«Творчість дає бажання жити» — опішнянська гончарка про свої роботи

Вона – справжня професіоналка своєї справи, неймовірна мисткиня, здібна гончарка й малювальниця. Олена Мороховець – представниця талановитої плеяди сучасних опішненських мистців. Ім’я цієї майстрині сьогодні добре знане в середовищі цінителів українського мистецтва. Мати її роботи – бажання сотень. Витончені, зручні, яскраві глеки, миски, кухлі, вази тощо пронизані любов’ю, теплом, енергією, змістом.

Кожне глиняне творіння Олени Мороховець – це тренд у мистецтві. Неймовірні форми й унікальні орнаменти – переплетіння національних традицій і нової естетики У своїй роботі вона вміло поєднує безліч навичок та умінь. Це допомагає мисткині розвивати свій стиль і залишатися унікальною.

Мистецтво має багато напрямків. Чому саме гончарство?

Усе красиве мене притягувало ще з дитинства. Я постійно хотіла щось намалювати чи зліпити з пластиліну. У школі одна з перших брала участь у різних мистецьких конкурсах. Вступивши на навчання до Опішнянської філії Решетилівського СПТУ № 28 я побачила гончарювання «вживу». І це виявилося коханням з першого погляду.

Під час навчання переконалися, що вибір закладу все ж таки був правильним?

Так! Так! Навчання було в задоволення. Подобалося абсолютно все й легко давалося.

Що почерпнули зі студентства?

Я ніби гумка вбирала все, чому нас навчали. З кожним заняттям все більше і більше закохувалася в гончарство. Цю любов мені прищепили чудові наставники-мистці – Галина Басенко, Володимир Нікітченко, Людмила Омеляненко, Галина Редчук, Розалія Чабаненко й інші. Але більш впевнено я себе почувала як малювальниця, а от як гончарка – чомусь відчувала внутрішню тривогу, що не впораюся.

Як усе ж вдалося побороти цю внутрішню невпевненість, адже зараз Ви прекрасна гончарка?

Після закінчення навчання я вийшла заміж за хлопця із заводу. Так і залишилася у Гончарній столиці України. 90-ті роки були тяжкими для заводу. Заробітну плату майже не виплачували. Люди масово звільнялися. Гончарів залишилося зовсім мало, а малювальниць – багато.

Тож мені довелося побороти свій страх і невпевненість та сісти за гончарний круг. Спочатку було важко, але я наполегливо й впевнено працювала. Завдяки влучним настановам майстрині Галини Пацули – опанувала гончарство. Виготовляла одно- та дволітрові глечики, горщики, квітники.

Сьогодні у Вашому арсеналі безліч неймовірних цікавих гончарних форм. Де і як удосконалювалися?

Після заводу я працювала майстринею Навчально-виробничої майстерні при Державній спеціалізованій художній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (нині це Опішнянський державний художній ліцей імені Василя Кричевського). Там і набралася досвіду, що дозволило мені стати вчителькою гончарства. Уже я була наставницею для юних мистців.

З 2003 року й донині Олена Мороховець – художниця Національного музею-заповідника українського гончарства.

Чим займається художниця в музеї?

При музеї діє майстерня, де ми з колегами-мистцями виготовляємо глиняні вироби. Це і посуд, і декоративні речі, іграшки тощо. У першу чергу це для музейної фондової колекції, а потім уже для КЕРАМОкрамниці. Ще проводимо для відвідувачів майстер-класи із гончарства та мальовки.

Сьогодні подобається те, чим займаєтеся?

Я займаюся улюбленою справою, яка приносить мені задоволення.

Чи буває у Вас творче вигорання?

Так, на жаль як і більшість творчих людей я знаю, що це таке. Опускаються руки, не має натхнення. Відчуваєш, що ніби навколо утворюється вакуум, який затягує в якусь рутину. А нинішня ситуація в Україні взагалі вибиває з колії.

Як боретеся з таким станом, що допомагає тримати баланс?

Мій рятівник – це творчість. Вона дає бажання жити далі й триматися. Коли ти бовтаєшся і бовтаєшся в рутині й розумієш, що потрібно щось із цим робити. У такому разі я роблю маленькі речі – кухлі, миски. Роблячи їх, мудрувати дуже нічого не потрібно. Адже «рука вже набита» на форму, а око – на мальовку.

По суті для мене це вже як механічна робота. А потім раз і відчуваєш, що виникає бажання урізноманітнити орнамент, зробити щось більш цікаве. У такі моменти я відчуваю, що з’являються крила й не відчуваю землі під ногами. І тоді приходить воно – моє натхнення. Потім активно в дію йдуть тарелі, сервізи, макітри, супники тощо. От такими малесенькими кроками я себе рятую від вигоряння.

