«Були випадки, що пляшки з-під горілки летіли на голову»: як живуть зооволонтери в Полтаві

Час від часу наше суспільство вибухає справедливим гнівом, реагуючи на випадки жорстокого поводження із тваринами. А люди, які часто подорожують Україною, впевнена, згадають картинку: коли в’їжджаєш у будь-яке місто, біля перших же магазинів побачиш і їх. Голодні, часто залякані, покинуті тими, кому були другом — колишні домашні улюбленці, ну або вже їхнє потомство. І вони йдуть туди, де люди.

Інколи отримують смачненьке, часто люди «пригощають» і стусанами. Невесела картинка в українському зоозахисті вимальовується, принаймні для непосвячених. Чи все так сумно, чи є хоч якийсь позитив? Ми поговорили безпосередньо з людьми, для яких зоозахист – це, без перебільшення, їхнє життя. Годують, лікують, рятують… І у кожного у свій час спрацював власний «спусковий механізм», щоб почати займатися цією нелегкою справою і, знову ж таки, без перебільшення, кардинально перекроїти власне життя.

Для волонтерки Юлії Ткаченко з Полтави тригером стала людська жорстокість.

«Стартом моєї волонтерської діяльності можна вважати 2009 рік. Так сталося, що прямісінько на моїх очах автомобіль переїхав собаку. Через інтернет мені вдалося знайти лікаря в Полтавській аграрній академії (тепер – Аграрний університет, прим.). У той час у місті майже не було приватних ветлікарень.  Лікар зробив операцію собачці, після чого її передали волонтеру», – каже Юлія.

Та жінка не могла змусити себе перестати думати про врятовану тварину.

«Я зв’язалася з Сонею, волонтеркою-опікуном, щоб запитати про стан собачати, ми до сих пір, до речі, спілкуємося з нею. Так доля звела мене з дівчатками-волонтерками. Трішки освоївшись, зрозуміла, що вони – це звичайні небайдужі люди, так само зі своїми сім’ями, роботами, буднями, проблемами. Але при цьому ще й встигають допомагати тваринкам».

А взагалі, каже Юлія, допомагати може кожен, потрібне лише бажання.

Із цього все й почалося. Відлов та подальша стерилізація тварин на районі, пошук господарів, налагодження годівлі собак на промзоні.

Коли Юлія почала опікуватися безпритульними тваринами, її доньці було півтора року. Так у дуеті вони й працюють до сих пір.

«Коли доня була маленькою, кожного дня я ставила каструлю з кашою до корзини її візочка – так разом  і волонтерили. Підключилися й інші члени родини, зокрема, моя мама. Згодом ми переїхали до приватного будинку. Це дало змогу взяти на утримання більше тварин і, відповідно, допомогти більшій кількості чотирилапих», – розповідає Юлія.

Бути волонтером – це працювати 24/7. А ще – без відпусток, вихідних та лікарняних. Тварини хворіють «без перерви на обід». Знову ж таки, приготування їжі, роздача, прибирання у приміщеннях, де утримуються чотирилапі і, звісно ж, за те ніхто нічого не платить. Навпаки – платить волонтер, постійно кладе свої гроші, адже утримання, лікування тварин… Усе потребує коштів. Плюс – збори фінансів від небайдужих, які волонтери ведуть на своїх сторінках у соцмережах. Там же – звіти використаних коштів – в обов’язковому порядку.

«Постійно є необхідність у відлові диких кішок (а це треба робити рано-вранці, орієнтовно – із сьомої години,  поки тваринки голодні)», – продовжує розповідь Юлія Ткаченко. – І не просто «відловити», а ще й доставити в лікарню, почекати, доки прооперують, забрати додому на перетримку, зранку наступного для відвезти на місце «мешкання». Проблема безпритульності тварин глибока, як айсберг, а у праці зооволонтера – купа підводних каменів та труднощів. Найскладніше – це спілкування з людьми. Байдужість, необізнаність, жорстокість та впертість деяких людей вражає, якщо не сказати «вбиває».

Боляче дивитися на безпритульних киць і собачок, змучених постійними пологами, серед трупиків діток із попередніх виводків. Посеред сміття і відходів, у брудних підвалах, вони змушені народжувати знову й знову. Саме тому так потрібен регулярний відлов та стерилізація бездомних кішок. Якщо нещасним кошенятам і вдасться дотягти хоча б до двох місяців, то далі – нерадісне майбутнє, щоденна боротьба за існування. Деякі таки долають той рубіж у два місяці, але потім… Небезпека чатує звідусіль – агресивно налаштовані люди, жвавий автомобільний трафік, собаки.

