Від Міського саду до парку «Перемога» — як змінювався найстаріший сад у Полтаві

За свою понад 200-літню історію Міський сад пережив чимало перипетій: знищення вікових дубів, численні зміни назв, руйнування огорожі, відбудова й відновлення. Нині ми знаємо його як парк «Перемога», який у багатьох полтавців незмінно асоціюється з американським літаком і парашутною вежею. Однак атракціони — далеко не все, чим може здивувати сад.Чим жив парк два століття тому і які перспективи має сьогодні — у матеріалі.

Підготувати текст нам допомогли член ГО «Збережемо Полтаву» Артур Ароян та історик Леонід Булава. Частину інформації взято з сайту Бориса Тристанова.

Англійський парк

Найстаріший парк Полтави заснували 1803 року, через рік після утворення Полтавської губернії. Ініціатором був перший генерал-губернатор міста Олексій Куракін спільно з архітектором Михайлом Амвросимовим, який займався будівельними роботами не тільки в Полтаві, а й по всій губернії від Лохвиці до Кременчука.

Парк зробили на території, зібраної з декількох ділянок. Окремі шматки землі Куракін викупляв у місцевих поміщиків, які нею володіли.

Наприклад найбільш відома верхня частина парку належала князю Семену Кочубею, маєток якого розташовувався у кінці Першотравневого проспекту, там де зараз «Полтавська політехніка».

За словами Артура Арояна, Куракін написав листа Кочубею з проханням подарувати цю ділянку місту. Але той не відповів на запит, натомість — взяв паузу, пославшись на хворобу. Куракін одразу зрозумів, до чого йде справа, і написав другого листа.

У ньому зазначив, що хоче ділянку не для себе, а для облаштування міського саду, і наполягає, щоб князь зробив місту такий щедрий подарунок. Кочубей був на той час одним з перших поміщиків, тож діватися було нікуди.

Відомо також, що землі для парку викупили у Варвари Рєпніної, графа Розумовського та інших власників і ще приймали у дарунок місту. Точну площу саду на момент відкриття визначити складно.

Територію обнесли огорожею та встановили режим роботи. На той час муніципальні парки називалися міськими садами й вхід був платним, однак Полтавський міський сад вирішили зробити безкоштовним для відвідувачів. Пізніше на Круглій площі утвориться Корпусний сад, який буде з платним входом, так само як і Петровський.

Історик Леонід Булава розповів, що вже на початку ХХ століття плата за вхід до міського саду була 10 копійок сріблом.

Що ж зробили з територією за рік? Це був так званий «англійський парк», візуально схожий на природний ліс, особливо його схилова частина. Донині можна побачити там залишки старої діброви у вигляді древніх дубів, що колись були основою саду. Поступово там робили алеї, оранжереї, висаджували квітники.

Аналізуючи наявні паркові доріжки Артур Ароян дійшов висновків, що з великою ймовірністю трасування залишилося майже первісним. Тобто скоріше за все, основна мережа доріжок такою й була від часу заснування.

Пізніше третій губернатор Полтави Микола Рєпнін-Волконський (1817-1835 рр.) наказав розширити територію парку майже вдвічі за рахунок ділянок на схилі, де нині розташовується Зелений гай.

Вулиці Нижньомлинської як такої не було, вона існувала в межах нинішньої Південної. Тож раніше територія парку була суцільна зі ставковим каскадом посередині.

Виноградники, каміни й літній театр

Невдовзі після відкриття у парку почали споруджувати альтанки та робити парапети, однак через недовговічні будівельні матеріали первісні споруди не збереглися до наших днів. А от грот для відпочивальників залишився донині — колись взимку там можна було розвести багаття і зігрітися, а влітку відчути прохолоду.

На початку XIX століття на території саду були також виноградники, що за словами Леоніда Булави належали Семену Кочубею — свого часу найбагатшій людині Полтави, який роздарував або задешево продав свої маєтності, був меценатом, і помер в бідності в селі Жуки.

Артур Ароян припускає, що найімовірніше виноградники розташовувалися там, де зараз Співоче поле, адже ці рослини як правило саджають на південних схилах і біля води. Скоріш за все, в радянський час вони були занедбані.

У середині XIX століття у міському саду почали будувати тимчасові споруди, притаманні тогочасним паркам. Наприклад, літній театр для гостьових труп, адже власного колективу театралів Полтава не мала. Був тут також і так званий Клуб чиновників, де вони могли вести соціальну активність — грати у карти, пити вино й обговорювати життя.

У середині XIX століття парк орендував садівник Іван Ґуссон, з доплатою йому у 200 рублів з міської казни. Про нього небагато відомо, лише, що це був австрійський підданий, який невідомим чином опинився у Полтаві. Очевидно, що перед тим він уже проявив себе, як знаний садівник і підприємець.

