Модульне містечко в Полтаві напівпорожнє — чому переселенці відмовляються від нового житла
Минулими вихідними на околиці Полтави без особливих урочистостей офіційно відкрили перше модульне містечко для внутрішньопереміщених осіб. Містечко — шість житлових модульних блоків на огородженому майданчику площею 1,5 га на території обласної психіатричної лікарні. Окрім будівель тут облаштовані два ігрових майданчики та один спортивний, є дерев’яні альтанки, місце для сушіння білизни, резервне електроживлення.
Довгочит про те, як облаштоване містечко та в яку суму обійшлося обласному бюджету, ми писали раніше. Понад місяць готові до заселення модулі стояли порожніми.
Про те, кого зрештою заселили в містечко та як живеться його мешканцям, читайте в репортажі «Полтавської хвилі».
ОСОБИСТИЙ ПРОСТІР
Худорлява коротко стрижена шатенка років 55 у сірій футболці визирає з відчиненого вікна. Побачивши групу журналістів, швидко відступає всередину кімнати та опускає ролети на обох вікнах своєї кімнати.
На звук із сусіднього вікна визирає худий смаглявий чоловік. Спирається руками на віконну раму. Харків’янину Євгену Гуренку 55 років. До модульного містечка приїхав 14 червня. До того майже рік жив в одній зі шкіл у центральній частині міста.
— У школі жили в навчальному класі. Нас у цій кімнаті було десятеро. Ми всі знайомі — дальні родичі, можна сказати. А сюди переїхав сам. Зі мною в кімнаті хлопець, який у цій же школі жив у класі на першому поверсі, — Євген говорить російською з тим м’яким акцентом, у якому безпомилково впізнається Харків. — Умови тут, порівняно зі школою просто шикарні! Єдине, що харчування одноразове, але шо ж поробиш. Та обід привозять із ресторану: перше, друге, компот, булочка. На вихідних — якась здоба. На сніданок та вечерю можна купити тут щось у магазинчику. А в корпусі є дві мікрохвильовки, дві морозилки, три холодильники. Є чотири конфорки на двох електроплитках.
Мешканець містечка залюбки погоджується показати свою кімнату, тож обходжу блок — двері розташовані з обох торцевих сторін. Яскраво освітлений люмінесцентними лампами коридор порожній. Декілька дверей відкриті — їдальня, ігрова, другі двері ліворуч — із жовтою табличкою «2».
Вмеблювання кімнати стає для мене несподіванкою. У свої попередні візити — у травні та на початку червня — я бачила в житлових модулях двоповерхові ліжка, від чого, здавалося, місця в кімнатах взагалі не залишається. Тут же — навіть дещо просторо: біля вікна стіл із двома табуретами, біля стін по одній неширокій світлій шафі з особистими речами та по одній розкладачці з ламелями. Трохи дивний вигляд мають прикручені в головах розкладачок бильця з ламінованого ДСП — ніби на ліжках.
— Є матрац, подушка, ковдра. Дали постіль. Тут є три машинки пральних і сушильна — можна самим прати, — показує кімнату Євген.
Сам проходить, запрошуючи, у глиб кімнати — до вікна — та підставляє для мене табуретку. Аби погано оброблені краї фанери не чіплялися, верх стільця покрили в’язаним зі смужок тканини строкатим килимком.
Заяву на проживання в містечку писав особисто в Департаменті соцзахисту Полтавської міської ради на початку травня. Проблем, каже, не було ні в кого з охочих. Заяви приймали в усіх. Щоправда, з важливою умовою: жодних тварин у містечко не візьмуть. А таких родин, хто в місцях компактного розміщення — тобто, у школах, садочках та гуртожитках — тримав собак та котів, було багато. Заяви в них брали, можливо, сподіваючись, що люди покинуть чотирилапих заради окремої кімнати в 13 кв.м, але таких поки що не виявилося. Тож у модульному містечку наразі недобір, зокрема й з цієї причини. Станом на 22 липня сюди заселилися 80 осіб.
