«У голос цього ніхто не говорив, але скоріше за все її з'їли»: Голодомор на Полтавщині

1932 рік. Листопад. Холодно і вітряно. На землі лежить перший сніг, дерева поскрипують. 16.00 — ледь сутеніє. На вулицях нікого немає. Будинки сплять. Вони такі темні, вкриті соломою, яка на вид волога і пріла. Саме така картинка у моїй голові виникає одразу, коли я чую слово Голодомор.

Про Голодомор на Полтавщині й в Україні зараз багато інформації. Розсекречені архіви, фотографії, відеопрограми зі спогадами очевидців, документальні та художні фільми, книги. Ми живемо в час, коли про це можна говорити. А тоді про нього мовчали, бо за документами голоду не було. Люди ж помирали від хвороб. Масово.

«Полтавська хвиля» зібрала історії людей, чиї рідні жили в часи Голодомору. Запрошуємо вас у 1932-1333 роки до українського села.

Мою сестру з'їли

Цю історію мені розповідала бабуся. Вона разом із прабабцею жила в селі Іванівка Білицького району Полтавської області. Не знаю, мабуть, того села зараз і на карті немає.

Мені не відомо, як звали сестер та братів моєї бабусі. Але знаю, що їх було четверо. Після голоду вижили лише двоє — бабуся і її старший брат. Всі інші з голоду померли.

Фото — Держархів

Знаєте, у кожної родини є свої секрети. У нашій родині не говорили про найстаршу сестру бабусі. Бо коли її хтось згадував — прабабця дуже плакала. Авжеж, у голос цього ніхто не говорив, але скоріше за все її з'їли. Бо прабаба завжди говорила, що моя бабуся вижила тільки завдяки старшій сестрі.

Полтавщина — один із регіонів України, що найбільше постраждали від голоду та репресій. Взимку 1932—1933 рр. багато колгоспників Полтавщини залишилося без зерна і посівного матеріалу, одноосібники — без продовольства, худоба — без фуражу. Виснажене до краю трирічною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані голоду, нарешті цю грань перетнуло. Коли у селян вичерпалися останні приховані припаси, продовольчі труднощі переросли у справжній масовий голод, що охопив Полтавську область.

У 1932 році моїй бабусі було вісім років. Через голод, уже у дорослому віці, вона мала великі проблеми зі здоров'ям. У неї було чотири викидні перш ніж народила мого дядька, а через п'ять років і маму. Я пам'ятаю, що бабця майже ніколи не працювала — займалася господарством, а померла у 53 роки (історія Юлія Потапенко-Наливки).

Історія Тетяни Жорнік

Причини Голодомору на Полтавщині, як загалом в Україні, однакові. Взимку 1931— 1933 рр. в українському селі склалося скрутне становище щодо забезпечення населення продовольством. Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод.

Батька ми більше не бачили

Фенько Марія Яківна народилася 1927 р. на хуторі Чорняки Зіньківського району Полтавської області. На її долю випали страхітливі роки голодоморів 1932-1933 рр.,1946-1947 рр., репресій та війни.

Марія Яківна з донькою та правнуком
Родина пані Марії

На фото у першому ряді (зліва направо): мати Катерина Олександрівна з Галею на руках, четверта — Маня у хустинці, братик Петя; справа наліво (четверта) — сестричка Таня. А в другому ряді (якраз за Манею), — батько Яків Семенович. Про них і піде далі мова...

«Мати пекла оладки з клеверу. І ми маленькі були. Сестричка старша в мене була і я. І ми рвали той клевер і пекла мама оладі. Такі добрі були. Ми їх не наїдалися ніколи.
Ходила буксірна по хатах. Вибирали все зерно в кого було. А в нас було на печі в горщечку і поліз на піч і забрав те, що в горщечку було. Не оставили нічого. Із хати вигнали. І двері закрили. Одежу забрали мамину, всю із скрині вибрали і скриню забрали, і з хати вигнали, і двері замкнули. І на ніч упустили сусіди нас: четверо дітей і батько й мати. І ми в сусідів переночували. Вигнали нас із хати. Ми... найшов батько квартиру і ми жили в людей у хатині і батька прийняли в колгосп. Як вигнали з хати прийняли в колгосп і він ходив на роботу. А в 37-му годі прийшов сусіда і каже "тебе визивають в кантору", а батько каже: "а шо ж таке, налоги поплатив". "Та, — каже, — бери, мабуть і кусок хліба". І ми стали кричать, бо вже людей багато забирали. Оце я все помню. І більш ми батька не бачили. І росли і голі й голодні. І дуже рано на роботу начали ходить. Як важко було, а ми робили».
Спогади Марії Фенько

У серпні 1932 року прийняли «закон про п’ять колосків», яким передбачався розстріл або 10-річне ув’язнення за збирання залишків врожаю на полі. Організовували спеціальні групи «активістів», які здійснювали обшуки та вилучали в людей зерно. 18 листопада 1932 року політбюро ухвалило постанову, якою запроваджено репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «Чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі та підвозу товарів, заборона виїзду селян та оточення.

Він хотів з'їсти власні пальці

Мій дід Фітенко Тихін Григорович по осені 1933 через голод хотів відтяти собі три пальці. Уже, коли через безсилля врубав собі по пальцях – втратив свідомість. У той час селом їхала підвода, яка збирала мертвих селом. Діда Тихона теж туди повантажили. Привезли у спільну могилу, що була у лісі за селом і вкинули туди.