Чому більше надаєте перевагу: гончарюванню чи мальовці?

Люблю увесь процес від початку до кінця. Адже всі етапи між собою взаємопов’язані. От, наприклад чашки. Спочатку я їх нагончаровую, на наступний день наліпляю ручки, ще на наступний обточую. От обточувати вироби я не люблю. Мені це нудно й не цікаво, але обов’язково. І от підходить процес мальовки. Мені так радісно на душі стає. У такі моменти я хочу швидше потрапити на роботу, щоб взяти до рук ангоби й розмальовувати свої заготовки.

Орнаменти на виріб наносите з ескізів чи з уяви?

Якщо це не великі вироби (миски чи кухлі) то ескізів мальовки не роблю, бо вже добре відчуваю пропорції. А от на великі речі (тарелі, сервізи тощо) роблю ескізи на папері. Це для того, щоб було гармонійне розташування елементів орнаменту та кольору. Частинами ніколи не малюю. Вже як вималюється в моїй уяві досконалий орнамент, лише тоді переношу його на папір.

Як народжується орнамент?

От, наприклад беру я за основу якусь квітку. І починаю навколо неї щось мудрувати. Це можуть бути всілякі завитушки, колоски, листя, дріб’язок тощо.

Що за диво-квіти берете за основу?

Раніше я малювала класичні опішненські орнаменти. Що то на них за квіти навіть не задумувалася. Малювала та й усе. На майстер-класах відвідувачі дуже часто мене запитували про ці квіти. Яка їх назва і що вони значать. Тоді я почала над ними замислюватися й не просто малювати, а вкладати якийсь сенс. Беру справжню квітку й додаю до неї щось своє.

Нещодавно я робила великий сервіз і для його орнаменту вигадала диво-квітку. Щось схоже між волошкою та цикорієм. А назвала її Петрів батіг. Це народна назва цикорію. Але ж яка красива. Ще можу малювати кульбаби, папороть, але змінюю їх. Мені завжди цікаво, коли люди вгадують, що ж це за квіти.

Мабуть, не все вдається легко й просто? Пам’ятаєте над чим найбільше довелося відчути «муки творчості»?

Барині. Минулого року мені потрібно було зробити десять різних баринь. Я їх не ліпила більше десяти років це точно. Дуже хвилювалася, що не впораюся, що буду їх із себе «видавлювати». Спочатку виходила на пропорції. Було таке, що кілька разів переліплювала то голову, то спідницю. Та я наполегливо працювала. І швидко зрозуміла, що мені це подобається і я хочу їх робити. На радість усе вийшло навпаки, ніж я собі уявляла. Я гралася з кольорами, мімікою, дизайном одягу, взагалі із задумом. Мені хотілося, щоб вони не просто були барині з кам’яними обличчями, а тематичними, кокетливими, з характерами. Я згадувала українські пісні й по них ліпила баринь. Наприклад «Ой гарна ж я гарна» чи «А мій милий вареничків хоче», «Катерина воду несе» тощо.

Як з’являються ідеї на нові твори?

В основному вже з вечора знаю, що буду робити завтра. Ідеї можуть з’явитися під кінець робочого дня, по дорозі додому. Або ж взагалі перед сном. В такі моменти я просто лечу на своє робоче місце й починаю творити. Хочеться швидше й швидше щось ліпити чи малювати, а в голові вже безліч нових ідей. Повторюсь ще багато разів, що мені творчість дає бажання жити. Добре пам’ятаю, як моя мама після колгоспних тяжких робіт вдома сідала вишивати. Вона окрилялася від цього й десь дівалася її втома. І для мене це так.

Що надихає?

Надихає усе навкруги: природа, люди, тварини. Дуже полюбляю опішненський діалект. Іноді й він спонукає на щось цікаве. Сама я з Черкащини. Наша говірка різниться. Тут є такі соковиті смачні «слівця», що на основі них я малюю. От саме згадується наш діалог під час практики з моєю наставницею із заводу Любов’ю Кальною:

Л.К.: От візьми ключечку.

О.М.: Що таке ключечка?

Л.К.: Це ж паличка з яндерева.

О.М.: Що таке яндерево?

Л.К.: Так це ж бузок!..

Ось така вона – справжня творчість Олени Мороховець, що йде від душі й несе красу: жити – значить творити.

Текст: Світлана Пругло, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства

Фото: Юрко Пошивайло