Потенційним мешканцям презентували містечко дистанційно: показали відео про те, як облаштовані модулі та завершують роботи з благоустрою, розповіли про загальне розташування та наявні в кожному блоці вигоди. Потім влаштували екскурсію до містечка — показали все, окрім житлових кімнат.
— Потім ми написали заяви й нас попередили: упродовж місяця заяви наші розглянуть, є ж різний контингент людей. Обіцяли всім передзвонити. Зателефонували за 10 днів і повідомили: 14 червня з 12 до 15 чекають нас, щоб ми приїхали подивилися. Попередили: якщо щось не сподобається, можна написати відмову. Подивився, мене все влаштувало. Сказали оформлювати документи — усе позаписували за 2–3 дні, а щоби прописатися, потрібна була ще медична довідка.
Спочатку жив у школі в мікрорайоні Огнівка, де влаштувався на роботу охоронцем та за декілька місяців цей шелтер закрили: більшість його мешканців змогли знайти житло, а 23 людини переселили в іншу школу, ближче до центру міста. Євген пропрацював 11 місяців та звільнився — через складну логістику, бо з модульного містечка немає прямого транспорту до Огнівки. Однак, уже домовляється, щоб влаштуватися в охорону психлікарні.
Родина Євгена: 75-річна матір, повернулася до Харкова, та молодший брат, який нині працює в рідному місті на хлібопекарському комбінаті. Євген має квартиру, у яку поки що повертатися не планує — поки Україна не переможе загарбників. Будинок цілий, якщо говорити про критичні ушкодження, от тільки вікна вибиті. Та на компенсацію не подавали — самотужки засклили все.
У Харкові роботи не має — торговий центр Дафі, де працював охоронцем, нині закритий. У перші години вторгнення росіяни сильно пошкодили його обстрілами.
— 21 лютого відзначив день народження, узяв два дні вихідних. Мав виходити 24-го, але було вже нікуди — там усе вибило. Подзвонив старшому, і мені сказали залишатися удома. У мій останній день у Харкові ми приїхали, допомогли закрити фанерою великі вибиті вікна.
Гуренко двічі був у військкоматі — у перший місяць прибуття до Полтави йому видали висновок «частково придатний», цього року, отримавши повістку, знову прийшов, але медкомісія визнала непридатним до військової служби після серйозної травми дванадцятирічної давності.
ХОБІ — ГОДУЄ
До кімнати зазирає оператор одного з каналів, тримає камеру на складеній тринозі. З-за його плеча виходить невисокий рудий хлопець із камерою гоу-про на футболці. Показує кімнату, заглядає в свою шафу. Згодом повертається. Сусід Євгена по кімнаті 21-річний Вадим — теж харків’янин. Також приїхав до Полтави сам — матір померла кілька років тому.
— Мій дім у Харкові. Був. Тепер його немає. Я не буду подавати на компенсацію — не знаю, де і як це зробити. Та пусте, я не збираюся туди повертатися, — каже Вадим, прізвища не називає говорить російською, теж із харківським акцентом.
Хлопець зараз не має працевлаштування. За освітою — штукатур, але роботу поки що не знайшов. Як і інші ВПО, з якими проживав у школі, заповнив анкету на працевлаштування — на плановий захід до шелтера приходили представники Центру зайнятості. Та роботу не запропонували, говорить мій співрозмовник.
Зараз який не який прибуток приносить Вадиму хобі — вишивка. Хрестиком почав вишивати років у 10–11. Останні п’ять працює з бісером. Це нерви заспокоює й у вільний час є чим зайнятися, розповідає. Роботи свої виставляє в інтернеті, а потім люди дзвонять, буває, і викупляють. За одну роботу платять від трьох до п’яти тисяч гривень. Схеми та бісер Вадим замовляє онлайн, витрачає на матеріали 300–500 грн на кожну роботу.
Бережно дістає зі своєї шафи прямокутник білої атласної тканини. У центрі надрукована морда лева, а навколо неї — вишита різнобарвним бісером грива, стилізована візерунками у вигляді квітів, метеликів та пер великого птаха.
