Діти, які не виростуть: історії про тих, чиє життя забрала росія

Внаслідок ракетного удару по пологовому відділенню Вільнянська (Запоріжжя) загинуло немовля, хлопчику було всього два дні. У Харкові внаслідок обстрілів загинув хлопчик, батько приніс його мертвим додому, поки мати готувала обід. У перший день війни на Київщині тата і сина впритул розстріляли росіяни. Дівчинка в Маріуполі після смерті мами сиділа під завалами сама, а потім померла від зневоднення. Маленького шестирічного хлопчика з Ізюму батьки поховали на городі після того, як він замертво впав у власному дворі. Таких історії більшає з кожним днем. Гинуть родини, росіяни вбивають дітей. Батьки оплакують своїх померлих малюків, і немає кінця цьому жаху.

За статистикою з 24 лютого 2022 року в України від війни загинули 450 дітей. Чи багато це? Дуже. Бо кожен з них міг вирости і прожити своє життя, чогось досягти, народити власних малюків. Натомість — нічого. Наближається річниця повномасштабного вторгнення. Ми згадуємо історії тих дітей, які назавжди залишаться ангелами.

Історії загиблих дітей зібрані на платформі пам’яті Меморіал, яка розповідає про вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Публікуємо кілька з них.

Іван та Василіса Патлань загинули разом із мамою та бабусею

У середмісті Дніпра на проспекті Олександра Поля жила родина Патлань. Тато, мама і двоє дітей — хлопчик Іван та дівчинка Василіса. Після початку великої війни тато пішов захищати Україну від російської орди. Мама з дітьми переїхали до бабусі у мікрорайон Шляхівку, що на околиці.

29 вересня 2022 року ракета, яку випустили російські військові влучила у будинок, де були бабуся Алла, мама Наталя, дев'ятирічна Василіса та восьмирічний Іванко. Ніхто не вижив. На уламках від дому залишився лише пес Крим, який, за словами очевидців, плакав.

Через півтора місяці у собаки зупинилося серце.

Сергійко Подлянов прожив лише два дні

Сергійко Подлянов загинув через два дні після свого народження.

У ніч проти 23 листопада росіяни вчергове обстрілювали Україну. Ракета прилетіла в пологовий будинок міста Вільнянськ на Запоріжжі. Росіяни зруйнували двоповерховий корпус поліклінічного пологового відділення.

Тієї ночі мама Сергійка Марія Кам’янецька тільки-но завершила годувати свого новонародженого синочка і поклала його спати в ліжечко поряд. Після удару мама Марія намагалась самостійно врятувати сина. Світила ліхтариком і шукала його. Але вона теж була поранена.

З кімнати її витягнули рятувальники. Вона пам'ятає власний крик, коли благала знайти сина. Проте, працівники ДСНС запевнили: дитини в кімнаті немає – є лише лялька, яка лежала обличчям до землі.

Батько Сергійка так і не побачив його живим, не потримав на руках. А вдома братика не дочекалися старші діти. Побачили лише його могилку на наступний день після похорону.

Еліна Федоренко померла від серцевого нападу

11 січня 2023 року в прифронтовій Авдіївці на Донеччині померла шестирічна Еліна Федоренко. Вночі дівчинці стало погано. За попередніми даними, причиною смерті маленької Елі був серцевий напад. Тієї ночі російські військові вісім разів били по Авдіївці з артилерії і «Градів».

«Увечері в неї почали терпнути руки і ноги… Вночі вона померла…», – розповів голова Авдіївської військово-цивільної адміністрації Віталій Барабаш.

Через російські обстріли Еліна разом з бабусею та дідусем жила у підвалі. За даними Авдіївської ВЦА, її батько, Станіслав, помер, а мама була за кордоном.

Дармобіда Кирила разом з родиною — розстріляли

Дармобід Олександр, Дармобід Наталія та їхні сини: Владислав і Кирило загинули від рук п'яних окупантів у селі Комиш-Зоря Запорізької області. Їх розстріляли.

Попередньо, загарбники почали чіплятися до Наталі, і за неї заступився чоловік. П'яні окупанти розбили вікна в будинку сім'ї та проникли всередину. У коридорі вони застрелили Олександра. Він помер від кульового поранення в голову. Жінку з дітьми воєнні злочинці розстріляли в кімнатах.

Наталю, за словами розвідників, росіяни зґвалтували. Після вбивства з будинку родини Дармобід зникли гроші та цінні речі, що підтверджують родичі загиблих.

Від російської ракети загинули четверо дітей разом з мамою та бабусею і дідусем

24 травня уся родина, що жила у Лимані на Донеччині, ховалася від російських обстрілів у погребі на власному подвір’ї. Та дві ворожі ракети влучили саме в нього. Маленька Олена, її двоє сестер та брат, мама, бабуся і дідусь загинули. Батько Євген, який якраз поїхав заряджати телефон – вижив того дня.