Саме там, серед мертвих людей він прийшов до тями. Вибрався з ями й пішов назад у бік села. Та ж сама підвода побачила його і відвезла до лікарні. Після всіх цих жахіть він вижив. У нього потім народилося вісім синів (історія Тетяни Жорнік).

Статистичні дані свідчать про високий рівень дитячої смертності на Полтавщині у 32-33 рр. В Україні він становив близько 40 % від загальної кількості жертв, а на Полтавщині — 66 %

Я прийшла додому, а мені сказали йди звідси

«Я народилася у 1923 році в селі під Миргородом. Пам'ятаю, що у мене були дві сестри маленькі — Марія і Ганна. Вони померли ще в кінці 20-х. Знаю, що ховали їх після Великодня.
Пам'ятаю як був голод. Мама готувала оладки з лободи. Нас тоді четверо було — я, мама, батько і брат Мишко. Одного ранку батько прийшов з вулиці — виходив покурити — сів біля вікна і розкрив газету почитати. А мама біля печі поралася, снідати готувала. Та й гукає до батька: "Андрію, вставай снідати". А батько мовчить. Підійшла вона, за плече його смикнула, а він мертвий. А увечері брат помер. На ранок наступний мама покликала сусідів, аби вони викопали яму в сливнику, та й поховали їх там, і тата, і брата. Удвох. Залишилися ми з мамою вдвох. А уже ввечері дядина до нас прийшла, жінка маминого брата. Прийшла та й каже: "Полю, а пішли до мене ночувать". Я не хотіла маму лишати, плакала, але вдвох вони мене вмовили. Мабуть, дядина бачила, що матері не довго лишилося. Прийшла я зранку додому, а мама моя вже не дихала.
Зразу мене дядина до їх забрала. Каже: "Поживи з нами". А потім я селом ходила з місяць — від однієї хати до другої. Помагала щось по господарству зробити, а мені за це поїсти давали.
Бережна Поліна Андріївна — зліва у першому ряду
А вже після мене в дитячий будинок забрали і я там жила. Пам'ятаю, що туди я потрапила з чесоткою і мене, аби її вивести, золою з печі мазали. Після дитбудинку повернулася до рідного дому. Треба було десь жити. Прийшла, а там якісь чоловіки дах розбирають, кажуть: Хто ти така, що ти тут робиш? Я їм пояснила, що жила тут з батьками. А вони мені: "Йди звідси, ця хата тепер колгоспу належить".
Отак тоді у мене життя нове і почалося, без рідних, без будинку, без нічого. У мене на згадку тільки мамин портрет лишився. Все життя зі мною» (історію записала Катерина Ткаченко).

Влітку 1933-го голод сотнями забирав людей. Всі магазини були порожні. А в торгсінах (торгівля з іноземцями) було досить продуктів. У Полтаві цей магазин був на вулиці Жовтневій. Все продавалось за золото. Торгівля йшла жваво — навіщо те золото, якщо голодна смерть чекала на кожному кроці... Кажуть: із вулиць нашого міста наприкінці березня 1933 р. за одну добу було підібрано 1043 трупи

Не називайте, будь ласка, імен

Мої бабуся і дідусь розповідали, що у 32-33 розкуркулювали всіх, не дивилися ні на походження, ні на соціальний статус. Забирали й тварин, і врожай. Баба казала, що люди помирали посеред дороги, біля власних будинків — всюди. Їли все, що знаходили — трави, лісові ягоди, дичину, кору дерев. Багато хто їв лободу, після чого помирав від діареї.

Поля з пшеницею охороняли. Закон «Про п'ять колосків» моя бабуся на собі випробувала. Тоді її спіймали та засудили за крадіжку декількох колосків. У селі, де жила бабуся, було багато канібалів. А ще вона розповідала, що ті родини, у яких були діти (по 6-11 в родині) і не було чого їсти — труїлися рослинами, аби не помирати в муках від голоду. За масові набіги на зернові поля одразу розстрілювали.

Історію дідуся розповіла пані Аліса з Полтави

У моїх рідних на все життя залишилися спогади про Голодомор. Дідусь до останніх днів життя робив все, аби ні він, ні його родина не знали, що таке голод. Інколи навіть забагато робив — у нього було 19 гектарів поля, яке він сам обробляв. А ще я пам'ятаю велике господарство, за яким треба було доглядати — три корови, телята, кози, кролі, приблизно 150 індиків, повен двір курей та гусей. Усе своє дитинство я провела, допомагаючи в селі.

Історію розповіла онука Михайленко Ганни Степанівни, 1924 р.н.

Наслідки Голодомору

Якими ж сьогодні бачаться наслідки трагедії 1932—1933 років? Заважимо, що точних даних про смерті від голоду на Полтавщині немає. Але звертаючись до документів, які наводить Р. Конквест, можна зробити висновок про масштаби цієї трагедії в регіоні. Так, в одному з районів Полтавської області із загальної цифри смертності в 7113 осіб наводяться такі показники: дітей (до 18 років) померло — 3549; чоловіків — 2163; жінок — 1401.

Явище Голодомору довгий час замовчували в країні. Лише 2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. А публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, хоча покарання за такі дії не передбачене.

«Полтавська хвиля» нагадує, що Всеукраїнська акція «Запали свічку пам'яті» відбудеться 26 листопада о 16.00. Запаліть і ви свічу на власному вікні. Згадайте душі тих, хто загинув від голоду.

Подякуй авторці!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.

Катерина Ткаченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"