— Взагалі-то з дитинства я мріяв шити. Навіть маю досвід: на фабриці, де мама моя працювала, влаштувала й мене. Шив на машинці, кроїв. Два роки пропрацював. Мені подобається, хотів би десь влаштуватися, тільки не знаю, як знайти, — додає хлопець.
РОБОТА: ВПО — ДЕШЕВШЕ
Проблеми з роботою є й у ще одного мешканця цього ж блоку — Віталія Садовніченка. Блондина у яскраво синій футболці зустрічаю в коридорі, куди він виходить услід за Денисом — 11-річним сином.
Віталій спирається спиною об стіну біля дверей до своєї кімнати й розповідає, що родом із невеликого села біля Святогірська. Декілька років жив із родиною в Слов’янську — тільки там зміг знайти роботу. Торік 15 травня з дитиною, дружиною та матір’ю опинилися в Полтаві.
— Ще по 2014-му пам’ятаю, як розвивалися події. Тому на початку травня, за першої можливості, ми завантажилися в евакуаційний транспорт. Планував їхати в Черкаси — я туди часто їздив по роботі. Та запропонували Полтаву, де не був жодного разу. Так случайно тут і опинилися, — розповідає Садовніченко.
З 15 травня минулого року жили в спортзалі школи на вулиці Європейській. Хоча особистого простору взагалі не мали, якось уже звикли, розповідає. Переїзд у модулі — неначе на відпочинок, нарешті з’явився свій хоч якийсь куток.
І дітям є, де вільно погуляти — огороджена територія, відсутність великих доріг поруч, спортивний та ігрові майданчики. Упродовж минулого року син Денис був на дистанційному навчанні, про яке Віталій каже, що «немає в ньому ніякого толку». На наступний навчальний рік планують влаштувати хлопця в місцеву школу.
Та й важлива можливість спокійно попрати і висушити речі, приготувати їжу — те, що хочеться, не залежати від шкільного меню. Тож родина Віталія дуже задоволена переїздом. Та й місто наше хвалить — красиве й затишне.
А от те, як у Полтаві ставляться до ВПО, зокрема, і роботодавці — то біда.
— Робота мені сподобалася — зварювальник на напівавтомат. Не сподобалося ставлення. У нас працювали, переважно, ВПО, і роботодавець хотів, щоб ми все більше й більше працювали, тільки грошей не давав за це.
За це вимушеним переселенцям платили 10 тис. грн на місяць («Полтавська хвиля» переглянула вакансії в Полтаві — за таку роботу пропонують оплату від 15 до 30 тис. грн), ще і змушуючи людей перепрацьовувати понад норму без додаткової оплати. Садовніченку пощастило — звернувся попередній роботодавець та запропонував повернутися. Тепер знову їздитиме у відрядження, але зарплатню обіцяють удвічі більшу.
— Багато хто з вепеошників, я не раз чув, у Полтаві потрапляють у такі ситуації: йдуть на роботу, а їм платять вполовину менше, — додає чоловік.
МОДУЛЬНЕ МІСТЕЧКО — НЕ ГЕТТО
З вулиці лунають оплески — почалася коротка офіційна частина. На перехресті доріжок поміж будиночками влаштували пресконференцію з нагоди відкриття модульного містечка. Його мешканці, ставши широким колом, із цікавістю слухають виступи гостей.
На захід до Полтави приїхали віцепрем’єр-міністерка — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, голова правління польського Фонду міжнародної солідарності Рафал Дзенцьоловський, координатор проєкту «Під безпечним дахом» Томаш Гжиба, представники посольства Республіка Польща в Україні, представники міжнародних благодійних організацій.
Приймали поважних гостей начальник Полтавської ОВА Дмитро Лунін, його заступник Олексій Бруслик, голова облради Олександр Біленький, а також директори департаментів.
Міністерка із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України зізналася, що була дещо упереджена до ідеї модульних містечок для ВПО. Адже перше подібне місце розселення на околиці Харкова перетворилося на гетто, коли люди, які мали там проживати два-три роки, жили цілих сім.