А вже наступного розбирав завали. Знайшов спершу тіло мами, потім дружини, чотирьох діток, останнім знайшов тата... Хотів поховати рідних на цвинтарі, за кожне місце окупанти просили по 5000 гривень. Коштів вистачило, аби поставити хрести лише дітям.

А вже за кілька місяців у вересні підірвався на міні у місцевому лісі.

Олені Кісіль було два роки. Дівчинка була маленькою модницею – любила приміряти мамині сукні та взуття на підборах. Любила дивитись мультики та слухати казки на ніч.

14-річна Катерина Поліванова дуже любила слухати музику, знімала відео для тік-току, плела браслети з бісеру.

Людмилі Кісіль був один рік. Вона нещодавно навчилася ходити. Сказала свої перші слова – мама, тато, дай. 27 березня їй виповнився рік…

Олександру Поліванову було 9 років. Сашко любив співати. Мав гарний голос і перемагав на регіональних конкурсах із народного й естрадного співу.

Єлизавета Недял пролежала мертва 10 днів

Життя шестирічної Єлизавети Недял забрав російський мінометний обстріл. 16 березня дівчинка разом з батьками хотіла виїхати з Маріуполя, в їхнє авто дорогою влучив ворожий снаряд.

«Донька загинула відразу, мені відірвало обидві ноги, чоловікові – праву руку», – розповіла мама дівчини Христина.

Через постійні обстріли поховати маленьку Лізу не могли 10 днів. Весь цей час дитина пролежала у розбитій машині, аж поки родичі не знайшли маму в лікарні, і вона розповіла їм, де шукати дитину.

Анна Міщенко згоріла заживо

Ані Міщенко з Бучі було 14 років. У перший день великої війни родина думала, що все обійдеться. Одразу виїхати з 83-річною бабусею не змогли. А потім стало пізно – на вулицях Бучі з’явилися ворожі танки й люди з автоматами, а жителі міста опинилися в заручниках.

5 березня мамі Ані – Тамілі Міщенко її колега запропонувала пробиратися до Ірпеня, звідти на Київ ходила евакуаційна електричка. І жінка здалася. Вона забрала Аню й сіла в машину. З ними була знайома. Вони не знали, що того дня окупанти обстріляли Ірпінь і зруйнували залізничне полотно в напрямку столиці. Зв’язок із ними зник.

Машину в якій їхали Аня з мамою знайшли через місяць після звільнення Бучі. До Ірпеня вона не доїхала – російські окупанти розстріляли автівку з ручного протитанкового гранатомета. Аня і троє пасажирок згоріли живцем.

Ніколь та Денис Дейнеко прожили тільки рік

Однорічна Ніколь Дейнеко загинула 8 березня. На її дім у селі Юрівка в Житомирській області росіяни скинули дві півтонні бомби. Разом з нею не стало і маленького брата Дениса та мами.

Денис – один із двійняток, трішки старший за свою сестру Ніколь.

Тоді вмить нестало три покоління родини — маленьких двійнят, їхньої мами, дядька та бабусі.

Максима Дудника батьки поховали на власному городі

Максим Дудник з міста Ізюма на Харківщині. Хлопчику було лише шість років, коли в його дім прийшла війна. Родина не евакуювалася. Від вибухів переховувались підвалі. І ловили нечасті хвилини тиші, щоб вийти на вулицю і хоч трохи погрітися.

22 березня було дуже сонячно й тихо. Ніхто не очікував, що смертоносний снаряд уже летить.

«Ми були на подвір'ї у родичів. Вийшли на вулицю, щоби трохи погрітися – адже перед тим був авіаналіт, і ми сиділи у підвалі. Надворі було багато людей. І дітей також. Була абсолютна тиша, діти стояли біля входу в підвал. Я відійшла до воріт. Аж раптом поряд пролунав вибух. Я розвернулася, хотіла крикнути дітям, щоби бігли в сховище. Побачила дочку, яка забігає в підвал. А син... Він уже лежав на землі. Я підбігла до нього, але було пізно. Це сталося за лічені секунди», – розповіла мама Максима.

Максимка занесли до підвалу. Євгенія придивилась і побачила, що його куртка біля шиї порвана, а в самому плечі – отвір від уламка.

23 березня хлопчика хотіли поховати на кладовищі, але росіяни не дали цього зробити – не пропустили через блокпост. Спершу Максима поховали на городі, а через шість днів уже – на цвинтарі.

«Полтавська хвиля» співчуває втратам батьків та рідних. Просимо всіх, хто прочитав матеріал вшанувати пам'ять малюків хвилиною мовчання.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.