Але його діяльність, як орендатора, закінчилася в 1852 році судовим процесом через порубку 28 столітніх дубів. Тяганина закінчилася виправданням Ґуссона, бо він стверджував, що ці дерева засохли, хоча право на оренду саду в нього таки відібрали.

Впродовж 1920-1930-тих років парк мав ім'я Івана Франка. На той час територія міського саду значно зменшилася.

Знищення і відродження

Що було з садом у період окупації майже не відомо. Достеменним залишається один факт — значну частину парку вирубали, в тому числі й столітню діброву. За словами Леоніда Булави, навряд чи німці, скоріше – місцеві жителі на дрова.

У кінці 1940-вих років у Полтаві починається точкова відбудова. І лише приблизно в 1950-тих процеси дійшли до міського саду. Парк спіткали великі зміни, адже значною мірою його заново засадили рослинністю. Більшість дерев, які там зараз є, висаджені у післявоєнний період.

Міський сад пережив ще один ребрендинг і став парком «Перемога».

З періодом післявоєнної відбудови пов'язана переорієнтація міського саду на розважальний аспект. Ділянка парку з атракціонами стала найбільш важливою. Там встановили парашутну вежу, яка набула популярності певною мірою через свій мілітаризм. Це була грубо кажучи висока вежа, з якої можна стрибнути з розкритим парашутом на страхувальному тросі. Колесо огляду з'явилося дещо пізніше.

У центрі парку стояв літак, який дуже впливав на образ цього місця. Бо це був американський військово-транспортний Douglas DS-3 Dakota, який брав участь у ленд-лізі. Цей літак на собі зав'язував образ парку і тоді назва «Перемога» була логічною, бо він безпосередньо пов'язаний з Другою світовою й історією Полтави.

Всередині літака був облаштований дитячий кінотеатр. Таким чином Douglas став не просто родзинкою парку, що приваблювала дорослих та дітей, а важливою змістовою частиною, без якої логіка назви поступово випарувалася.

У 1993 році вже за часів мерства Кукоби літак попиляли й продали на металолом.

Важливою особливістю відбудови парку була руйнація його огорожі та воріт у 1960-тих роках. Головні ворота були на місці колонади, а інші, більш скромні, там де нинішня стела. За логікою партії, в соціалістичному парку не має бути огорожі — він повинен бути відкритим для всіх і завжди.

У 1970-тих роках в парку побудували найбільший полтавський фонтан. Нині водограй не функціонує, однак за спогадами Артура Арояна, це був чи не найгарніший фонтан у Полтаві.

У 1987 році спеціально для всесоюзного фестивалю народних колективів у вигляді античного амфітеатру спорудили Співоче поле. Під трибунами були репетиційні та гримерні, а лави і тенти над ними були зроблені, аби всі колективи знаходилися на сцені одночасно. Тобто глядачі сиділи на лавах на схилі, а колективи у своїх традиційних костюмах сиділи на сходах поза сценою і виходили по черзі вперед, аби виступити.

Майданчик було спроєктовано на сім тисяч глядачів.

Але ж таких заходів на рік небагато. Тож згодом Співоче поле почали орендувати університети для посвят, там же святкували день перемоги. Неправильний менеджмент цього майданчика призвів до його занепаду. Ніхто його не просував, не займався позиціюванням, і Співоче поле перестали орендувати. Остаточний занепад настав у кінці 2010-тих років.

Перспективи

Останні роки парк почали позиціонувати як міський сад, і на думку Арояна, це правильно. У такого парку завжди є перспективи, бо центральний міський сад зав'язує на собі певні унікальні функції — відносна близькість до транспортних комунікацій, поєднання атракцій і природи, майданчик для концертів та фестивалів просто неба.

Цей парк не можна розглядати ізольовано від інших зелених зон, він важливий в усвідомленні його разом з Березовим сквером, Петровським і Сонячним парками, Соборним майданом. Якщо не розв'язати питання досягання з цих місць до парку, не вийде суттєво покращити його привабливість.

Артур Ароян згадує, як з колегами з ГО CityLab подавав пропозицію з'єднати парк Перемога і Зелений гай на Кобищанах пішохідним мостом над Нижньомлинською вулицею. З інженерної точки зору це досить нескладно зробити. Щойно люди перестануть боятися переходити Нижньомлинську, а це відверто небезпечно, виникне стійкий пішохідний зв'язок з Кобищанами, де теж є красивий зелений парк з цінними породами дерев, який нині здебільшого використовують місцеві, та й то взимку, аби спускатися з гірки.

Аби міський сад розквітнув, не треба вигадувати нічого нового. Парк не потребує кардинальної зміни системи доріжок чи функцій. Йому необхідний лише банальний благоустрій, освітлення нижньої частини, догляд за старими деревами та вдумливий підбір нових.