емоції в узді, хочеться зробити все і навіть більше, щоб допомогти нашим», — каже жінка.

Відтоді життя родини повністю перейшло на воєнні рейки. Чоловік Ірини за станом здоров'я не міг піти на фронт, тож у мирному житті ремонтував автівки для потреб військових. Син з-за кордону допомагав переганяти машини. Донька тримала побут вдома, доки мама возила допомогу хлопцям.

Подружжя також збирало гуманітарку для вразливих категорій населення із Луганської та Донецької областей. Найчастіше це була адресна допомога сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах, боролися із фінансовою скрутою. У пріоритеті – діти зі складними діагнозами (ДЦП, гідроцефалія головного мозку тощо), без батьківського піклування.

Ще за місяць до 24 лютого Ірина остаточно усвідомила, що «ось-ось почнеться», хоч і сподівалася, що минеться. Намагалася посилено працювати, закривати більше потреб. 23-го ввечері жінка відправила військовим два десятки посилок і до пізньої ночі відповідала на нові запити. А зранку прокинулася вже в іншій країні.

«Перші дні повномасштабного – це розпач, так», — пригадує волонтерка.

Першочерговим напрямком став Харків. Уже на третій день вторгнення жінка була в місті й на власні очі бачила хлопців, які вийшли з-під кордону з оточення «на нулі» без нічого, узагалі жодних речей, не те що необхідних. Ірина переправляла до Харкова величезні буси з допомогою, а назад забирала охочих евакуюватися у відносно мирні міста.

Ірину досі вражає консолідація суспільства перед обличчям війни: доки військові щосекунди ризикують своїм життям на фронті, українці в тилу теж не ловлять гав, і допомагають навіть з-за кордону. Вона пригадує, як на початку вторгнення німкеня родом з України подарувала автомобіль для військових.

«Чоловік мій поїхав, тягли того буса за тридев’ять земель, але таки вдалося реалізувати задумане», — додає жінка.

За словами Ірини, у команді волонтерів різні люди за віком, соціальним статусом, життєвим досвідом. Лікарі, бухгалтери, учителі, художники, підприємці — об'єдналися в єдиний організм. Неабияк допомагають вихованці Микільського навчально-реабілітаційного центру. Діти з інвалідністю разом зі своїми наставниками шиють рукавиці, спіднє, устілки для взуття. Це все Ірина передає у шпиталь для поранених.

«Особливі діти дають багато тепла й надії. Поробки, малюнки, листи з побажаннями – це все їхніх рук справа. Так, люди не завжди мають можливість докластися до нашої перемоги грошима, але кожен робить те, що може, що у його силах».

Значний вклад щомісяця робить також команда Віталія Шевченка «Лікарняна каса Полтавщини» – до ста тисяч гривень спрямовує на закупівлю медичних препаратів для передової, додає полтавка. Хоча звісно ж, волонтерство не обмежується кордонами областей.

Ірина пригадує, що львівський волонтер, ім'я якого вона не хоче називати, передав велику кількість оптичних приладів, а один харківський друг забезпечує команду жінки комплектуючими до автомобілів. За її словами, будь-яка допомога є цінною.

«Хлопці, які допомагають доправляти на передову автомобілі, вантажники, які переносять усе зібране в буси, це теж важлива робота. Адже зазвичай ми все вантажимо у величезні палети, тож допомога фізично сильних та витривалих людей є дуже доречною», — додає жінка.

Що найскладніше в роботі волонтера?

Ірина каже, що боїться не встигнути із закриттям потреб. Коли отримує список необхідного, то завжди питає «на коли?» і часто чує у відповідь «на вчора». У такі моменти доводиться відкладати всі цивільні справи, навіть прийом пацієнтів.

Найбільша винагорода для волонтера — отримати повідомлення від бійців, що все отримали саме вчасно. За словами жінки, це невимовні почуття, коли відчуваєш себе потрібним та корисним. Навіть якщо для цього доводиться працювати шість днів на тиждень, а то і всі сім.

«Я дуже вдячна своєму чоловікові та його товаришу Петру, на яких титанічна робота, бо крім медицини, закуповуємо також багато оптики, приладів нічного бачення. Буквально кожен день – це ремонт автомобілів для ЗСУ, вихідний один – неділя, та й то – не завжди», – запрошує у будні волонтерів Ірина Каптур.

Цивільним волонтерка допомагає точково, інакше ризикує просто розірватися. Під її опікою залишилися критичні випадки: тяжкохворі, родини полеглих героїв, які опинилися у скруті, багатодітні родини бійців, які чи не щоденно борються за виживання, родини, які живуть у глухих селах або буквально під обстрілами. Не залишають без допомоги й пухнастих друзів на територіях, де ведуться активні бойові дії.

Як сказала Ірина, волонтерство – це їхня з чоловіком доля. Такі люди усе роблять щиро, від душі, не вимагаючи на заміну орденів та медалей. Навіть у словнику української мови «волонтер» – буквально – «добровільний помічник». Добровільні помічники, які допомогу іншим щодня вписують у свій особистий список задач на день. І тим самим наближають нашу перемогу.

ВІКТОРІЯ ПРИЩЕПА для «ПОЛТАВСЬКОЇ ХВИЛІ»

Фото – особистий архів ІРИНИ КАПТУР

Подякуй авторам!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.

Полтавська хвиля

Ще з рубрики: "Історії"