Донедавна термін «дитина війни» асоціювався з Другою світовою. Та минає ось уже 10 років, як триває російсько-українська війна. За цей час підросло нове покоління українців, у яких наші сусіди намагаються вкрасти дитинство. Країну з якими цінностями вони будуватимуть?
Аби відповісти на це питання, ми розкажемо історію однієї з тисяч полтавських родин. Ця розповідь не увійде до підручників історії, і саме тому ми маємо говорити про неї голосно – аби не зрадити велику сміливість ще маленьких людей. Сміливість жити й мріяти.
Матеріал створено в межах спільного проєкту з пʼятьма незалежними українськими редакціями з різних регіонів, аби показати вплив війни на ціле покоління. Посилання на тексти наших друзів шукайте внизу.
«23 лютого у мене була вистава “Ми діти твої, Україно”. А мені завжди після вистави купують подарунки, якщо я гарно виступлю. Тоді вже було пізно і мама пообіцяла, що купимо завтра. Пам'ятаю, як я проснувся радісний, бо зараз підемо в магазин. А мама каже, що війна почалась».
Так Максим запам'ятав перший день вторгнення. Хлопчик живе у Полтаві з мамою. Невдовзі йому буде 10 років. Усе його життя триває війна.
«Коли тривога була, ми спали в коридорі. Ви бачили отам в коридорі коврик? По ньому тоді ще ніхто не ходив, і я з мамою на ньому спав. Страшно було. Я думав як так, що таке сталось», — пригадує Макс.
Хлопчик говорить про війну, як щось буденне. Певною мірою так і є, бо це наша нова реальність. І діти також це відчувають.
Мама Юлія каже, що спершу син звичайно хвилювався, багато плакав, але вони постійно говорили про це. На всі питання жінка намагалася відповідати прямо, аби не надягати рожеві окуляри. Тепер у Максима є своя позиція — дитяча, але принципова.
Батьки Макса, Юлія та Андрій, познайомилися у 2013 році, коли у повітрі вже відчувалася напруга. Через рік пара побралася, а у вересні 2014-го у них народився син.
На той час Силам Оборони вдалося відбити низку міст, зупинити наступ росіян, а дипломатичні зусилля закінчилися підписанням Мінських угод. Пізніше стане зрозуміло, це було умовне затишшя перед бурею.
Тато хлопчика, Андрій, тоді був спецпризначенцем. Через місяць він вирушив на Схід. Юлія лишилася сама з немовлям на руках.
«Це зараз, коли почалась повномасштабка, ми всі перелякалися, але розуміли, що так може бути. А тоді, я пам'ятаю як його відправляють, а я не знаю ні куди, ні навіщо. Я лишаюся з малою дитиною на руках…» — пригадує жінка.
Чоловік повернувся, коли сину було майже пів року.
Після того з певною періодичністю Андрій продовжував виконувати бойові завдання, а нині воює у штурмовій бригаді. Зараз вони з Юлією розлучені, але чоловік часто спілкується з сином і бере його в гості, коли навідується до Полтави.
«Тато іноді приїжджає і забирає мене, якщо може, на один-два дні. Ми граємось або кудись їздимо. Літом можемо в аквапарк поїхати, а зимою в кафе. Я розповідаю йому про школу. Тато добрий», — розказує хлопчик.
***
Макс навчається у четвертому класі. З гордістю показує свій торішній табель, де всі оцінки відмінні. Завдяки старанням бабусі, яка допомагає з домашніми завданнями й підтримує онука, всі предмети даються хлопчику легко.
Та шкільною освітою він обмежуватися не хоче, час від часу просить записати його то на футбол, то на плавання, то на робототехніку. І це при тому, що вже вчить англійську, ходить на гурток журналістики, програмування та патріотичні заняття.
«Його інтереси, на відміну від часу і фінансових можливостей нашої родини, необмежені», — жартує Юля.
До вторгнення хлопчик говорив російською. Мабуть, через мультики й оточення друзів, міркує мама. А потім під час плетіння сіток вони познайомилися з харківською з родиною, яка через війну опинилася у Полтаві.
«Вони говорили такою чистою і красивою українською мовою, і дорослі, і діти. І Максим також повністю перейшов. Я думаю, саме ця родина дала йому такий поштовх», — додає жінка.
Хлопчик пояснює, що зараз важливо говорити українською, бо так ми підтримуємо Україну.
«Це просто не дуже добре, коли говорять не тією мовою, яка тобі рідна. А так я думаю, що у кожного своє рішення як розмовляти», — говорить Максим і додає, що російську вже потроху забуває.
Дорогою до школи починається повітряна тривога — загроза балістики. У коридорі малого вже чекають однокласники, тож він швидко зникає за дверима.
Тривога наздоганяє Макса і на гуртку з журналістики в ОЦЕВУМі, тож заняття починається одразу в укритті. Аби розворушитися і розім'яти мозок, починають з популярної гри «Еліас», коли треба пояснити одне одному слово, не називаючи його. Аби зробити це якомога швидше, діти вдаються до простих, всім зрозумілих описів:
— Коли ракета прилітає.
— Вибух.
— Куди люди збираються.
— Підвал.
Неможливо не помітити зачіску Максима — коса як у вікінга. Згадується біблійна притча про Самсона, чия надлюдська сила ховалася у довгому волоссі. Пізніше хлопчик пояснить, чому вирішив не стригтися.