Якщо не стерилізувати, то буде безкінечний конвеєр із народження нікому не потрібного потомства. Волонтери це розуміють, саме тому стараються охопити неохопне, стерилізувати якомога більше тварин. Та часто проблеми виникають там, де їх аж ніяк не чекаєш.

«Ти ясно розумієш, що чекає нестерилізованих киць і собачок. Кидаєш вдома родину, своїх тварин, зранку прешся, вибачте, через усе місто, щоб допомогти бідолашним, хоч трішки покращити їхнє життя. А що маєш? Добре, якщо не закидають помідорами… опікуни. Хоча чому «не закидують»? Усього буває! Виходить опікун і репетує, що ти живодер, ламає котоловку, кидається із вікна недоїдками (були навіть випадки, що й пляшки з-під горілки летіли на голову). А ще – постійні погрози, приниження, пресинг. Таким «добродіям» насправді байдуже на життя живої істоти, аби було поле для здійснення «добрих вчинків» – виносити на 20 худющих котів блюдце пустої каші та найдешевшого корму. Стерилізація у їх розумінні – зло», – розповідає Юлія.

Обережно: аргументи валять з ніг. За логікою таких «котолюбителів» та «гуманістів», якщо стерилізувати усіх дівчаток, то коти… зникнуть як рід.

Волонтери намагаються вести діалог, бажано конструктивний, та не завжди виходить. «Залізобетонні традиції», вцементовані у свідомість поколіннями та роками, часто важко вирвати, тим більше, з коренем. Розумієте, так, про що веде мову Юлія? У тому, щоб топити новонароджених тваринок наші люди часто не бачать нічого поганого. Стерилізаціям – бій, а безконтрольне народження – «то природа».

Клопоту та сивого волосся додають і недобросовісні господарі. За кожною тваринкою волонтер ходить, як за малою дитиною, прагне знайти для кожного хороші умови. І от, здається, знайшлися порядні люди. А як доходить справа до дій говорять одне, роблять інше. Беруть тваринку в сім’ю – і пропадають з радарів. Проходить час, волонтер перевіряє, у яких умовах живе вихованець – виявляє собаку на метровому ланцюзі біля миски недоїдків. А кіт узагалі десь пропав.

«Гірко, дуже гірко, що у свідомості багатьох людей тварини – це речі, а не живі створіння, як вони самі. Ніби не розуміють, що тварини також відчувають біль», – бідкається Юлія.

Безпритульними тварини стають, звісно ж, не зі своєї волі. Це справа рук людини. Яка перед тим простягала їх для того, щоб приручити.

«Найчастіше бездомними стають так звані подарунки. Коли, наприклад, тварину купують чи беруть із притулку,  щоб подарувати дитині, а пухнастик не виправдовує, так сказати, сподівань. Ну, тоді, Боже, помагай. Також «на самозабезпечення» тварина переходить часто, коли помирають господарі, а нащадкам непотрібна «пухнаста спадщина».

Болить серце у волонтерів і за тварин із зон бойових дій. Вони знають, що таке дім, були домашніми чи просто жили, хай і як-небуть, але на своїй території.

«Багато тварин приїжджають до нас із ознаками контузії», – каже волонтерка. Тварини теж по-різному переносять стрес. Деяким достатньо, що є їжа, тепло, людина поряд, вони собі далі живуть. Друга категорія – ті, які відчули пекло душею. Ніби й молоді, але як старі люди: спокійні, тихі, завжди задумливі. Дивлячись на них, мимоволі проводиш аналогію з дідом, який пройшов війну, та й загалом, мав складне життя. Треті – переживають дуже сильний стрес і, не виходячи з нього, помирають».

«Розкажу про тепер уже нашу собачку Доню. Її привезли із Бахмута. Господарі виїхали, собаку не взяли із собою, залишили прив’язаною на ланцюзі. В один із днів на подвір’я був прильот. Доню врятували сараї, дякувати Богові, вони були. Привезли її до мене у тяжкому психологічному стані. Доня усіх боялася, на сирени реагувала дуже гостро. Було, що я сиділа з нею годинами (поряд із будкою), і просто розмовляла. Так потихеньку і завоювала її довіру. Доня за свої приблизно два роки окрім буди та цепу нічого не бачила. А зараз спить лише з нами на ліжку. Але й донині на гучні звуки реагує дуже болісно, гроза для Доні – це щось дуже страшне», – каже Юлія Ткаченко.

