Ей, бурят, я у себе вдома — уй*буй звідси: волонтер із Нової Каховки про життя в окупації та «проросійський» Південь

Нова Каховка — місто, розташоване на півдні України, на лівому березі Дніпра. Тут є Каховська гідроелектростанція і бере початок Північнокримський канал, що забезпечував водою Крим.

24 лютого, у перший день повномасштабної війни, російська армія зайшла до Нової Каховки, захопила ГЕС та переправи через Північнокримський канал. Це було стратегічно важливим для окупантів. Адже навесні 2014 року, після захоплення Криму росіянами, Україна перекрила постачання води на тимчасово окупований півострів.

Але цьогоріч у лютому окупанти зруйнували тимчасову дамбу, автомобільний міст та головну перегородку каналу, пустивши таким чином воду. Тоді ж на ГЕС з'явився прапор країни-агресорки.

З лютого Нова Каховка — під окупацією. Але не все так сталося, як путіну гадалося.

Про проукраїнські настрої місцевих, мітинги та «розстрільні» списки колаборантів ми поговорили зі Стефаном Воронцовим — людиною, що, перебуваючи в окупації, змогла створити волонтерський штаб, розвінчати міф про «сєпарський Юг» та розповісти про те, ким насправді є «освободітєлі» не лише в Україні, але й за її межами.

Who is Стефан Воронцов

Стефану — 24 роки. Він народився у Новій Каховці, тут закінчив школу. Після цього поїхав до Миколаєва та вступив до Національного аграрного університету на спеціальність інженер-енергетик. Вступив, щоб, як кажуть, вступити. Закінчив кілька курсів, паралельно з цим працював барменом в одному з місцевих закладів.

Згодом зрозумів, що втратив інтерес до університету, та й за фахом працювати не планує. Понад п'ять років тому речі та поїхав до Польщі.

«Поїхав з України, тому що на той час тут для мене особисто абсолютно не було чого робити. Тоді подумав: "Вау, Європа — потрібно пробувати". Там довго шукав щось своє. А щось своє, як виявилося, пов'язане з містами та архітектурою. Вступив на спеціальність просторового планування. Загалом, не скаржусь».

Зараз Стефан закінчував би другий курс вишу. Якби не почалася війна.

Повернувся в Україну за 10 днів до початку війни

Якраз перед початком повномасштабної війни Стефан закінчив перший семестр другого курсу.

«У нас така система, що ти завжди навчаєшся. Але у мене було два тижні перерви між закінченням першого семестру та початком другого. Перша пара мала бути третього березня. 14 лютого я зрозумів, що хочу поїхати додому. Я прекрасно розумів, що поїду у напружену ситуацію».

Якраз тоді ширилася інформація про те, що росія має намір вторгнутися в Україну вночі 16 лютого. Попри це, Стефан твердо вирішив, що повернеться додому, хай і ненадовго — «зроблю батькам сюрприз».

«15 лютого я підкинув копійку — їхати чи не їхати. Металева гривня тричі показала, що треба їхати. Копійка ж не буде мене обманювати, правильно? Чесно? У той момент я хотів вірити у те, що війни не буде. Але одночасно з цим розумів: якщо буде, я хочу бути у Новій Каховці. Я б збожеволів, якби був тоді в іншій країні, а не вдома».

Каже, розумів, що Нову Каховку можуть захопити першою, адже занадто близько до Криму, та ще й Північнокримський канал.

«В Україну я прилетів 16 лютого — бойові дії не почалися, мій літак приземлився. Залишився у Києві. Увечері телефоную батькам, а вони мені кажуть, що бабуся померла. Тоді це був шок. Але зараз я уже можу сказати: добре, що вона цього всього не побачила».

Одразу ж поїхав до Нової Каховки. Уже тоді атмосфера була напруженою: усі слідкували за новинами, батько переконував Стефана повернутися до Польщі, поки ще є змога. Але він вперто вирішив залишитися.

Чи вважаєш ти, що повернувся невчасно і чи шкодував про це?

