«Ведуть на глинище й унічтожають» — станиця Полтавська та чи знають люди на Кубані, що вони українці

Кубанська балачка дуже схожа на полтавську говірку, а могили з суцільно українськими прізвищами у станицях взагалі багато про що кажуть, як і фальшива українізація та Голодомор, що був на Кубані не менш страшний ніж у нас.

Але давно те було. Чим живе регіон тепер, що про себе кажуть місцеві, «чийого вони роду»?

«Полтавська хвиля» підготувала новий історичний матеріал про долю україномовного краю в росії та чому Україні треба забути про Кубань.

Кубанський козачий хор — останнє нагадування про Україну

На відео нижче — запис виступу російського Кубанського козачого хору рідною українською мовою, ще і якою! Солістка Марина Крапостіна, якої вже нема, виконує українську народну пісню «Сонце низенько, вечір близенько». Чи заспіває хто краще?

У нас цю композицію ще знають в іншому аранжуванні, як арію Петра з опери «Наталка Полтавка» Івана Котляревського та Миколи Лисенка.

Те що Кубанський хор виконує українську народну пісню не дивно, бо його репертуар — це симбіоз українського фольклору та російської пісні з танцями у вбранні кубанських козаків. Як це все поєднується? Дуже просто, росіяни сприймають цей симбіоз радше за «багатогранність» російської культури. Привласнювати — це їх національна традиція. Навіть гопака танцюють.

Хор відомий з 1811 року і є найстарішим в росії. Вдуматися тільки, найстаріший російський хор — українського походження. У 2009 колектив збирав повну оперну залу у Львові. Художній керівник Віктор Захарченко — народний артист України, дуже полюбляв виступати в Україні, а вже у 2014 році взяв і підписав листа на підтримку політики путіна — і хор у нас більше не виступав, хіба що в окупованому Криму.

Ще у 2009 році київський публіцист Ігор Кручик після поїздки у головне місто Кубані Краснодар, писав, що Кубанський козачий хор — чи не останнє нагадування про те, якою був цей край з діда-прадіда. Нині більшість не тільки глядачів, а й самі артисти колективу вважають, що вони росіяни, і співають «чорноморською балачкою», а ніякою не українською мовою.

Однак, сто років тому на Кубані українцями себе вважали близько 900 тисяч осіб — більшість населення. У деяких станицях, як, наприклад в Уманській чи Полтавській ця частка сягала взагалі 80% і більше.

Нині ж, за даними Всеросійського перепису населення, у Краснодарському краї на 4,5 млн мешканців проживають приблизно 83 тисячі українців, це трохи більше півтора відсотка. Це ті, які відверто вважають себе українцями, бо багато кубанців із прізвищами на закінчення «енко» про це мовчать або не знають. Ось така сумна статистика.

Тож виникає питання, а що з українською мовою у Кубанському краї сталося?

«Кубанські козаки. А вже літ двісті...»

У 1992 році кубанські станиці досліджувала українська делегація. Вона встигла створила унікальний документальний фільм «Кубанські козаки. А вже літ двісті...», озвучений Богданом Ступкою. Режисер – Валентин Сперкач. Оператор – Сергій Лисецький, об`єднання «Студія “Україна”», Київ.

Стрічка має таку назву, бо у 1992 році з моменту переселення українців на Кубань пройшло «вже літ двісті...». Довгий час фільм був заборонений навіть на українському ТБ. Посилання на повний ролик на «YouTube» — тут.

У фільмі журналісти розпитували кубанців — «чийого ж вони все-таки роду, як живуть»?

Краснодар заснували українці

Коли цариця Катерина ліквідувала Запорізьку Січ у 1775 році, то частина козаків втекла за Дунай від московської влади й опинилася під турецьким протекторатом, а частина все ж почала товаришувати з Потьомкіним. Їм москва й «подарувала» землю по правий берег річки Кубані, щоб козаки обробляли її, охороняли кордони.

Раніше ці землі належали ногайцям, над якими росіяни провели каральну операцію, переселили у заволзькі степи. Край спустів. Тож 25 серпня 1792 року перші чотири тисячі козаків на чайках прибули на півострів Тамань, освоювати наново землі ногайців.