Напевно, непосвяченій у профільні теми зоозахисту людині може здатися, що ці проблеми – темний ліс, і чим далі заходиш, тим темніше стає. Але якщо навести різкість… Чи є в українського суспільства шанс?

«Останнім часом я спостерігаю круті й потужні зміни лише у свідомості молоді», – говорить волонтерка. – «Якщо брати старших людей… сказати нічого. А от молодь, так. У них уже є оте усвідомлення, що кожне життя важливе. Натомість зникає поступово «користувальницьке» ставлення до тварин. Але, на жаль, більшість людей зупинилися у своєму розвитку».

Для багатьох собака – не член родини, а охоронець подвір’я, а слово «стерилізований» означає «оброблений від паразитів». Скільки інформації у мережі про гуманне ставлення до тварин, про стерилізацію, скільки реклами – усе повз. Змінюється усе, тільки не відношення людей до тварин!»  – говорить Юлія Ткаченко.

Такий складний цей шлях – шлях зооволонтера. То чи бувають радісні моменти, і як боротися з вигораннями?

«Коли вдається знайти тваринці родину – це справжнє щастя. Кожне прилаштування особливе. Зараз особливо за душу бере, коли переселенці беруть тварин із евакуації. Наприклад, дідусь із бабусею втратили дім у Бахмуті, переїхали в село під Зіньковом. Коли вони дізналися, що є киці з Бахмута, то зі слізьми забрали одну з них. Бо вона – із їхньої батьківщини».

Волонтери, зі слів Юлії, – звичайні люди зі своїми проблемами та труднощами. Тільки от, як не крути, життя їхнє звичайним не назвеш – усе крутиться навколо допомоги тим, хто того найбільше потребує. І графік…

«Графік зооволонтера схожий на розпорядок мами новонародженої дитини», – долучається до розмови  волонтерка Анжела Рослова. – Тільки у людської мами діти з часом виростають і покидають гніздо. Так, вони не припиняють залишатися її дітьми, але, усе ж, уваги потребують менше. У мами чотирилапих – щоразу нові «діти», зраджені й покинуті, яким, вигодувавши, треба шукати родини, бо на черзі – нові бідосики. І так – день за днем, рік за роком».

«Мій ранок починається щоразу по-іншому, залежно від відповідальності, яку я добровільно на себе взяла. Якщо в мене на вигодовуванні – новонароджені цуценята, то стартуємо із годування новонароджених, далі – годування собак на подвір’ї, рознос води, потім – вигул стареньких,

після – тварин, які живуть в домі, прибирання у приміщенні, годування котів, годування новонароджених», – веде мову Анжела.

І це тільки ранок. І лише потім, після усіх «процедур» – сніданок волонтера.

Далі – усе знову по колу, і так – цілодобово, із перервою на справляння фізіологічних потреб – сон, прийоми їжі.

«У зоозахисті я із  2008 року», – каже Анжела. – Із ним «познайомилася», коли жила і працювала у Києві. Одного разу була свідком ситуації, коли на території одного навчального закладу, музичної школи, що на Контрактовій площі, бездомна собака навела цуценят. І директорка сказала, що збирається дати вказівку, щоб приїхали гицелі (особи, які займаються відловом безпритульних тварин – прим.). Але, на щастя, до цього не дійшло – за сімейство взялися волонтери, які допомогли прилаштувати цуценят. Тоді, у свої 33 роки, я зробила відкриття: безпритульні тварини усе-таки комусь потрібні», – говорить Анжела Рослова.

З того часу багато води втекло, життя у багатьох аспектах змінилося. А як щодо зоозахисту? Чи є якісь зміни, і якщо є, які вони – на краще, на гірше?

«У Києві ще років 15 тому люди, які мають статки вище середніх, активно долучалися до зоозахисту. Українці, які працювали закордоном чи там відпочивали, приїхавши додому, бралися до порятунку безпритульних тварин. А в Полтаві я лише минулої осені побачила бізнесмена, який запропонував конкретну допомогу для поліпшення умов утримання тварин. І лише десь зо два тижні тому була свідком ситуації, як колись у Києві, коли молодий хлопець, везучи хвору тварину у своєму дорогому BMW зі шкіряними сидіннями, на слова «ой, а вона може закачатися», спокійно відповів «нічого, головне, щоб була здорова!» Тобто, як бачимо, оця здорова тенденція до милосердя невпинно розповсюджується, але на все потрібен час. Якщо Полтаві знадобилося 15 років, щоб вийти на рівень Києва зразка 2008-го року, то мине ще років 30-50 – і наступні покоління будуть ще більш гуманними, відповідальними та адекватними у плані створення нормальних умов утримання тварин».