Жодної секунди не шкодував. Пам'ятаю той день. Десь о п'ятій почали бомбити. Я заходжу у будинок: брат лежить з гарячкою від шоку та стресу, батько — за комп'ютером дивився новини у прямому етері, а мама збирає речі.

Правда, тоді я все ж подумав про приїзд. Але не про себе думав, а про батька. Війна, окупація, у нього двоє синів призовного віку. І своїм приїздом я йому насолив, через мене йому ще гірше. От про це думав.

Але попри це я був радий, що разом зі своєю сім'єю.

Розкажи про перші думки, коли почув вибухи

Увечері перед початком війни я гуляв із друзями. Тільки о другій ночі повернувся додому. Ліг спати. О четвертій я підриваюся з ліжка, у мене болить голова — похмілля. І я просто не розумію, від чого я прокинувся. Це сон? І через секунду другий вибух. Це було менш ніж за кілометр від мого будинку — прилетіло у військову базу. І потім ще, і ще, і ще — близько десяти вибухів. Я досі пам'ятаю, як тоді мій мозок перемкнувся на режим війни. У мене не було паніки чи чогось такого.

Зараз можу сказати, що я задоволений тим, як відреагував — сім'я, відповідальність, розумів, що потрібно зібратися та щось робити. Я розумів, що тепер я маю щодня працювати задля того, щоб це все закінчилося. І досі я живу з таким настроєм.

Розповідає, що тоді все відбувалося дуже швидко — опівдні 24 лютого над Каховською ГЕС уже висів російський прапор, а все місто було у ворожій техніці. Перші кілька днів вибухи не припинялися: чутно було і «прильоти», і «відльоти».

Треба було діяти швидко. Тому у перший же день обладнали підвал, закупили продукти та бензин, щоб мати можливість виїхати.

«Відтоді я, брат та мама почали жити у підвалі. Батько був впертим — відмовлявся спускатися у підвал. Десь тиждень ми так жили. У мене з підвальних часів навіть милі спогади залишилися: наприклад, коли мама читала нам книжки у той час, коли бомбили сусідні села. Це хоч якось заспокоювало.

Але мама у мене емоційна, тому вона постійно була на нервах, більше не могла спати у підвалі. Тому перемістилася до будинку — тоді місто уже було в окупації, тому "прильотів" не було.

Я кілька разів намагався заснути нагорі. Але не зміг, тому повернувся до підвалу. Там було класно, тепло і затишно, там я почував себе спокійно. Пізніше до мене переїхав мій друг Максим, із яким ми пізніше й організували волонтерський рух. Це було дуже зручно, бо ми зменшили таким чином кількість дзвінків — це важливо, коли скрізь рашисти».

Саме у підвалі Стефан та його найближчі друзі почали планувати, як допомогти новокаховцям.

«Ми ще за день до війни зрозуміли, що ми не зможемо сидіти склавши руки, якщо щось почнеться».

Як починався волонтерський штаб?

Коли почалася повномасштабна війна, я зв'язався з моїми найкращими друзями із Нової Каховки та Києва. Їм я міг повністю довіряти. Ми створили свій перший чат — «Бункер», який і досі існує. Тоді ми ще не розуміли, хто свій, а хто рашист чи, може, симпатик. Тому розробили певну систему фільтрації для вступу до чату. Наприклад, потрібно було записати хвилинну розмову українською мовою на новокаховські внутрішні теми, і ще багато чого такого. І тільки тих, хто пройшов перевірку, ми додавали.

Там обмінювались інформацією, допомагали один одному, зливали інформацію про те, як пересувається та де базується русня.

Уже з «Бункера» почали витягати волонтерів в окремий чат. Це були переважно ті, хто сам хотів чимось допомогти й готовий був працювати. За перший місяць ми зібрали десь 60 людей.

Тоді уже ми почали отримувати перші запити на допомогу. Найперше, людям потрібна була медицина. Нас буквально засипали проханнями допомогти з ліками. Препаратів ставало менше в аптеках, багато було й тих, у кого виїхали опікуни, тож вони залишилися самі.

