Полтава нагадує Гобітанію — як змінилося місто за сім місяців повномасштабної війни

Колись мій знайомий з великого міста сказав, що Полтава місто, у якому гарно старіти. Воно таке спокійне. А життя в ньому, ніби пісок у годиннику — помірне та послідовне. Однак не зараз. Бо нині місто нагадує вулик — волонтери, вимушені переселенці, воїни, діти. Всі щось роблять.

Чи змінилася Полтава з початком відкритої повномасштабної війни? Авжеж. Це видно кожному. Коли гулятимете на вулиці — роззирніться.

23 вересня полтавці відзначають день міста. І попри специфічну владу, когорти проросійських містян та жахливий стан архітектурного обличчя міста, «Полтавська хвиля» вирішила розповісти, що ж хорошого трапилося в нашому місті протягом семи місяців.

От, наприклад, на зупинках Полтави у лютому почали з'являтися листівки про українських культурних діячів, яких знищила радянська влада. Здебільшого на них були представники Розстріляного відродження. Таким чином активісти взяли на себе просвітницьку функцію. Бо хто як не ми можемо розповісти одне одному те, що знаємо.

У центрі міста показували сучасні українські фільми. Так, волонтерка Анастасія Мацько зорганізувала перегляд кінострічок «Заборонений», «Віддана», «Думки мої тихі» та ін. А всі охочі могли зробити благодійний внесок, який організаторка передавала на потреби ЗСУ.

Полтавці все активніше виступають за перейменування вулиць і знесення пам'ятників радянської епохи. Упродовж семи місяців проводили акції поблизу погруддя Ватутіна, табличку вул. Зигіна замінювали на вул. Героїв Маріуполя. На пам'ятнику на честь відпочинку Пєтра І довго виднілося слово "окупант", написане червоною фарбою. Цьому пам'ятнику, либонь, дісталося найбільше. Бо окрім того полтавці приносили до нього унітаз, завішували синьо-жовтою сіткою.

Музейники почали влаштовувати екскурсії та знайомити людей з інших областей з історією Полтави. Бібліотеки активно проводять курси української мови для всіх охочих, кінотеатр «Візорія» організовував благодійний показ українських фільмів, а полтавські активісти влаштовували забіг на підтримку воїнів з Азовсталі, які перебували у полоні.

Взимку місто прокинулося зі сну та почало оживати.

Донати, або гуртом і батька легше бити

Свято-Успенський собор став таким собі опорним пунктом для всіх, хто потребував допомоги і всіх, хто міг її надати. Благодійні акції, майстер-класи, продаж пасок, торгівля власною випічкою — чого тільки не вигадували, аби зібрати кошти для ЗСУ.

Не відставали від полтавців і внутрішні переселенці — харківські стендапери та письменники проводили мистецькі заходи, аби допомогти своєму місту та тим, хто захищає нас на Харківському напрямку.

Майже у кожному закладі з'явилися страви, замовивши які ви допоможете армії.

МІСТОХАБ збирає нереальні суми на заходах, «Оборона Полтави» віддає всі кошти на ЗСУ, Полтавський батальйон небайдужих активно доправляє техніку на фронт, «Полтавський трамвай» організовує аукціони, продаючи можливість поїхати в експедицію у звільнені міста, а «Зміст» проводив Бандерівський ярмарок і збирав російські книги, аби їх на переробку здати... Список можна продовжити. Стільки подій Полтава не бачила в мирний час. Важливо, що кожен захід направлений на допомогу ЗСУ, переселенцям, медикам та тим, хто захищає нас на фронті. Полтавці повністю спростували відому на весь світ приказку про хату з краю.

Однак, попри активну роботу полтавців, багато заїжджих людей дивуються, що місто живе, ніби війни й немає. Кафе відчинені, кінотеатри працюють. Люди живуть. І ніяких змін, направду, не помітно. Тож ми поцікавилися в полтавців, чи змінилося на їхню думку місто за останні сім місяців.