Керівниця гуртка Ірина Синягівська працює з мамою Макса пліч-о-пліч в ОЦЕВУМі багато років, тож хлопчик фактично росте у неї на очах. Жінка каже, що покладає на нього неабиякі надії:
«Це дитина, яка розуміє з півслова. Звичайно, мені треба мотивувати його, як і будь-яку дитину, але в нього дійсно виходить прекрасно. Нехай ці кроки поки маленькі, але він виросте. Головне не втратити в ньому цю жилку до письма й інтерес».
Під керівництвом пані Ірини її учні пишуть військовим листи, роблять янголят тощо. На думку жінки, це допомагає малечі тримати зв'язок з реальністю та не забувати, що війна триває. Вона зауважує, що Макс у цих темах проявляє надзвичайну серйозність.
«Коли вдома, у школі й позашкіллі про це говорять правильно, то дитина не боїться, а захоплюється, не страждає, а пишається. Ось це важливо. Мама зуміла втримати у ньому баланс дитинства. Він вміє проговорити свої почуття, а не носить їх у собі», — додає Ірина.
Заняття добігає кінця. Хлопчик записує домашнє завдання і вирушає на наступний гурток у центр спецпідготовки «Скіф».
«Скіф» заснували у 2015 році для підготовки спортсменів, до служби в армії, поліції, та інших силових структурах. Тут навчають дорослих та дітей, без вікових обмежень. Основа підготовки — рукопашний бій. Він дає можливість сформувати характер, нормальну фізичну кондицію і витривалість. Крім цього тут формують навички стрільби за допомогою пневматичних гвинтівок.
Тренер Сергій Чепіжний зберігає в залі майже ідеальну дисципліну. Його тон суворий і водночас спокійний. Малому пощастило з оточенням, адже є на кого рівнятися і з кого брати приклад.
— Рівняйсь! Струнко! Слава Україні!
— Героям слава! — хором відповідають вихованці віком від 7 до 15 років.
Під час розминки Максим швидко розчервонівся, виглядає старанним і зосередженим. Його удари можна назвати сильними й чіткими, як на дев’ятирічного хлопчика. Він займається тут четвертий рік і має жовтий пояс зі смужкою.
Сергій Чепіжний називає хлопця характерним. За роки тренувань чоловік помітив у ньому бажання завжди бути першим, а це важливо у спорті.
«У нього постійно є конкурент по рівню навичок, з яким вони змагаються на межі, то один перемагає, то другий. Фізично розвинений добре, тобто перспективний спортсмен. І по стрільбі у нього хороші результати, і по рукопашному бою є призові місця. Він рідко коли здається», — зазначає Сергій.
Впродовж заняття стає зрозуміло — хлопчик має лідерські якості. Максиму вдається бути значущим у різних компаніях, від наймолодших до найстарших. Однак під час спарингів дружня атмосфера різко змінюється на конкуренцію. І хоч хлопцю дістається старший і вищий суперник, Макс намагається брати спритністю.
На поличці над Максимовим ліжком акуратно стоять гільзи різних розмірів.
«Це мені дядя передав. І чеку від гранати. Він зараз на війні», — пояснює хлопчик.
У 2014 році молодший брат Юлії, Сергій, закінчив Харківську академію і пішов добровольцем. Коли Юлія була вагітна, Сергій вже брав участь у звільненні Краматорська і Слов'янська.
З початком вторгнення чоловік полишив своє життя у Польщі, де був гідом по горах, й повернувся додому, відстоювати своє. Юлія пригадує, що він пояснив це рішення словами, які з його уст звучали зовсім не банально: «А що я людям скажу?» Вона описує брата зі сльозами на очах:
«З дитинства він задавав глибокі питання. Мій Сергій завжди мав конкретні погляди на життя і суспільство. Він принципова людина з чіткою та впевненою громадянською позицією, справді відданий своїй країні».
Максим каже, що його дядько раніше мав довге волосся, але довелося постригтися, бо воно заважає під шоломом:
«У нього було дуже довге волосся, я таке саме хочу, щоб бути на нього схожим. Ну і ще козаки раніше так ходили. До перемоги точно не стрижуся, а після перемоги я подумаю».
Хоч вони й рідко бачаться, але дядько для Макса є взірцем. Торік, коли в Полтаві вперше вимкнули світло через російські обстріли, Макс пішов і купив за свої гроші павербанк. А потім сказав: «Мабуть, він треба дяді». Тож разом з мамою запакував і відправив річ на фронт.
***
«Росія напала, тому що вони так захотіли й все. Їм потрібна територія, як я розумію, забрати все, і більше нічого їм не треба», — так Максим пояснює для себе те, що відбувається у країні.
Хлопчик без тіні сумніву каже, що якби побачив росіянина, то вбив би його. Аби в його намірах ніхто не сумнівався, Макс розкладає на ліжку свій іграшковий арсенал: дробовик, кулемет, катана, пістолет і лук.
На його думку, для українців зараз найважливіше — перемога:
«Це коли ніхто не чутиме ракети й все буде добре. Коли просто напишуть скрізь: “Ми перемогли”, по телевізору навіть покажуть, і замість сирен щоб загуділо слово “Перемога”. І тоді вся Україна вийде з дому і всі міста святкуватимуть».
Тож ми, дорослі, маємо зробити все, щоб мрії наших дітей стали реальністю.
Історії дітей з інших регіонів читайте на сайтах наших друзів:
Усе моє життя триває війна: історія 10-річного Івана Зуйкова з Чернігова
Історія 11-річного Єгора, якому довелось повоювати за життя під час війни
Війна тривалістю в життя: як живуть і про що мріють 10-річні ровесники війни
Ровесники війни: як та чим живуть зараз діти, які не застали мирних часів в Україні
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.