— Я була, щиро кажу, не великим апологетом модульних містечок. І, до речі, залишаюся. Але цей випадок — це виняток. Саме Полтавщина є тим взірцевим регіоном для наших внутрішньопереміщених осіб. Полтава й полтавці є в трійці лідерів, коли люди кажуть, що дуже тепло, комфортно й щиро приймаєте таких людей. Це дуже допомагає інтеграції, — каже Ірина Верещук. — Минулий рік це було дуже важко, але ви відкривали серця, відкривали домівки. Сьогодні ви відкриваєте вже модульне містечко.
Віцепрем’єр-міністерка зазначила, що Полтавщина — у трійці лідерів впровадження всіх державних програм.
Про те, як будувалося модульне містечко в Полтаві, розповідає Рафал Дзенцьоловський. Такий формат — житло з модулів — запропонували з огляду на те, що кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні продовжує збільшуватися. Першими стали містечка в Бородянці, Києві та Львові.
— Фонд міжнародної солідарності мав добрі контакти з посольством Великої Британії в Польщі, тому ми запропонували британцям узяти участь у двох проєктах — у Львові та в Полтаві. Участь британців полягала у фінансуванні, а польська сторона гарантувала виготовлення, перевезення та встановлення всіх елементів. Загальний вклад британської сторони сягнув близько шести мільйонів фунтів.
Польська сторона дає гарантію на модулі 20 років. Однак, Дзенцьоловський висловлює сподівання, що не доведеться так довго використовувати модулі. Очільник Фонду міжнародної солідарності дає високу оцінку тому, як підготували місце для розміщення модулів. Та зауважує, що, на його думку, ця локація має недостатнє транспортне сполучення.
— Містечко — це лише перший крок. Це велике завдання місцевій владі та обласній адміністрації, тому що вони зараз мусять подбати, аби повернути людям частинку нормальності в таких ненормальних умовах, як війна. Важлива допомога медична та психологічна, а також надання стабільної роботи цим людям. Умовою для цього є комунікація. Це добре, що тут є маршрутка. Але вважаю, що цього замало, — сказав Рафал Дзенцьоловський.
Як приклад, наводить досвід такого містечка у Львові. Там місцева влада забезпечила роботою всіх, хто цього потребував. А також подбала, щоби простір був максимально відкритий, аби уникнути враження гетто. Навколо модулів розбудовують відпочинковий простір, що допоможе уникнути відчуття, начебто переселенців помістили в якийсь табір.
ТРАНСПОРТНІ ПРОБЛЕМИ
Поза спинами чиновників, не звертаючи увагу на охорону та журналістів, на майданчику бавляться діти різного віку. На одній із гойдалок катає свого 6-річного сина Яна Реброва. Жінка приїхала сама з дитиною торік із Харкова. У Полтаві їх спочатку розмістили в гімназії, потім — дитсадочку, тож нині нарешті опинитися в окремій кімнаті — за щастя.
Жінка зізнається: спочатку не хотіла писати заяву на розміщення тут. Мала упередження. Не лише через віддаленість району, але й через те, що доведеться жити на території спеціалізованого лікувального закладу. Мала деякий досвід — лежала тут із сином, який проходив лікування, тож надивилася всякого. Та зрештою погодилася — дуже вже хотілося мати особистий простір.
— В садочку нас було дев’ять чоловік у кімнаті, а тут ми самі. Тут хотя би тебе ніхто не будить о шостій ранку, бо там разом із нами жили наркомани медичні. Вони також сюди переїхали, живуть у нашому корпусі. Там було добре, хороший район, але тут мені більше подобається: тихо, спокійно, є де дитині погуляти. Тут можна й попрати речі, і приготувати їжу. Тут майже поруч є зупинка, автобусом 15 хвилин — і вже біля торгового центру «Київ». Про розклад мені розповіли місцеві жінки, — каже Яна.
Інформаційних листівок щодо карти розміщення та розкладу транспорту мешканцям містечка не роздавали. Про все довелося дізнаватися самотужки.
Коли їде на закупи за продуктами, Яна або бере сина із собою, або залишає з подругою в містечку, яка також має дітей. Або складаються разом, щоб оплатити таксі.