Оксана Зелік, викладачка Полтавського ПНПУ

Моя «бульбашка» була завжди досить активною і дієвою. Тож я бачу багато волонтерської роботи (але вона і була, хоча очевидно, менш масштабна).

Я бачу спроби переосмислення культурного простору і зміни наративів, але і цей процес виник не на порожньому місті, вагоме підґрунття вже закладав цьому і медійний дискурс. Те, що зараз університети працюють дистанційно + канікули, зменшило кількість у місті активної дієвої молоді. З одного боку я бачу багато російськомовних людей, ймовірно, ВПО, а з іншого — все частіше помічаю велику кількість молодих людей, які свідомо обрали своєю мовою щоденного вжитку українську. Особливо зауважую дуже гарне спілкування молодих батьків з дітьми. Бракує мені системних практик з інтеграції ВПО в життя громади. Можливо, я цього не зауважила. Бо я бачу осередки спрямовані на допомогу, але не на залучення.

Думаю, бракує для різних груп населення освітніх проєктів. Щось на зразок Університету третього віку в Кооперативному університеті, але без обмежень за віком. Думаю, гостро бракує медіа освітніх (з широкою розгалуженістю), історико-краєзнавчих проєктів, проєктів з усної історії, навіть про вивчення української мови бачила лише одну публікацію.

Моє резюме буде невтішним: полтавці обрали "спринтерський забіг" – активно працюють на забезпечення актуальних потреб, але десь не поміченими для мене залишилися проєкти стратегічні, орієнтовані на формування цінностей, способів думання, критичного мислення, стійкості до асимілятивних впливів і т. п.

Валерій Луцьо, полтавець

Все своє життя я прожив у цьому місті, знаю його добре, як і кожен полтавець. Більше того, я впевнено можу сказати, що люблю це місто, як би багато викликів для мене ця любов не означала б. Тому, якщо те, що я скажу далі, здасться доволі критичним, то це не від злості, а саме від любові.

На позір Полтава, якщо її розглядати глобально, як свідомий організм, не змінилася взагалі. Вона і далі живе своїм тихим і затишним життям приблизно так само, як жила до вторгнення. Якби не протитанкові їжаки і повітряні тривоги, то склалося б враження, що Полтава знаходиться принаймні глибоко на заході України, якщо взагалі в Україні.

Цьому спокою Полтава завдячує в першу чергу Збройним Силам, які не дають лінії фронту опинитись тут.

Але крім того сталося так, що Полтава — самий центр круговерті, який за всіма законами фізики залишається нерухомим, аби не сказати паралізованим. Така собі Гобітанія по-українськи, яку великий світ не надто хвилює, аж допоки не опиниться безпосередньо на порозі. Бо як інакше ще можна пояснити, що й досі Полтава тоне в місцях і символах імперсько-радянської слави, і досі трясеться над ватутіними, пушкіними і петрами?

Дискусія ніби й почалась, щодо їх необхідності у нашому просторі, однак хтозна ще чим буде увінчана. А тим часом ані Василь Симоненко, ані Михайль Семенко, як і багато інших, досі не мають у Полтаві своїх пам’яток. Та що вже казати, якщо навіть меморіалу загиблим захисникам України і досі нормального немає.

То невже так-таки нічого й не змінилось, невже все так “ніяк”? Зміни є, але вони відбуваються на іншому рівні, вони не того масштабу, щоб говорили про місто загалом і багато з них радше продиктовані необхідністю, аніж прагненням Полтави до змін.

У нашому місті багато внутрішньо переселених осіб, вони живуть у школах, садочках, вдома у небайдужих полтавців, чи винаймають квартири. Вони прибули ніби на заміну тим, хто виїхав із Полтави. Вони принесли із собою тугу за домом і живі свідчення війни, глибокі й болючі.

Багато полтавців воюють, багато волонтерять, з’явились локальні фонди. Ще кілька місяців тому Полтава взагалі нагадувала такий собі вулик, хоч і трохи хаотичний, але тим не менш теплий і затишний, у якому для кожного знайдеться робота. У багатьох містян таки відбувся надлам, відкрилось досі невідоме відчуття Батьківщини, відчуття приналежності до чогось великого і що найголовніше свого, тобто такого, що не хочеться віддавати комусь, а хочеться зберегти й захистити. Головне щоб далі цей процес зміг трансформуватись у якісні зміни для міста.