Буквально одразу ми почали отримувати нереальні переліки ліків не лише від місцевих людей, але й від організацій.

На другий чи третій день почали розуміти, що нам потрібні гроші, бо кількість запитів зростала. Вирішили оголосити збір. Збирали переважно через твіттер. Перший допис, який я опублікував, допоміг нам отримати десь тисячу доларів. Тоді ми думали, що це дуже багато, що цього нам вистачить мінімум на місяць. У результаті витратили все за два дні, тому що списки були просто божевільні.

Ми знаходили гроші, дякую кожному, хто долучився. Зрозуміли, що потрібно усе придбане десь зберігати. Тому організували фізичний штаб в одній із багатоповерхівок. Увесь свій час ми проводили там.

Через два тижні, щоправда, ми звідти переїхали. Тому що до нас прийшли орки з автоматами. Відтоді ми щотижня змінювали місце, поки не знайшли відносно безпечне. Але якщо порівнювати роботу тоді і зараз, можу сказати, що зараз складніше. Адже проукраїнська позиція розцінюється як екстремізм. Наша волонтерська організація уже давно такою вважається. Тож щодня чекаємо, що до нас знову увірвуться орки.

Хоч би що там було, але я переконаний, що ми просто б збожеволіли, якби нічим таким не займалися. Коли ти працюєш і допомагаєш, ти відволікаєшся, наскільки це можливо, від того, що відбувається на вулиці.

Чим займається волонтерський рух?

Оу, чим ми тільки не займаємося. Але найперше — продуктові набори. Середня вартість одного — 250 – 300 гривень. До набору входить три різні види круп, макарони, сіль, цукор, цукерки, чай, манка, мука і консерва. Ми їх роздаємо з першого тижня війни.

Спершу усі могли придбати усе в магазинах, бо була готівка, товари були доступні. Але згодом перестали працювати банкомати, у людей закінчилися гроші, тому потрібна була допомога. Ми почали закуповувати продукти, усе знаходимо у Новій Каховці. Адже з перших днів орки не пропускають продукти з підконтрольних Україні територій.

Волонтер розповідає, що уся інформацію про гуманітарну допомогу місцевим жителям від Росії — брехня. Вони завозять товари хіба що до магазинів. Щоправда, кілька разів все ж роздавали продуктові набори, але лише для фото та відео, які потім поширювали масово поширювали.

Зараз, коли росія все ж сподівається провести референдум на Херсонщині, пропонують місцевим обміняти паспортні дані на кілька консервів та крупу. Або ж за особисту інформацію можна вторгувати 10 тисяч рублів.

Ми також займаємося ліками. Раніше, наприклад, закуповували все й передавали до лікарень. Потім повідомляли людям, де вони можуть отримати препарати.

Зараз зайнялися евакуацією людей. Є рух херсонський, який цим давно опікується. Ми зв'язалися з ними та запитали, як можемо допомогти. Шукайте транспорт — нам сказали. У них є водії та кошти для забезпечення перевезень. Тож питання лише у транспорті. Ми зібрали кошти для закупівлі автобуса, також є ті, хто готовий надати ще три габаритні автобуси безоплатно. Але цього замало. Тож шукаємо далі.

Також займаємося фінансовою допомогою людям. Бо дуже часто з цим питанням звертаються. І відмовити ніяк. Засоби особистої гігієни завозимо. Зараз, наприклад, просто колосальний попит на дорослі памперси, адже на території Нової Каховки залишилися переважно пенсіонери.

Тож спектр роботи величезний просто. Крім цивільних, допомагаємо і військовим із Нової Каховки, які зараз воюють. Під нашим опікунством мінімум семеро бійців.

Але найголовніше: ми ведемо інформаційну війну. Цим займаються окремі люди нашого штабу. Адже про цих звірів мають знати у всьому світі.

Бути волонтером на тимчасово окупованій території — це постійний ризик, і кожна твоя дія тягне ряд наслідків, а помилка може коштувати життя — каже Стефан та розповідає ілюстративну історію.