Та є проблема: дитина з інвалідністю потребує спеціальних умов навчання, а також постійного нагляду фахівців. А через віддаленість локації від міста логістика дещо ускладнена. Щонайменше, як для одинокої мами.
Хлопчик навчатиметься в спеціалізованій школі в центрі міста — принаймні, мама сподівається, що для її сина знайдуть місце в першому класі. Такі рішення приймає тільки директорка, а вона у відпустці до середини серпня. Додатково має відвідувати заняття в реабілітаційному центрі в іншому районі міста.
На моє прохання Яна показує кімнату. Тут нарешті бачу двоповерхове ліжко. На ньому спить дитина, а для Яни поставили окремо розкладачку. Сина вкладає на нижньому поверсі, каже жінка, бо горішньому — не довіряє через відсутність обмежувальних поручнів.
На транспортні проблеми скаржиться і 75-річна Надія Біла з Краматорська. Помічаю невисоку жінку з білим волоссям ще в натовпі — вона уважно слухає виступи чиновників, розминаючи пальці на правиці, яку тримає на перев’язі. Перелом колишня вихователька дитсадка, а нині пенсіонерка, дістала кілька місяців тому, коли підковзнулася та впала. Зараз гіпс зняли, а жінка самотужки реабілітує руку.
Порівняно з переїздами з дитсадочка до школи, а потім до 9 поверху гуртожитку без ліфта, опинитися з донькою в окремій кімнаті в парковій зоні — райські умови, каже жінка. Задоволена всім… майже.
Нарікає на транспорт.
— Ми пенсіонери, привикла в Полтаві їздить безкоштовно. А тут для пенсіонерів ходе тільки один 35-й автобус. У його перерва з 11-ї й до 15-ї. Оце якби в обідній перерив щось пустили нам для пенсіонерів. Якщо маєте такі компетенції, то допоможіть вирішити це питання, — просить Надія Анатоліївна.
Разом із пенсією, відповідаючи на моє питання, зазначає Біла, отримує також щомісяця дві тисячі гривень доплати «переселенських». Але намагається економити, тож безоплатний проїзд для неї дуже важливий.
ІНКЛЮЗІЯ — НЕ ОЛЛ ІНКЛЮЗИВ
Та є в містечку мешканці, для яких регулярний маршрутний автобус — взагалі не варіант. Чоловіка на інвалідному візку зустрічаю на просторій стоянці біля двох білих машин з логотипом Червоного Хреста. Тут, коли роз’їжджаються чиновники, співробітники Полтавської міської організації ЧХ роздають переселенцям продуктові та гігієнічні набори.
Мого наступного співрозмовника неможливо не помітити. Молодий чоловік кремезної статури в чорній футболці вишиковується в чергу за коробками з гуманітаркою. Сидить у червоному інвалідному візку. Причину видно одразу: на рівні верхньої третини стегна на обох ногах його сірі шорти закінчуються порожнечею.
Валерія цьогоріч 1 квітня, коли він приїхав до Полтави після майже року лікування, поселили в дитячий садочок — на другий поверх. У закладі немає ліфтів та пандусів, до кімнати ведуть досить вузькі сходи. Про інклюзивність там навіть і не йдеться — та допомагали не стати бранцем шелтера друзі, які носили хлопця на руках.
Тож модулі, де на вході є невеликий пандус, а пороги в приміщеннях не дуже високі, дають моєму візаві можливість доволі вільного пересування — у межах містечка. Якщо є потреба поїхати в місто, то викликають таксі.
Родом із Козачої Лопані, де досі живуть дідусь та бабуся, кілька років Валерій жив у Малій Данилівці на Харківщині. Важкі травми, унаслідок яких став інвалідом, дістав навесні 2022-го.
— Ми з другом 4 березня попали під мінометний обстріл. Працювали там неподалік на фермі, а того дня подруга сестри попросила, щоб ми її дитині принесли молока. Ми з товаришем зібралися, налили молока й пішли. Потрапили під обстріл. Не хочу про це згадувати, — говорить.
Про свій побут у містечку розповідає стримано. Умови придатні, за тиждень уже звик. Спить на розкладачці, у душову кабінку заходить самостійно — висота дозволяє, каже. А от туалету для людей з інвалідністю в містечку не передбачили.