Наприклад, у моєму дворі цієї весни, люди навели лад, засіяли газон, вирощують клумби, збудували парканчик. Це ж по суті й є найкращий спосіб підкреслити право власності на щось, мовляв, це моя земля, бо я за нею доглядаю.

Успенський собор, який і раніше був місцем волонтерської сили, тепер взагалі джерело наснаги й пам’яті. Саме звідси від перших днів вторгнення розростається дух боротьби, який не дає забути про війну, навіть тим, хто вже і дуже хотів би. Явище Собору, як на мене дуже знакове, і ще має бути належно оцінене через певний час.

А ще, у Полтаві збільшилась кількість державної символіки на вулицях. Ми з дружиною навіть відкрили нову гру для прогулянок: хто першим побачить прапор, або герб — тому зараховується бал.

Як висновок скажемо, що Полтава великою мірою не змінилась, але вже намітила вектор і отримала поштовх до змін. Його ще потрібно буде реалізовувати, а це ще багато роботи і не менше часу. Така постановка питання, мене особисто не лякає, а лише надихає, бо це значить, що боротьба триває!

Марина Герасименко, очільниця МІСТОХАБу

У Полтаві з'явилося багато людей з інших міст — з Харкова, Сум, Донецької області. Це дуже помітно. Помітно, що цим людям потрібна інтеграція та спілкування. Це відчутно по нашим заходам у МІСТОХАБі. Бо у цьому випадку ми для них є таким майданчиком, де вони можуть познайомитися з іншими людьми.

Я би сказала, що змінилося не так саме місто (на жаль в обличчі міської влади нічого не змінилося. І я би сказала, що ще більше нагнітається. І зараз міська влада дуже контрастує з тим, що відбувається в країні в цілому), як люди і атмосфера.

Полтавці стали жити одним днем. Без довгострокового планування. Бо в цих умовах не можливо планувати на довго. Ми намагаємося тут і зараз бути максимально корисними. Це те, що я бачу у своїй «бульбашці».

Звичайно, частіше чую українську на вулиці, частіше чую про перехід людей на українську. Але в той же час не бачу готовності до змін і розуміння з боку місцевого самоврядування. І це дивує.

Те ж саме стосується дискурсу щодо пам'яток.

Отут я неприємно вражена тим, що у нас з боку науковців та людей, які знають історію, виникла ідея ці пам'ятники залишити. Щоб ми не говорили — мета і ціль у цих пам'ятників одна — збереження імперських наративів. Але те, що це питання стоїть на порядку денному то вже дуже добре.

Полтава війни не відчуває

На цей матеріал мене надихнула сторіс в одній із соціальних мереж. Дівчина, яка приїхала з Харкова до Полтави на декілька годин дивувалася, що вони там під обстрілами, а тут нічого не змінилося. Люди ходять, музика грає, магазини працюють. Тоді вона сказала — відчуття, ніби у Полтаві немає війни. Що полтавці не розуміють як це — війна.

Однак, це не так. І кожен полтавець це знає. Кожен, хто активно носить речі до волонтерських штабів, хто плете кікімори, виготовляє окопні свічки, донатить на ЗСУ, готує їсти та воює в інформаційному просторі.

Наше місто не перебуває під обстрілами, але відчуває війну, забезпечуючи надійний тил тим, хто приїхав із самого пекла. Посміхаючись і віддаючи все, що може допомогти і зустрічаючи безліч захисників, які ніколи не зможуть обійняти близьких. Зустрічаючи їх на колінах.

Кожен полтавець знає, яку високу ціну ми платимо за найменший відвойований клаптик землі, кожен з нас розуміє, що таке війна. І сподіваюся, кожного з нас вона змінить. Авжеж, на краще.

Фото — Станіслав Пантелей. Обкладинка — johanna_kennex