Перший місяць ми без проблем завозили гуманітарку. Допомагав тоді колишній депутат. Закуповували все у Кременчуці, везли в Апостолове (Криворізька область) — тоді це була сіра зона. Туди приїжджала машина, забирала все і привозила у Нову Каховку.

Вантажний автомобіль був завантажений товарами, які вони потім завозили до магазинів і продавали. Ми домовилися, що закуплену нами гуманітарну допомогу вони також возитимуть цією машиною. Згодом вони відмовилися працювати з нами, бо ми типу волонтери і є ризики. Не знаю, що у них там в голові було. Але наша гуманітарка, за яку ми вже заплатили, застряла в Апостолово. А її ж якось треба транспортувати.

Нам спала на думку ідея, яка тоді здавалася розумною: транспортуємо товари у Нововоронцовку, а звідти човнами переправляємо до Горностаївки. Там ми знайшли місце, де все це можна зберігати, знайшли машину, яка доправить це все в Нововоронцовку, знайшли рибалок.

І от рибалки на човнах перевезли нам першу партію гуманітарки. А коли пливли другий раз, вирішили взяти з собою родину, яка хотіла вибратися у сіру зону. Нас про це не попередили взагалі. Перепливали вночі…

І от зранку я прокидаюся, читаю новини, а там інформація про те, що три трупи, двоє із них — діти. Човен обстріляли, тому що подумали, що це рашисти. Для мене це емоційно був пізд*єц. У цей момент я зрозумів, наскільки відповідальною є кожна твоя дія і як багато від цього залежить.

Побутує думка, що Південь — «сєпарський». Це так?

Ні! Південь ніколи не був сєпарським. Це все вигадки та дії тих людей, через яких моє місто взяли за чотири дні. Це все пропаганда, яка працювала протягом багатьох років. Але сенсу від неї мало. Південь не сєпарський, Нова Каховка, Херсон і уся ця частина була і буде Україною. Настрої у нас, попри окупацію та усе те, що пережили місцеві, — проукраїнські.

Наші люди довели, що вони українці, і що вони зневажають «руській мір». Згадайте мітинги. На них, що дуже цікаво, вийшла не лише молодь, але й бабулі. У нас не було до цього жодного заходу, який би збирав таку кількість людей. Це дуже показово.

Мені часто писали люди з Західної України, з інших країн — мовляв, ми думали, що ви зіллєтеся швидко, що ви зустрічатимете «руській мір». Тож вони були шоковані спротивом. Не все так ідеально. На Півдні, як і будь-де, були проросійські люди. Це ті, хто дивиться рашиські телеканали, мають проросійське коріння у якомусь там поколінні. Але коли вони особисто побачили, що таке росія, зрозуміли, що не хочуть бути за звірів, за нелюдів.

Час іде, але настрої не змінюються. Щоправда, кількість людей зменшилася — багато хто виїхав. Залишилися переважно або проросійські, або ті, хто просто не має змоги виїхати. Наприклад, дуже багато людей, які опікуються рідними або сусідами — пенсіонерами, людьми з інвалідністю. А ще є ті, хто просто боїться покидати домівки. Адже тільки ти виїхав, ця інформація доходить до русні, і вже незабаром у твоєму домі живуть орки. Коли Збройні Сили України почали "крити" їхні штаби, рашисти розселилися по приватних будинках. Боєприпаси вони також ховають у житлових будинках, спортзалах, лікарнях. Усе у кращих традиціях крис.

Ще раз щодо настрою: усі чекають на ЗСУ. А ті, хто не чекає, колаборанти, зараз бояться ходити вулицями. Адже вони не очікували такого від наших людей. Перша хвиля колаборантів вірила, що зараз усі дружно підуть зустрічати рашистів. Тому вони відразу відкрилися, але зараз, коли все пішло не так, як вони очікували, зрадники без охорони на вулицю не виходять. Бо їх містяни й вб'ють. Ось якось так. Тож Нова Каховка, Херсон і Крим — це Україна!