— Та й не принципово. У мене є свій туалет. Живу в кімнаті з матір’ю сестри, то вона допомагає мені, — додає чоловік.
Разом із ним до містечка переселився з родиною і його товариш, з яким того злощасного березневого ранку опинилися під обстрілом ворожих мінометів. Він також має інвалідність — навіки від «русского міра» отримав у «подарунок». Пересувається за допомогою милиці.
— Русскі на «Тигрі» (броньований автомобіль на базі ГАЗ, який є на озброєнні російської армії. — «Полтавська хвиля), мабуть, прорвали оборону і пробилися в посьолок, бо він не був окупований. Ми їх бачили, вони бачили нас. І били по нам з АГСа. Кудись відстрілювали в іншу сторону, а побачили нас — розвернулися і начали по нас стрілять. Ми були в цивільному, вони це не могли не бачить. Ми втекли. Потом вроді затихло. Валєра думав, шо закончілось, остановився. І рядом із ним міна лягла, і мене зацепило. Не пойняв, чого я впав — думав, поскользнувся, бо було тоді холодно. Вставать на ногу — не можу. До Валєри — дивлюся, у нього кров дуже тече, одна нога вобщє отак, — показує рукою неприродньо вивернуту кінцівку Дмитро Кондратенко.
Врятував друзів щасливий випадок. Почувши звуки обстрілу, Дмитру зателефонувала дружина спитати, чи все добре. Тож пояснив, що поранені та попросив викликати «швидку». Щойно це сказав, почув ревіння мотора з-за рогу. Росіяни, які щойно по них стріляли, їхали вулицею в їхній бік.
Чоловіки прикинулися мертвими. Чули, як авто пригальмувало поруч, але ніхто не чіпав — мотор заревів і броньовик поїхав у сосновий ліс у бік Дергачів.
— Вони подумали, мабуть, шо ми загинули, навколо було дуже багато крові. Допомогли люди — з будинку вибігли студенти, які вчилися на ветеринарів. У них були носилки, вони джгути наклали, вкололи обезбалююще. А хвилин за 15 приїхала «швидка», — розповідає Дмитро.
Показує ногу — втратив частину стопи та два пальці ноги. Має третю групу інвалідності. Живе в містечку з родиною — дружиною, двома дітьми та матір’ю. Хоче влаштуватися на роботу. Заповнював анкету Центру зайнятості, коли його представники приходили в садочок, де раніше жили. Та поки що так і не зміг знайти роботи.
— Воно нічьо не помогло. Ходив влаштовуватися в АТБ. Там мені откритим тєкстом сказали: «Невигодно тебе брать. У нас є много переселенців здорових, нашо ти нам інвалід нужен».
ХЛІБ НАСУЩНИЙ
Коли відгомоніла пресконференція, роз’їхалися гості, усі ворота та хвіртки замкнули на електронні замки, над містечком знову запанувала тиша, яку порушує тільки вітер у кронах високих дерев.
У точно визначений час, о першій годині дня, біля альтанок зібралися соціальні працівниці з усіх блоків. Розбирають білі пластикові ящики із чітко відрахованою кількістю порцій в одноразовій тарі, яку з чорного позашляховика Mitsubishi видає стрижений наголо чоловік у шортах та гумових капцях. Це привезли їжу для мешканців.
Заходжу в їдальню, де обід уже виставлений на стіл. У меню курячий суп із вермішеллю, на друге — котлета з овочевим рагу та салат з огірків. Зауважую, що салат запакований у пластикові стакани з логотипом відомого голландського пивного бренду. У дволітровій пляшці — компот.
Триразове харчування мешканцям містечка, за попередніми планами, мала би забезпечувати Полтавська міська рада. Принаймні в місцях компактного розселення в закладах освіти впродовж року саме громада опікувалася їжею для ВПО. Коштом громади централізовано постачалися продукти, оплачувалася праця шкільних кухарів. Так мало би бути й у новому місці, куди переселилися ті самі люди, але міською програмою «Прихисток», як виявилося, такі витрати не передбачені.
