Підсвідомо шукали сліди крові і сподівалися, що не знайдемо. Доброволець розповів про війну з Росією

Уже цілих сім років триває війна між Україною та Росією. За цей час у воєнному конфлікті брали участь майже 40 добровольчих батальйонів.

Завдяки їх мужності Україна бореться й досі. Саме вони постають проти «миру на колінах», а йдуть лише до перемоги.

Кореспондентка «Полтавської Хвилі» (Далі – К.) поспілкувалася з одним із таких чоловіків, який добровільно вирушив на війну з Росією. Його ім'я – Володимир, і він був на війні два роки.

К. Що передує відправці на Схід? Чи були якісь навчання?

Я міг обрати, у який батальйон потраплю. Я спершу хотів в один – проте ті почали щось там «мутити воду». Тим часом про мене дізналася знайомий військовий медик, яка запропонувала спробувати в іншому. Я взяв у неї відношення – це документ про те, що батальйон збирається тебе взяти на певну посаду. Відніс її воєнкому, той мені повідомив, що маю ще місяць-два до навчань. Але все сталося набагато швидше. Приблизно через три тижні мені зателефонував воєнком і повідомив про те, що я маю вже завтра бути у «Десні».

169-й навчальний центр «Десна» імені князя Ярослава Мудрого (169 НЦ, в/ч А0665) — військова частина Збройних сил України, що спеціалізується на підготовці особового складу для різних родів Сухопутних військ України. Підпорядковується безпосередньо командуванню сухопутних військ.

Тож я за день-два зібрався, повідомив на роботі, що мене мобілізували, і вирушив на Чернігівщину. З роботою проблем не було, так як, якщо тебе мобілізують, ти працюєш офіційно, і в тебе нормальна компанія, то робоче місце за тобою зберігається. Плюс ти продовжуєш отримувати свою середню заробітну плату. У будь-якому випадку, зі мною саме так і сталося.

Потім – два місяці навчання у «Десні»

К. Як було в «Десні»?

Про «Десну» ходить багато чуток. Так, навчання там жорстке і затянуте – але воно добре готує до того, що на тебе чекає у військовій частині. Щодо моментів, які запам’яталися: там було холодно і майже не обігрівалися приміщення. Я трохи прихворів, мав невелику температуру та вивихнуте плече. Нас розбудили у 4:30 ранку. Змусили йти на полігон та на стрільбища. Усім, хто захворів, запропонували залишитися, але я тоді відмовився. Здалося, що щось тут не так – і все ж таки це «Десна», тут не мало бути поблажок.

Ми всі одяглися, взяли зброю і пішли на полігон. Там нас залишили чекати. Через хвилин двадцять чуємо – матюки, хтось кричить і свариться. Повертаємо голови – а всі ті, хто хотів «відкосити», тягнули на собі важелезні мішені, кілограмів по 30 кожна, а то і більше.

Ще один яскравий момент – коли нас змушували пішки долати великі відстані. Як приклад, за маленький проступок ми бігли колією кілька годин за потягом, у якому їхали всі наші в казарми. Харчування також було не дуже. Та ще і наряди дуже вимотували разом із раннім пробудженням. Якщо ти провинився, тебе могли раніше зняти з наряду і поставити у новий того ж дня. І виходило, що кілька діб підряд ти просто не спиш. Були проблеми і з одягом – щось не видали, а щось – не того розміру.

К. Як було в батальйоні і на позиціях?

Найлегше, якщо можна так сказати, було у батальйоні, в Маріуполі. Там ти мав наказ, задачі, які ти маєш виконувати. Щодо дисципліни, то так сильно, як в «Десні», не ганяли. Увечері все зробив – вільний, або як пощастить.

Але найважче на бойових позиціях, там взагалі все не так. Там і графік, і задачі, і не спали по кілька діб, і не їли нормально. Було й таке, що отримували продукти на тиждень, з’їдали за два дні, а потім «лапу смоктали».

Проблеми були і з прийняттям душу. Влітку – це був «літній душ», взимку гріли воду в чайниках, ночвах чи взагалі витиралися вологими серветками. Милися коли раз на тиждень, коли навіть рідше.

