Страшна свекруха, «рило-грило» та заборонені ляльки: полтавці розповіли про своїх бабусь і дідусів
Вони вчили з нами уроки, вчили готувати, давали тихцем від батьків гроші і годували смаколиками. Вони чекали нас у гості більше, ніж своїх дітей, хвилювалися за нас так, як ми самі не хвилювалися. Вони прохали нас про допомогу, давали нам поради, а ми дратувалися, мовляв «ба, шо ти там знаєш». Вони — наші дідусі і бабусі.
Сьогодні, 28 жовтня, в Україні святкують День дідусів та бабусь. Це свято символізує зв'язок старшого покоління з онуками й правнуками.
День бабусь і дідусів: коли, де і як святкують
До цього року не було у різних країнах спільної дати для відзначення цього дня. Усі святкували хто коли.
Одним із перших спільний День дідусів і бабусь відсвяткувало у 2009 році Квіткове бюро з Нідерландів. Відповідно до запропонованої ідеї, онуки дарують бабусям і дідусям горщики із живими квітами, які символізують міцний зв’язок поколінь: коріння — це старше покоління родини, молоді паростки — молодше.
У цьому році Папа Римський Франциск вирішив заснувати Всесвітній день дідусів і бабусь та літніх людей. Свято з 2021 року відзначатиметься у четверту неділю липня (цьогоріч припадає на 25-те число) — за день до спомину святих Іоакима й Анни, прабатьків Христа.
Водночас з цією датою, Україна святкує ще й у жовтні, 28 числа.
До свята «Полтавська Хвиля» поспілкувалася з кількома полтавцями, аби ті розповіли якісь кумедні історії про них і їхніх бабусь та дідусів.
«Вітер-вітрило, не дуй мені в рило», Ярослава, 25 років
Я все дитинство провела у бабусі та дідуся. Вони живуть одразу за Полтавою, в Розсошенцях, тому їздила до них кожні вихідні, а іноді і після уроків. Для мене бабуся і дідусь — це моє дитинство. Абетка, таблиця множення, віршики, перші книжки, гра в шахи, в карти, бадмінтон — усьому цьому навчив мене дідусь Толік. Він же вчив мене і вимовляти букву «р». Розповідає мені, що тоді майже весь день просидів зі мною, підбирав слова, які б я вимовляла — але я все одно «ли»-кала. І от, вже під вечір, він для жарту сказав мені фразу: «Вітер-вітрило, не дуй мені в рило». І, о, диво, я швидко її повторила. Плакали тоді всі, і мама, і бабуся. Хоча й незрозуміло, від щастя чи сміху. До слова, слова «рило» я не знала і вимовляла його як «грило» — саме так мені почулося. І я тоді вважала, що грило — це десь в районі грудей.
З бабусею Галею у мене були інші розваги. Я любила її лякати — бо вона тоді дуже смішно реагувала. Лякала я її фотографією сліпака з енциклопедії про тварин. А ще фотографією тиранозавра. Я щиро вірила, що їй страшно. А от правду я усвідомила років у 12. Хоча бабуся і до цієї пори не зізнається — каже, що і зараз боїться.
Гребінець і «женіхі», Ельвіра Хаустова, 26 років.
У дитинстві бабуся мені казала, що волосся треба чесати лише стоячи. Пояснювала вона це тим, що при іншому розкладі не буде женіхів. Їй, у свою чергу, це розповідала прабабуся, її мати.
Тепер я не можу по-іншому. За звичкою вдома, навіть сонна, втомлена, хвора чи напідпитку, встаю перед тим, як чесати волосся. Для мене це вже своєрідний ритуал. До слова, женіхів так і немає. Так шо щось пішло не так.
А ще в дитинстві бабуся, коли вчила мене готувати їсти, завжди слідкувала, аби я все робила дуже акуратно та не лишала після себе сміття. Якщо ж я забувала прибирати після себе чи погано щось нарізала, бабуся казала мені: «От підеш в дім чоловіка, що ж про тебе свекруха скаже?». Я не знала, хто така «свекруха». Тож я її уявляла якимось монстром, який живе разом із моїм чоловіком. І дуже її боялася. Якщо десь дітей лякали бабаєм, то мене — свекрухою.
Бабуся і цуценята, Анна Кравченко
У мого батька є брат, старший на 8 років, дядя Саша. Він, років у 13-14, мріяв про собаку породи «боксер». При чому, вдома у них були і папуги, і хом’яки, і коти. Але він хотів саме собаку. Але бабуся була проти. І от в один день їй додому телефонують. Кажуть: «Галино Олександрівно, а ви можете під’їхати по такій-то адресі забрати собаку». І їхати треба було у Київ. Як виявилося, дядя Саша побачив оголошення про те, що продаються цуценята «боксера» і домовився про все. І в бабусі вже не було виходу, тож вона поїхала забирати тваринку.
Хоча я не брала участь у цій історії, але нам про неї розповідали не раз, вона перетворилася на «сімейну історію», яку ти чуєш майже на кожному родинному святі. Та і, якщо чесно, я не так давно скористалася дядьковою схемою і з моєю мамою. Так у мене з’явилася спаніелька Луна.
«Бабусині ляльки», Ірина, 44 роки
Я росла у радянські часи. Тоді дістати якусь цікаву іграшку було майже неможливо. Єдина можливість — отримати їх у подарунок з-за кордону від родичів.
Кожне літо мене і брата відправляли до бабусі Соні та дідуся Володі у село в Хмельницькій області. Дідусь завжди радів нам, купував багато солодощів та годинами з нами грався, що в селі, у літній сезон, було розкішшю.
А от бабуся навпаки. Чи-то це через її роботу (вона була директором місцевої школи), чи-то через її характер, вона була досить строга та стримана у своїх почуттях.
Одного разу учні подарували їй три великі ляльки, яких не можна було придбати в наших магазинах. Як зараз пам’ятаю, вони були такі гарні! Одна білява, інша руда, а третя — чорноволоса. Вони стояли у хаті на самому видному місці, займаючи пів дивана, і як же мені вони подобалися!
Звісно, чіпати їх мені не можна було, навіть дивилася на них з острахом. Але мені так хотілося! Тож я прохала дідуся якось відволікати бабусю, а сама по-тихому йшла в кімнату до ляльок і гралася ними. Потім обов’язково перевіряла, чи лишила їх у тій же позі та у тому ж вигляді як і до гри. Мене так і не спіймали жодного разу.
Раніше ми писали смішні історії, якими з нами поділилися полтавці.