Господарювати козаки були налаштовані, як вдома, на Січі, створили 40 куренів на подобі січових, назвали їх Корсунський, Канівський, Уманський, Полтавський і так далі. Українцями край поповнювався протягом всього 19 століття. Населення прибувало сім'ями переважно із Чернігівської та Полтавської губерній, Слобожанщини, українського Причорномор'я. Чимала частка була і з російських станиць.

Головне місто краю Краснодар, а тоді Катеринодар, до речі, також було засноване запорізькими козаками, як військовий табір, а пізніше фортеця. Щоправда, козаки його назвали спершу Нова Січ, ніякої Катерини, яка зруйнувала їх «стару» Січ, у назві вони бачити не хотіли.

Козаки добре служили царю, ходили у походи, їх нацьковували на горців, це була кривава служба. Але колишні запорожці воліли при цьому «залишатися українцями, читати, писати, по своєму пісні співати», адже як мовить у фільмові Богдан Ступка, «куди українця не запротор, всюди він собі Україну будує, та й годі».

Коли ж усе пішло шкереберть?

Царів дратувала «окремість», свободолюбство чорноморців, збереження традицій. Та й мова, якою вони послуговувалися — інша. А отже реальною була головна загроза для імперії — «перестануть коритися».

Уже у 1840-х роках влада переписала курені на свій лад — на станиці, щоб було по зразку донських російськомовних козаків. А через 20 років запорожців узагалі об'єднали з іншими — лінійними, що по лівий берег річки Кубань. Саме з цього моменту українські козаки й російські стали одним цілим і почали називатися Кубанськими й навіть виглядати стали однаково: одягли папахи, змінили стрій.

«Кінець вільному козацтву настав саме тоді, коли діди й прадіди пришили до черкесок своїх золоті погони», — йдеться у фільмі.

Але навіть після цього козацькі звичаї та культура там ніде не поділися. Життя чорноморських козаків гарно описане у творах місцевого кубанського класика Якова Кухаренка, зокрема у п'єсі «Чорноморський побит». Кухаренко листувався з Тарасом Шевченком та іншими українськими діячами. Шевченко захоплювався кубанською класикою, вона була йому близька, як була близька кобзареві доля всякого запорожця.

До речі, етюди до славнозвісної картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» український художник Ілля Ріпин писав у кубанській станиці Пашківській та Катеринославі з місцевих мешканців.

Чому Кубань не стала частиною України

У роки національно-визвольних змагань відновилися культурні зв'язки між Кубанню та Україною. Велика делегація Кубанських козаків була присутня у Полтаві на відкритті пам'ятника Котляревському. Симон Петлюра після втечі на Кубань у 1902 році, як ми писали раніше, «без діла не сидів», створив осередок революційної партії України (РУП) і приєднав багато кубанських діячів, які симпатизували Україні.

Однак Кубань ніколи не була у складі Української Держави, хоч такі розмови у політичному колі й були. Тоді у 1918 році широко набула поширення ідея про приєднання до Української Держави Скоропадського на федеративних засадах, але вилитися у союз не судилося. Карти України початку 20 століття з Кубанню, які нам трапляються, відображають скоріше бажане, а не дійсне — українські претензії під час національно-визвольних змагань.

На початку 1918 року Кубанський край оточили більшовики, тому він вимушений був проголосити автономію, але в складі Росії й піти на співпрацю з армією Денікіна, яка у підсумку сама посилила терор стосовно козацтва, особливо проти тих, хто був налаштований на відносини з Україною. Коли ж більшовики захопили Кубань навесні 1920 року, то всі сподівання на будь-які автономії стали марними.

«Зайшло діло за самостійну Кубань. Коли красних вигнали у 18 году, то козаки бороться стали за те, що ось ваша росія, тепер ви защіщайтесь самі, а ми самі. Ми виграли, тепер ми не будемо за вас воювать. Коли червоні вернулись, то казали "ах вам вільну Кубань?" — Буде вам...», — нащадок запорожців на Кубані Микола Іванович Ляшко зі станиці Єлизаветинської.

«Потерлася козацька порода» — історія Полтавської станиці

Козацтво чинило опір більшовикам. Принаймні в першій половині 1920-х років діяли повстанські загони.