За останні десять років зоозахист значно розвинувся та поглибився, якщо можна так висловитись. Паралельно з ним розвивається і ветеринарний сервіс міста. Волонтери показують своїм прикладом людям, як потрібно піклуватися про тварин. Відкриваються нові ветеринарні клініки.

«Упевнено кажу, що абсолютно всі собаки в місті були стерилізовані протягом перших 5-ти років («котяча» статистика дещо інша, бо життя цих тварин більш приховане від людей). Фактично, на вулицях міста зупинилася народжуваність цуценят», – говорить волонтерка.

Так а звідки ж беруться «новоприбулі»?

«Це, здебільшого, приплоди домашніх тварин, або ж дуже старі котики та собачки. Іноді в такому стані, що доводиться одразу ж, не гаючи часу, забирати додому чи шукати господарів, бо розумієш – в іншому випадку тварина не проживе й тижня – сліпа, глуха.

Елементарно, не зможе втекти від небезпеки чи знайти собі їжу. І велика війна, звісно ж, внесла свої корективи. На вулицях міста дедалі частіше почали з’являтися і породисті тварини, і навіть зовсім молоді. Але, тим не менш, волонтери намагаються тримати баланс. І, здається, у них непогано виходить».

«Викидати чи не викидати?» – ось питання для багатьох українців. Звісно, у цивілізованій Європі подібне питання навіть не стояло б на порядку денному. У Німеччині, до прикладу, – солідний штраф одразу змусить не надто гуманних бюргерів задуматися про свою поведінку.

«Я проживаю у Німеччині уже восьмий рік», – говорить Людмила, у минулому – жителька Полтави. – «Мій чоловік – німець, тож довелося «побусурменитись», змінити громадянство. Не скажу, що це рішення мені далося легко. Ні, я люблю Україну. Та що ж поробиш, що знайшла свою долю не у своїй країні».

«Так от, відповідаю на ваше питання. Якщо німця запідозрять у жорстокому поводженні з тваринами (а це і залишення без догляду, і неналежні умови утримання, інше), і доведуть провину… То його гаманець схудне мінімум на дві з половиною тисячі євро. Такі тут правила – і вони не для того, щоб їх порушувати. Слід зазначити, хоча б заради справедливості, що тут правила – закон. І хіба відчайдух насмілиться не дотримуватися їх. Та й то – раз заплатить, то більше не захочеться «пустувати». Бездоглядних тварин на вулицях у Німеччині не побачиш. Їх просто немає. Якщо і з’явиться вряди-годи якийсь песик чи кішечка на районі, то стовідсотково його, збившись із ніг, уже розшукує господар».

В Україні ж питання належного (чи навпаки) утримання тварин – більше моральної площини. Метровий ланцюг чи затишна квартира? Дводенна немащена каша чи збалансоване харчування? Уже сказане – викидати чи не викидати? Кожен сам відповідає на ці питання. Здається, саме тому в нашій країні життя домашніх тварин більше залежить від «породи» їхніх господарів. Закон часто безсилий – навіть у випадках справжнього жорстокого поводження із тваринами.

«Найстрашніше – це невігластво та жорстокість людей – від пересічних жителів – до керівників підприємств та владних структур», – каже Анжела Рослова. – «Коли люди відмовляються стерилізувати тварин, а коли вони народять і дитинчата підростають – вимагають у волонтерів, щоб забрали в них ті приплоди. Бо «волонтери повинні, вони для того ж і волонтери!» Або взагалі вбивають у будь-який спосіб. Не завжди недобросовісних господарів вдається притягнути до відповідальності».

Але надія є, судячи із розмов з волонтерками, можливо, з часом щось і зміниться, люди почнуть ставитися більш відповідально до тих, кого приручили. Вона, надія, як відомо, вмирає останньою.

Вікторія ПРИЩЕПА для «ПОЛТАВСЬКОЇ ХВИЛІ»

Фото з архіву Анжели Рослової та Юлії Ткаченко