«Буде тобі, враже...» – ковток свіжого повітря у Полтавській драматургії, але...

У Полтавському Центрі культури та дозвілля (полтавцям він традиційно більш відомий як міський будинок культури) поставили нову виставу «Буде тобі, враже...». Це не традиційна театральна постановка та навряд чи прийдеться до смаку поціновувачам класичного реалізму. Загалом ця вистава радше добре деталізований танцювально-вокальний перформанс. Для Полтави це свіжо, ново й цікаво, а отже є сенс вдатися у деталі, бо навіть з огляду на новий формат, є ще над чим попрацювати.

Самі автори визначили жанр як "пластично-містична вистава" і вже на цьому моменті виникає відчуття деякої настороженості. Враховуючи, що в постановці бере участь ціла солянка аматорських колективів з усього міста та безпосередньо ЦКД (Центру культури та дозвілля), найбільшим в очікуванні був острах, що замість повноцінного та довершеного пластичного твору ми отримаємо набір хореографічних етюдів та номерів, які перетворяться на звітний концерт. Ці побоювання не справдились, однак про все по-порядку.

За назву авторський колектив узяв рядок із вже культового вірша Людмили Горової. Забігаючи наперед, заспокоїмо читачів — це цитування узгоджене з авторкою, тож посягання на чиїсь авторські права немає.

Власне дія вистави починається ще до третього дзвоника. Потрапляючи до зали, глядач одразу поринає в залиту багряним кімнату та какофонію звуків в якомусь чи то етно, чи то медитативному стилі, яку створюють одразу четверо вокалісток, які снують поміж людьми по всій залі, та інструменталіст, який грає одразу на кількох незвичних інструментах. Вони створюють скоріше не музичне, а шаманське звукове оформлення та імерсивний ефект — одразу занурюючи глядача в якусь паралельну реальність.

Загалом, доки всі розсідаються, музична прелюдія побудована на вокалізах, що більше нагадує виконання якогось невідомого чи то псалма, чи то стародавнього гімну, налаштовує на певний містичний лад.

На авансцені в цей час відбувається якесь прадавнє ворожіння. На відьомському вівтарі жінка варить зілля. Цікавий хід — доки у фоє люди ще роздягаються та гуртуються в компанії, поки в залі шукають свої місця, інші вже роблять фотографії та знімають відео для соцмереж.

Попри побоювання, згадані на початку, вистава має повністю цілісний вигляд. Різні хореографічні колективи змінюють одне одного на сцені непомітно для глядача, створюючи суцільне танцювальне полотно, і не відвертає увагу рваними композиціями. Завдяки блискучим тандемам створеним керівниками ансамблів, кожен танцювальний етюд сюжетно продовжує попередній, завдяки чому ми маємо цілісну картину.

Не стільки масивні, скільки обʼємні декорації в чорному кабінеті створюють досить глибоку картину сцени, завдяки цьому кадр в поєднанні з динамічною сценографією має різноманітну багатошаровість.

У виставі немає тексту — весь сюжет актори й артисти балету передають у пластиці та кількох піснях, що виправдовує доволі награну гіперболізацію рухів, мізансцен та емоцій на обличчях. Сама сценографія особливо нічим не вирізняється, позаяк усю динаміку бере на себе танець, знімаючи з акторів саму потребу великої кількості руху.

Однак виникає питання до вокалу. Абсолютно незрозуміле рішення співати під фонограму. Чудова вокалістка Олеся Май цілком могла б виконувати тексти наживо. Сцена для цього повністю технічно адаптована.

Натомість фонограма псує загальне враження від картини своєю штучністю звучання.

Сам сюжет натомість складно назвати новим. Це переживання української жінки, яка втрачає все найдорожче, але з допомогою сили роду, вікової містичної традиції бореться до останнього.

Злі сили — уособлення безтілесного ворога викрадають коханого Іванка, залишаючи головну героїню у виконанні Олесі Май сам на сам зі всіма проблемами, які випадають на долю жінки військового.

Якщо поглянути на виставу під кутом феміністичного руху — це славень сильній та всеспроможній жінці. Субʼєктивно, автор так і не зрозумів, куди саме подівся викрадений Іван, що з ним трапилось та яка його подальша доля. Хоча, з огляду на певні рефлексії, викликані назвою вистави, до повномасштабного вторгнення, безвісно зниклий хлопець не така вже й незрозуміла алюзія до нинішніх реалій.

Окрему увагу треба звернути на костюми. Попри загальну етностилістику вистави, треба віддати належне художникам та костюмерам — вистава виглядає доволі самобутньо та не має традиційної для містечкових регіональних театрів шароварщини, законсервованої в пластик народної естетики, яка останніми роками превалює в подібних постановках. Вбрання танцюристів виглядає сучасно та стильно, при цьому зберігаючи етномотиви. Питання є лише до вбрання головної героїні — зовсім не зрозуміле рішення вдягнути поверх традиційного українського вбрання шкіряний напівкорсет з такою ж шкіряною портупеєю в стилі БДСМ. Виглядає це, мʼяко кажучи, дивно й абсолютно невиправдано.

Загалом уся композиція вистави, поєднання якісної музики, художнього оформлення, режисури світла та роботи костюмерів робить цю постановку радше не мистецьким, а добротним комерційним проєктом. На фестиваль, його, звісно, не повезеш. Навіть, якщо спростити декорації — на сцені залучено занадто багато акторів та артистів балету. Однак, за умови якісної промоції, вона точно має чималий економічний потенціал для ЦКД серед містян та туристів.

Наразі жоден із театрів міста фактично не має конкурентного продукту в цьому жанрі. Однак, щоб продавати цю виставу, творцям варто подумати над тривалістю. Все ж таки 45 хвилин добре для перформансу, але замало для повноцінної видовищної містерії.