Улюблена корчма Котляревського і старовинний самогонний апарат: археолог про «культуру пиття» у давнину

Нещодавно у Полтаві відбулася лекція археолога, а нині військового В’ячеслава Шерстюка про культуру пиття у нашій історії. Історик розповів як козаки робили оковиту в добу Хмельниччини, і в якій корчмі Котляревський писав «Наталку Полтавку». Зібрані на лекції кошти спрямували на розвиток культурного проєкту «КультОсвіт».

«КультОсвіт» — освітньо-культурний проєкт, започаткований волонтерською ініціативою на початку цього року. У його рамках в Полтаві проходять лекції на історично-культурну тематику. Ініціатори — екскурсоводка Наталія Скорик, кандидат історичних наук Світлана Долинська та голова громадської організації «Про місто» Ксенія Малік.

В'ячеслав Шерстюк говорить, що ідея такої лекції зародилася давно, а втілити в життя її наважилися лише зараз. Звісно, охопити це питання один махом не можливо, та й ми ще далеко не все знаємо про це. Тому вирішили зосередитися на тому, що може розповісти археологія про те, як люди робили алкоголь, що вживали, у якому посуді зберігали тощо.

Археологія — наука про речі, тож лекцію побудували на речах, які або знайшли на Полтавщині, або зберігаються у Полтавському краєзнавчому музеї.

Старовинний самогонний апарат

Перейдемо одразу до XVII століття. У Полтавському краєзнавчому музеї зберігається цікавий комплекс з тих часів. Науковою мовою — це дегідратор, а по простому — самогонний апарат. Його знайшли випадково, поблизу міста Бар (Хмельницька область), що в період Хмельниччини відігравало досить потужну роль.

Свого часу історик інтенсивно моніторив на просторах інтернету ринок «чорної археології», і випадково натрапив на людину, яка цікавилася що це. Побачивши фотографії, стало зрозуміло, що це унікальна річ. Людина виявилася звичайним пошуковцем і відразу погодилася віддати знайдене до музею в Полтаві.

За бажання за цим зразком можна зробити репліку та спробувати виготовити самогон, як робили наші предки, адже насправді річ досить примітивна. А реконструкцію можна було б, наприклад використовувати на «Гелон-фесті» чи інших подібних фестивалях і ярмарках.

Кому ж належав цей комплекс? Археолог має щодо цього одну теорію. Оскільки поряд з апаратом знайшли гаманець з монетами, що датуються від початку XVII століття і до 1646 року, це дало можливість чітко встановити дату його сховування. Найімовірніше, це був 1648 рік.

Того року влітку перед битвою під Пилявцями окремий козацький загін здійснив облогу Бара і захопив місто. На думку дослідника, апарат належав майстру-винокуру в польському обозі. Оскільки поляки тоді програли, скоріш за все саме вони покинули устаткування, бо були вимушені тікати. Кому не пощастило — того скарб і залишився в землі.

Не секрет, що в кожному військовому обозі були лицарі, зброєносці з обладунками, обози з реманентом і провізією та скоріш за все майстри, які вміли не лише коня підковувати, а й «на коня» наливати. Зазвичай цим займалися промисловики єврейської спільноти, але це не обов'язково. Наявність монет поруч вказувала, що це скоріш за все був обмінний фонд, зароблений за день.

Дивлячись на фото, можна зрозуміти, що виробництво було не в заводських масштабах. Це більше схоже на маленьку винокурню, яку можна вкинути на воза і вирушити в похід з військом.

У Європі є лише один подібний апарат, він зберігається у Каролінському університеті. Мала кількість цих приладів свідчить не про те, що їх ще не знайшли, а про те, що їх не вже й багато було. Винокурні зазвичай були більш стаціонарні, у містах чи селах. А це похідний варіант, який міг забезпечити свого власника постійним прибутком.

З чого складається комплекс? Окрім основного апарату, знайшли ступку і товкач для підготовки сусла (для розтирання зернових), а також посудини для зберігання браги й готової речовини. Весь посуд, які контактує з активною речовиною, мідний, а ручки залізні. Це пов'язано з тим, що мідь дорожча, але не так швидко окислюється під дією алкоголю.

Також був олов'яний мірний стакан. Ну і звісно гарний господар той, який готовий до форс-мажорів. Оскільки такий реманент постійно стоїть на вогні, разом з ним знайшли бронзові злитки й мідні заготовки для ремонту в разі потреби.

Більш міцні напої у давнину називали оковита, а слабші, які робили зокрема за допомогою таких агрегатів, вино. Не тому, що воно з винограду, а тому, що по міцності воно було як сучасне кріплене вино. Тобто з такого апарату неможливо отримати напій понад 20 градусів.

Принцип роботи такого апарату примітивний: казанок з ручкою у похідних умовах ставили на багаття, надягали зверху «купол» з ріжками, які збирали й охолоджували пари.

Розмір цього агрегату 96х36 см без носика, а загальна довжина становить близько 1,5 метра. Весь набір займав половину воза, а в другій скоріш за все везли дерев'яні бочки з необхідним матеріалом.

Податки за таку торгівлю ймовірно платили безпосередньо старшині цього війська, аби він дозволяв винокурам працювати.

Улюблена корчма Івана Котляревського

Звісно, вона була в нього не одна. Але яка ж корчма була найулюбленіша? Певно, та, до якої недалеко йти, або з якої недалеко вертатися додому.

У 2012 році на місці розширення комплексу «Лілея» проводили археологічні розкопки. Буквально за 100 метрів від музею-садиби Котляревського знайшли цікавий комплекс. За допомогою знайдених у ямі предметів визначили, що корчма або постоялий двір працював у 1810-ті роки. Тож можна припустити, що саме тут Іван Петрович витрачав зароблені з продажу «Енеїди» гроші й писав «Наталку Полтавку».

Науковець припускає, що їм вдалося знайти смітник або навіть нужник, в який скидали битий посуд і пляшки. Частину знахідок вже реставрували й передали до Краєзнавчого музею. Над відновленням іншої частини працюють і досі.

Безсумнівно, найбільшу цікавість викликають пляшки. Варто розуміти, що в кінці XVII століття з'явилася настанова маркувати скляні пляшки: хто зробив і який об'єм посудини. Цієї традиції дотримуються до сьогодні.

Саме такі тавра дозволили визначити звідки прибули пляшки, які на той час ще видували вручну. Оскільки цей процес був нелегким, місцем виробництва були різні губернії російської імперії, починаючи від московських і закінчуючи брянськими. Археолог не знайшов відомостей, чи робили такі на території України. Дати на таврах стоять з 1911 по 1919 роки.

Кожна така пляшка коштувала недешево, а можливо навіть дорожче ніж те, що у неї наливали. Чому ж їх тоді викидали? Можливо, це був недешевий постоялий двір. А можливо, це була оселя якогось полтавського можновладця. Бо під час розкопок знайшли також рештки устриць і хребець осетрових. Тож культура вживання тут точно була.

З кількості знахідок можна стверджувати, що вина тут пили багато. Але не вином єдиним. Були там також і графинчики для оковитої, й штофи, яких теж немало.

На жаль, дані, які б підказали хто там жив, не збереглися. Словом, поки що ми не знаємо, до кого ж ходив у гості Котляревський.

Частина фото надана організаторами лекції