Тому Полтавській ОВА довелося оперативно шукати інші рішення. Відтак, харчування мешканців модульного містечка нині забезпечує благодійна організація «Світло надії». Харчування поки що одноразове.
— Для людей, що проживають у містечку, ми запланували проведення гарячих обідів поки що на два місяці. Якщо з’явиться потреба в такій благодійній допомозі, то ми будемо її продовжувати. Тому що хочеться підтримати цих людей, які залишилися без домівок, і створити їм максимально комфортні умови, — каже виконавча директорка БО «Світло надії«Марія Бондаренко.
Постачальника обрали за конкурсом, який оголосили 5 липня на офіційній сторінці. Визначили шляхом порівняння цінових пропозицій 13 липня.
Кейтерингові послуги в містечку забезпечує ресторан «Зелена дубрава» (заклад розташований у селі Копили на трасі Київ-Харків, його власник Самвел Сарибекян був фігурантом корупційного скандалу в суді у 2019 році). Фінансову підтримку на харчування ВПО надав міжнародний фонд Frontline AIDS.
— Цей постачальник допомагав внутрішньопереміщеним особам із початку війни — у нього в готелі проживали й донині живуть ВПО, і він надавав їм безкоштовне харчування. Тому ми, фактично, робимо два добрих діла, — додає Марія. — Ми орієнтувалися на харчування 200 осіб упродовж двох місяців, таку потребу нам подав центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Орієнтовна сума тендеру становить до 800 тисяч гривень. Якщо людей буде більше — їх теж нагодуємо, знайдемо ресурси, — додає Марія.
Дехто з мешканців забирає їжу в кімнату — це не заборонено. Є й ті, хто приходить їсти в спільний простір. Тут комфортніше — на відміну від кімнат, у приміщеннях спільного користування працюють кондиціонери.
У кожному блоці є найнятий співробітник — соціальний працівник, який стежить за порядком та допомагає, за необхідності, мешканцям. Оплачують їхню роботу з обласного бюджету, працедавець — департамент соціального захисту населення. В обов’язки входить прибирання туалетів, душових та коридорів, а також видавання обіду. За це встановили оплату 10 тисяч гривень на місяць.
Також у містечку працюють охоронці — співробітники фірми «Антарес». У їхні обов’язки входить дотримання безпеки та захист мешканців. Кожен, хто живе в містечку, має свій брелок, який відчиняє електронний замок на одному із чотирьох входів на заґратовану територію. Сторонніх не пускають. Навіть місцевим дітям, яким дозволяли гратися на майданчиках, коли модулі стояли незаселеними, тепер вхід — зась.
— Ми охороняємо майно, шоб не пошкодили. Шоб нікого з «лєвих» не було на території. Дітей (місцевих. — авт.) раніше пускали, бо раніше тут ніхто не жив. А зараз у нас розпорядження адміністрації. Нікого зі сторонніх не пускаєм. Соотвєтствєнно, можуть зайти токо жильці й ті, хто їх посіщає, — охоронець Влад небагатослівний у коментарі.
МІСЦЯ Є, АЛЕ НЕЗРОЗУМІЛО — СКІЛЬКИ
Поки що модульне містечко заселене навіть не на чверть потужності. Щоправда, не зовсім зрозуміло, на яку ж кількість мешканців воно розраховане.
В офіційному пресрелізі пишуть про 528 мешканців, раніше повідомляли, що в містечку є максимум 432 місця, а на офіційному сайті Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України в релізі про візит Ірини Верещук до Полтави написали, що у 240 модулях «можна розмістити до 300 осіб».
Як повідомили в Департаменті соцзахисту Полтавської ОВА у відповіді на запит «Полтавської хвилі», продовжується прийом заяв на заселення в модульне містечко.
«Наразі в модульному містечку розміщено 81 особу, яка має статус ВПО. Прийом заяв від ВПО, які проживають у межах Полтавської міської територіальної громади, продовжується за адресою: м. Полтава, вул. Ціолковського, 47 (Центр по здійсненню та нарахуванню соціальних виплат у Полтавській області)», — йдеться в листі від 25 липня.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.