Тому дай Бог здоров’я тому, хто вигадав вологі серветки!

Ще один мінус – туалет. Часто до нього треба було йти десь кілометр. Ну і плюс там повна антисанітарія.

Особливо важко було на розвідувально-спостережному пункті. Туди ти йдеш на три-п’ять днів, а там же ні вогонь не запалиш, нічого. Цей пункт попереду позицій, тому там слід було поводити себе вкрай обережно і тихо.

Ці пункти виглядали по-різному. Найчастіше, це були покинуті будівлі, розтріляні дахи чи напівзавалені підвали на згарищах.

Перший бій – це завжди страшно

Коли розпочався перший обстріл, було дуже страшно. У той час ми якраз разом із моїм побратимом відійшли по досліджувати місцевість. Були ззаду своїх позицій, думали, що нічого не буде. Не взяли з собою нічого: ні бронежилетів, ні зброї. Мали з собою тільки одну РГО-шку (граната – авт..) на двох. Як розпочався обстріл, встигли сховатися у підвал одного із будинків, що знаходився неподалік від наших позицій. Пам’ятаю, кажу своєму побратиму, мовляв, якщо що, то хоч підірвемося разом. Ну а що ж робити?

Ще був один страшний випадок. Нам доклали по радіоперехвату, що можуть повз нас пробратися сєпари, аби захопити когось в полон. І ми вдвох з напарницею пробралися вперед наших позицій, зайняли одне місце на другому поверсі одного із будинків і спостерігали за ситуацією. Будинок був понівечений танками, мав багато дірок. Ми добре замаскувалися. Проте і був недолік – мали сліпі зони.

Тоді помітили одну ворожу групу, доклали про це – їх відігнали кулеметами, потім іншу – так само. Потім третя група майже впритул підійшла до місця, де ми переховувалися з напарницею. Ми їх не бачили, але чули кроки та голоси. Їх було десь п’ятеро. Повідомили про це в рацію – але ті, хто нас прикривав, не відповіли нічого. Так і не змогли з ними зв’язатися. Тоді стало страшно. У нас на двох був кулемет, автомат з ПБС (прилад безшумної стрільби – авт.), гп-шка (підствольний гранатомет – авт.) і кілька ВОГів (гранатометний постріл – авт.). Тобто бій ми б прийняти не змогли. Ми ще і були в будинку без даху, нас би просто закидали гранатами.

Нам пощастило – сєпари намагалися проникнути в дім, але через те, що ми забарикадували вхід, ті подумали, що будинок напіврозвалений і пустий. Потім позаду нас розпочався невеликий бій, сєпари подумали, що їх «спалили», тому відступили.

Ще одна ситуація сталася тоді, коли я був сам. Йшов бій, а я був корегувальником, зайняв місце на другому поверсі одного із будинків. Зброя залишилася на першому. Мій будинок почали обстрілювати, а я розумію, що я зовсім сам. І до найближчої позиції я ніяк не добіжу, раптом що. Передавав координати, звідки обстрілюють, ще години дві-три. Чекав ночі, бо в сутінках би вибратися не зміг. Мені пощастило, що РПГ до мене не долітали.

К. Це ж ви під час розвідки досліджували покинуті будинки? Що знаходили?

Місцями нагадувало якийсь постапокаліпсис. Біля деяких будинків в гаражах стояли згорілі автомобілі, які посікло уламками так, що люди не змогли на них поїхати. Дуже багато покинутих речей. Особливо жахливо було бачити дитячі фотографії, привалені шматками цегли, іграшки, маленькі покинуті ліжечка. У таких місцях ми підсвідомо шукали сліди крові і дуже сподівалися, що не знайдемо.

К. Як там, на війні?

Там все відчувається не так, як тут. Там ти постійно, як під легким алкоголем.

Коли ти вибираєшся із небезпеки, де ти з легкістю міг і загинути, відчуваєш адреналін, кайф і радість. Це затягує. Саме тому багато хто туди повертається.

К. Чому вирішили піти воювати?

Чому я пішов? Бо за моїм переконанням, у кожного чоловіка має бути відчуття того, що правильно, а що ні. Ну і ще одна причина – я обіцяв своєму товаришу, Дмитру Коряку, що я піду.