Щоб виявити неблагонадійних і навпаки смиренних, на всіх землях, де левову частку становили українці, з 1926 тут по 1932 роки вирішили застосувати геніальний винахід більшовиків — «українізувати українців».

За переписом 1926 року, українці становили 66,58% населення Кубанського округу. А загалом у Кубанському регіоні їх було понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (45,48% від загальної кількості населення).

На мову почали переводити викладання у школах всього регіону, навіть у деяких технікумах та інститутах. З’явилася україномовна преса, радіо. Українською було і діловодство. Активізувалося культурне життя, зникла цензура, стався український ренесанс. Розстріляний ренесанс.

Згорнули українізацію так само різко, як і почали. Настала черга витравлювання: колективізація, розкуркулення, Голодомор. Рівні хлібозаготівель встановили непомірні. Козаки чинили опір, в станицях навіть ввели воєнний стан. Все як і в нас, не менш суворо.

Найбільш «контрреволюційною» виявилися станиця Полтавська. За саботаж хлібозаготівель її винесли на «чорну дошку» ганьби. А згодом все населення - 27 тисяч, виселили на північ країни, а на їх місце поселили військовослужбовців червоної армії та їхні сім'ї. Навіть назву станиці змінили на Красноармєйську. Тож «чорноморської балачки» там було уже не чути.

Жодних прав «вороги народу» та «члени сімей ворогів народу» не мали. Виживали найміцніші, а повернулися до рідних країв одиниці. Те саме відбувалося і в інших станицях, але менше.

«Я запомнив ту ноч добре, бо забирали мого батька. Зразу на глинище і унічтожають. Вибирали таких, щоб строєвих і гарних. Станицю роздділили на квартали. Прийшли, визивають, папаня вийшов у сінце, а мама — що таке? Або було так, тебе возьмуть, ти покажи де жеве Стешенко, його бах, а потім і тебе. Убивали на глинищі», — нащадок запорожців на Кубані Микола Іванович Ляшко зі станиці Єлизаветинської.

Загалом у 30-х роках 350 тисяч кубанців просто вимерло, 500 тисяч переселили.

Репресії продовжилися і під час великого терору до війни. За цей час на Кубані розстріляли ще понад 40 000 осіб, першими репресували козацьку старшину, вчителів, викладачів, бандуристів, усіх, хто не хотів зрікатися українства.

«Гілка української література на Кубані всохла, її зрубали..» Десятки імен інтелігенції Кубані були репресовані у 30-ті роки. Етнічний склад регіону дуже змінився.

Чи знають люди на Кубані, що вони українці

На початок 90-х років частка тих, хто вважав себе українцями, становила всього 4%. У Краснодарському краї сахаються всього українського, бо весь цей час срср і його продовжувачка рф витравлювала його звідти, щоб навіть натяку на якусь окремість від росії не давати, посилилася робота спецслужб. Кількість українських шкіл — нуль, газет — нуль. У наші дні вже нема кого утискати, бо і руху українського вже нема, як і ідентичності.

«Відшукати на Кубані щось відверто українське дуже важко, і в той же час, воно начебто тут усюди: Краснодарська філармонія, Літературний музей і картинна галерея носять відповідно імена Пономаренка, Кухаренка і Коваленка. Кинеш погляд на міську дошку пошани – теж усе зрозуміло: Столяренко, Коротенко, Семенко...», — писав київський публіцист Ігор Кручик ще у 2009 році.

Є скоріше антиукраїнський рух, ніж український. Військове Кубанське козацтво з моменту незалежності росії відродилося, але у ролі ніби «вартових руского міра», для інтервенцій, зокрема у Грузію. Є свідчення, що у 2014 році кубанці разом із донцями навіть взяли участь в окупації Криму та Донбасу. Навряд чи хтось міг очікувати такого від нащадків славних запорожців, останньої їх ланки.

Забули люди на Кубані, що вони українці. Нічого нашого там більше нема, тож зосередимося на своєму. Україна твердо стоїть, а тепер і воює, за непорушність міжнародних кордонів, визначених на Гельсінських засадах 1975 року. Саме через це нас підтримує Світ.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.