Збройні Сили України знищують склади рашистів на Херсонщині, обстрілюють їхні позиції та імітовані штаби. І російські ЗМІ вчергове розганяють зраду про те, що «націсти убівают сваїх». Як місцеві реагують на дії нашої армії?

Вони радіють, дуже! Але радіють з підвалів чи коридорів. З впевненістю можу сказати, що у наших людей є довіра до ЗСУ. І вони не вірять у російську пропаганду. Бо вони розуміють, що чим частіше стріляють наші, тим скоріше Нову Каховку звільнять від цієї нечисті. Це неминуче, люди до цього були готові. А ті, хто не був готовий, виїхав давно уже.

Про які проросійські настрої може йти мова, коли у нас досі є ті, хто не змінив українську сім-карту на російську? Принципово. Хоча там зв'язку від українських провайдерів немає. Вони просто вірять у те, що скоро Нова Каховка буде звільнена, тож не готовий віддавати свої дані для сім-карти.

Зараз люди уже так втомилися від рашистів, які по всьому місту, що, мені здається, коли закінчиться окупація, вони візьмуть до рук кухонні ножі та власноруч вбиватимуть орків. Зараз навіть є чат, у який люди зливають колаборантів. Коли наші зайдуть до міста, ці пристосуванці отримають у першу чергу.

Розкажи про владу: мера, комунальні підприємства, депутатів. Вони як, перевзулися?

Фух... Ну, з перших днів у нас немає ані поліції, ані СБУ у місті... Щодо мера: Володимир Коваленко на посаді уже шістнадцять років. Він перевзувався та топив за кожного нового президента. Зараз усі його друзі — відкриті колаборанти. Наприклад, одна з наближених до нього будівельних компаній допомагає оркам будувати фортифікаційні споруди.

Коли прийшли орки, окремі посадовці швидко перевдягнулися та почали прислужувати оркам. Уяви, перший місяць війни, а мер спокійно ходить по місту, п'є каву та спілкується з окупантами. Усі ж розуміють, що відбувається з мерами, що відмовляються працювати з загарбниками? Їх відправляють на підвали. А наш спокійно жив у місті, просто дуже часто ходив у відпустки. Зараз не знаю, де він. Та й усі комунальні підприємства, якими керують дружки мера, справно працювали та працюють.

Але я у цьому бачу й позитив: коли Нову Каховку деокупують, у нас нарешті з'явиться новий нормальний мер, якого оберуть люди, якому вони будуть довіряти, який діятиме в інтересах міста і точно не здасть його у разі чого. І тепер, коли люди пройшли через весь цей жах, вони загартувалися та навчилися захищати себе. Тож наступного мера, нехай лише запідозрять у лояльності до росії чи ще чомусь, просто вб'ють жителі.

Я знаю, що зараз ти не у Новій Каховці та не в Україні. Розкажи, коли та чому виїхав.

Ми працювали певний час. Про нас дізнавалося все більше людей. І от у певний момент окупанти почали проявляти до нас нездоровий інтерес. Наприклад, колись я прийшов до лікарні, щоб віддати ліки, які ми придбали, до мене вийшла директорка — ми коротко поговорили. А потім мені розповіли, що вона запитувала про мене: хто я, звідки, чим займаюся, скільки нас. Навіть приїжджала до нас у штаб. Ще згодом я дізнався, що вона повністю проросійська. Тоді якраз почали почали зникати волонтери — орки полювали та полюють на проукраїнських людей, які з нами працюють.

Ще одна проблема — у нас постійно не було зв'язку, а він був потрібний цілодобово. Працювати було дуже складно, адже треба було багато з ким комунікувати, щоб знайти гроші, транспортувати гуманітарку і таке інше. Я ж працював не лише з Україною, але й з Європою. Я був гаманцем нашого штабу, адміністрував соціальні мережі та модерував чати. І це все потрібно було робити швидко.

На фоні всього цього на мене почали тиснути батьки, щоб я виїжджав. Мама постійно нервувала — просто пила валер'янку та плакала. Понад два тижні ми шукали способи виїхати до Кривого Рогу, але там виникли проблеми.

