Жах, створений людьми. Про що намагається розповісти фільм «Субстанція»

«Субстанція» — фільм жахів, де найстрашніші монстри — не потвори з темряви, а ми самі. Це історія про те, як суспільство, ідеали краси та наші власні страхи здатні руйнувати нас із середини. Фільм не просто лякає, а змушує заглянути в дзеркало й замислитися: а чи не ми самі створюємо цих монстрів?

Знаєте, коли переглянеш добру сотню-дві фільмів, інколи здається, що тебе вже нічим не здивуєш. Монстри та скрімери не лякають, а сюжет, в якому «сім'я переїхала до дивного будинку», вже набрид. Відбувається це через кризу жанру жахів, страйки сценаристів та акторів, чи вже просто нічого нового не придумати? Не знаю.

Але одне я зрозуміла точно: коли ти переживаєш певний період у житті й випадково натикаєшся на такий фільм, це, напевно, доля, правда?

Проблема об'єктивації тіла (особливо жіночого) не нова. Але поки лише в соцмережах, де попри фокус на ідеальності, інколи можна зустріти кілька постів у стрічці, де ця сама ідеальність критикується. Кінематограф поки ж пасе задніх.

Я фанатка жахів та трилерів. Але чесно, навіть досить новий та оригінальний «фольклорний жах» починає набридати. Проте «Субстанція», що спочатку здавалась простим фільмом на один вечір, перетворилася на тривалі саморефлексії, від яких я не можу відійти вже два тижні.

Критики та глядачі пишуть про те, як цей фільм звертає увагу на об’єктивізацію жінок. Але я хочу поговорити не лише про це. Не будемо забувати, що чоловіки також відчувають подібний тиск, хоча і меншою мірою.

Мене зачепило дещо інше: ми інколи так женемося за якимось «ідеалом», що забуваємо, навіщо взагалі живемо. А життя вже не приносить радості, коли цього «ідеалу» немає.

Цей фільм змусив мене замислитися, наскільки далеко ми, люди, можемо зайти в гонитві за красою. Я якраз дивлюся серіал «Nip/Tuck», де об’єктивізація зовнішності розглядається дуже глибоко. У поєднанні серіал і цей фільм дали мені багато приводів для роздумів. І замість того, щоб запитувати себе що ще змінити? який ще тренд «начепити» на себе? я почала думати: а що далі?

Іноді так втомлюєшся від цієї гонитви, що легше знищити себе, ніж продовжувати щось змінювати, бо здається, що ти ніколи не будеш достатньо гарною — для себе, для інших, для суспільства.

Але найголовніше, що цей фільм показав мені: річ не у тім, щоб відмовлятися від пластики, якщо вона дійсно потрібна чи може дати можливість почуватися краще, чи боятися змін через можливі негативні наслідки. Він показав, що ви прекрасні вже зараз. І насамперед ви маєте подобатися собі, а не керівництву чи анонімам в інтернеті.

А як цього досягти й чи можливо це у вашому випадку — це вже інше питання.

Олександра Штанько для «Полтавської хвилі»