21 рік серед густого лісу. Як Лариса Ребриста живе на безлюдному острові

У місці, де Ворскла впадає в Дніпро, розташований безлюдний острів Вишняки. Майже безлюдний. Лариса Ребриста — єдина людина на півтори тисячі гектарів лісу. Жінка мешкає тут без світла, опалення і водопостачання понад 20 років, а зв'язок зі світом тримає завдяки старенькому телефону. Нині її хочуть виселити з острова, однак йти пенсіонерці нікуди. Більше про побут і філософію життя пані Лариси — у відеорепортажі «Полтавської хвилі».

Острів Вишняки у гирлі Ворскли більше нагадує ліс на воді. Тут водяться лисиці, дикі кабани, лосі, гадюки та навіть шакали. Від суші його відділяють чотири кілометри Ворскли з одного боку, та майже 20 кілометрів Дніпра з іншого. Фактично він знаходиться між Полтавською та Дніпропетровською областями. Глибина води подекуди сягає шести метрів, однак це не лякає Ларису Ребристу, яка вправно долає цей шлях на старенькому моторному човні.

У свої 66 років жінка рідко вибирається на «материк» — лише на базар у Світлогірське за продуктами та зерном для свого господарства. А воно у неї чималеньке: кури, качки, три кози, п’ятеро собак і ще бозна скільки котів. Кожен у цій зграї виконує свою роль і допомагає пані Ларисі вижити на мінімальну пенсію. Курячі яйця йдуть на продаж, козяче молоко на млинці, з качок восени буде тушкованка.

Ні паркану, ні огорожі «угіддя» жінки не мають — тварини вільно ходять довкола, ризикуючи потрапити в лапи хижаків. Тому чи не найголовніші тут собаки, які стережуть господарство від лисиць, єнотів і видр.

Електрики на острові немає, тому Лариса заряджає телефон від павербанків, які час від часу відвозить на підзарядку друзям у селі. Їсти жінка готує на вулиці на дров’яній печі, або у хаті на газовому балоні. Взимку гріється від буржуйки. З водопостачанням теж проблеми — воно відсутнє. У дворі є свердловина, але генератор, що живить насос, зламався, а води з криниці ледь вистачає на таке велике господарство.

Попри всі негаразди, покидати острів Лариса не хоче. Жінка потрапила сюди 21 рік тому, коли її чоловіка запросили працювати єгерем, а її – глядіти господарство. Через кілька років його забрала хвороба, і відтоді вона сама всьому дає раду. Каже, звикла без цивілізації:

«Мене зараз звідси пересели — там зачахну. Ви тут день-два і більше не зможете, а я не зможу там».

Жити одиначкою серед густого лісу і води Лариса зовсім не боїться. За словами жінки, вона вже стала частинкою дикої природи й почувається тут як удома. Самотність давно минула, лишилася лише ледь помітна туга.

Однак ідилію пенсіонерки хочуть зруйнувати. Останнім часом Лариса Ребриста почала отримувати дзвінки від керівників районного та обласного УТМР (українське товариство мисливців і рибалок) з наказами покинути острів. У наступному матеріалі ми спробуємо розібратися, чому жінку виселяють та чи мають на це законні підстави.

А поки Лариса бідкається, що їй немає куди піти. Хата, де вони з чоловіком жили до приїзду на Вишняки, вже давно розвалена і розграбована.

«Мої друзі сказали, що у разі чого заберуть мене до себе, але це ж не вихід комусь прийти й сісти на голову. Якби я була одна, то да. А тварин куди я діну? І знаєте, я вже не можу починати все спочатку, мені вже 66 років», — тремтливим голосом підсумувала пані Лариса.

За продовженням цієї історії слідкуйте на «Полтавській хвилі».