І тоді батько мені запропонував спробувати поїхати через Крим. Я тоді посміявся: який Крим, яка нах*уй росія? Як я поясню це собі й людям? Але тиск продовжувався, ризики зростали, ми всі мали за будь-яку ціну гарантувати стабільну роботу штабу. Тому я все ж вирішив поїхати до Грузії. І от якось так я виїхав. Через тиждень виїхала і вся моя родина. Зараз облаштовуємо побут тут, але постійно думаємо про те, щоб якнайшвидше повернутися в Україну.

Чим зараз займаєшся у Грузії?

Координую діяльність штабу, налагоджую співпрацю з більш потужними фондами. Я також знаходжу людей, розбудовую наш волонтерський рух.

Наприклад, зараз ми думаємо про те, щоб облаштувати госпіталь. Він знадобиться тоді, коли почнеться звільнення Нової Каховки. Уже запасаємося необхідними ліками, знайшли для цього безпечне приміщення. У нашій команді є лікарі, які нам дають поради щодо того, що ще потрібно придбати.

Дуже багато часу приділяю медійному висвітленню ситуації у Новій Каховці, щоб привабити більше коштів і, відповідно, допомогти більшій кількості людей. Також відповідаю за логістику доставлення гуманітарної допомоги й все таке.

Роботи вистачає. Тут я маю більше можливостей допомогти.

Коли плануєш повернутися в Україну?

Я хочу приїхати у жовтні в Київ, Львів та Вінницю. Мені треба зустрітися з кураторами багатьох фондів, особисто поспілкуватися з тими, хто нам допомагав протягом усього цього часу.

А ще у мене у лютому починається навчання. Тож я маю повернутися до Польщі. Це ж зараз я на рік взяв академічну відпустку. Звідти продовжує курувати штаб та буду працювати уже з місцевими фондами, організаціями.

А ще я хотів би зібрати команду у Європі архітекторів та привезти їх у Нову Каховку, щоб почати спільний проєкт по відновленню міста. Уже готую під це грант, щоб були кошти на матеріали для відновлення. Адже уже є багато будинків пошкоджених. І також хочу показати їм решту українських міст.

Тож планів — безліч. Працюємо!

Коли закінчиться війна, як це вплине на твоє життя?

Війна уже вплинула на мене. Я став більш зібраним, більш реалістом, більш відповідальним. Адже зрозумів, що моя прокрастинація може коштувати комусь життя.

А ще я краще почав розуміти, що таке свобода. Коли ти о сьомій вечора відкриваєш вікно власного будинку, щоб подихати свіжим повітрям, а повз проїжджає величезна військова машина, із якої виглядає бурят і наставляє на тебе зброю. І ти просто думаєш: якого чорта? ей, бурят, я у себе вдома — уй*буй звідси.

А ще у мене страх якось зник. Атрофувався чи що. Я й до цього ризиковим пацаном був, а зараз таке враження, що повністю атрофувався. Навпаки, потрібно діяти, щось пробувати, бути корисним. Зараз я відчуваю, що віддаю свій борг країні.

А якщо не про психологічне, а про фізичне, то коли закінчиться війна, я хочу мати потужний фонд, який зможе розв'язувати проблеми людей — маленькі, середні та великі. А ще — я закінчу університет, буду займатися архітектурою, урбаністикою, та повернуся до України відбудовувати її.

Що для тебе перемога?

Для мене перемогою буде, коли я знову з наметами поїду в Судак зі своїми друзями з Нової Каховки, як я це робив раніше. Коли я сяду в авто і поїду в Крим, а там буду розраховуватися гривнями.

І росія при цьому має розпастися не на 15, а на 115 частин. І щоб областей в України було не 24, а 44.

Це далеко не всі питання, що можна було задати волонтерові, адже в окупації день — за рік.

Як бачите, одна людина може змінити багато чого. Головне — бажання та готовність інвестувати себе. Бо, як казав Степан Бандера, самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом.

Більше про роботу Стефана Воронцова та його волонтерського руху можете почитати на сторінці у твіттері.