Голокост: як гітлерівська пропаганда переконувала полтавців «здавати» євреїв

Раніше ми знали про війну з підручників, фільмів, оповідок бабусь і дідусів. Тепер побачили весь жах на власні очі. Смерті, біль, руйнування, зрадники, а ще — чіткий поділ на друзів та ворогів, на своїх і чужих. Тут ніби все очевидно. Чітко бачиш свого ворога, старанно працюєш на Перемогу. Чи так все було за часів Другої Світової війни і як сталося, що ворога бачили всі, але співпрацювали з ним. Ми розкажемо вам про поведінку полтавців в часи Другої Світової та про те, до чого може призвести співпраця з ворогом.

Восени 1941 року в Полтаві розстріляли місцевих євреїв. Їх вели на місце страти через усе місто. У той час вулицями ходили полтавці. Хтось проводжав їх в останню путь поглядом, хтось опускав очі, дивлячись собі під ноги, а хтось крадькома виглядав із вікон квартир. Потім полтавці чули звуки автоматних черг і крики тих, хто помер не відразу. Цікаво, що тоді думали містяни, чи мучила їх думка про те, що на їхніх очах обриваються життя сусідів, людей, які жили з ними поряд — тих, з ким вони спілкувалися.

За спогадами очевидців, тоді ніхто не думав, що у Полтаві розгорнуться бойові дії. Вона була тиловим містом. Люди працювали, спілкувалися. Радянська преса нічого не розповідала про звірства, що чинять нацисти проти євреїв. А ті євреї, які жили в місті, коли дізналися, що на Полтаву насуваються німці, вирішили залишитися. Бо мали досвід Першої Світової війни та стверджували, що німці інтелігентна нація, тож ніякої загрози для мирного населення не становитимуть. Та не так сталося як гадалося.

Зайшовши до міста, окупанти почали активну антисемітську пропаганду, яка, найімовірніше, й спонукала деяких місцевих жителів видавати євреїв.

Показовим є звернення гебітскомісара, оприлюднене на Полтавщині (дату не встановлено) за назвою «10 000 карбованців нагороди», адресоване, передусім, українським селянам. У зверненні зазначалося, що існує велика проблема: «бандитська наволоч», якою керують «жидобільшовики», псує врожай. Гебітскомісар пропонував нагороду у 10 тисяч карбованців, або «натурою в цій ціні, або ж наділом землі до 1 гектара» кожному, «хто сповістить про замах на запаси Вашого харчування, і затриманий буде обвинувачений у замаху та підлягатиме справедливій карі».

На вулицях міста активно з’являлися карикатури на яких «жидів» зображали як класових ворогів, спекулянтів. Поширювали посібники, де описували «справжнє» негативне ставлення євреїв до українців. Не виключено, що таким чином німці знаходили собі компаньйонів, серед місцевого населення, які допомагали знищувати представників іншої нації, які весь час жили з ними пліч-о-пліч. До того ж, спонукали видавати євреїв і грошові винагороди та земельні наділи, які німці видавали своїм опричникам.

Загалом, на час нацистської окупації умовно можна поділити полтавців на три групи: переслідувачі, рятівники та байдужі.

Історія переслідувачів

До цієї групи належать поліцаї, старости, бургомістри й інші громадяни. Зазвичай це ті, хто активно співпрацював з ворогом, арештовував винуватців і чітко виконував накази керівництва, при чому без докорів сумління. Саме поліцаї обшукували єврейські будинки, вели їх до гетто, а потім на розстріл. Були й такі, хто євреїв не видавав, але за мовчання вимагав матеріальну винагороду.

З багатьох відеосвідчень євреїв, що зберігаються в Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні, можна виокремити «типовий» образ поліцая. Це людина, яка до війни жила в їхньому населеному пункті, була добрим сусідом, але після приходу німців почала видавати знайомих євреїв і членів комуністичної партії німецькій владі, знущалася з людей.

Ми зібрали кілька історій, які трапилися з тими, хто потрапив до рук окупанта та переслідувачів.

Хорол, 1941 рік

У районі цегельного заводу й елеватора загинули десятки тисяч людей. За наказом коменданта Бренка на базарну площу з’явилося все єврейське населення міста з цінними і теплими речами, продуктами хачування на два дні, ніби для відправки на роботи в Лубни. Коли там зібралося 460 чоловік, їх під конвоєм повели по Лубенському шосе і при підході до Яру, за межею міста, наказом завернули з дороги. Багато з них зрозуміли, що їх чекає, і кинулись тікати, інші стали молити про пощаду. Тоді пролунеала команда і з засідки пролунали кулеметні черги. Дітей відвели вбік та отруїли газами.

Миргород, 15 листопада 1941 року

На базарній площі, гітлерівці зібрали єврейське населення і погнали його за місто по центральній вулиці на розстріл. Тих, хто відставав, солдати били прикладами і нагайками. За містом, у протитанкових канавах, людей розстріляли. Загинуло 500 мирних жителів.

Кременчук, 30 грудня 1941 рік

Головний лікар Кременчуцького табору для військовополонених, німець Орлянд, наказав вишикуватись 30 особам (стояв сильний мороз), серед них був 21 висококваліфікований лікар, більшість з яких були євреями (Крейніс, Форштейн, Місельмахер, Гольдберг, Костман та ін.). Всіх приречених роздягнули до нижньої білизни, а потім змусили копати яму. По закінченню цієї справи Орлянд наказав напустити туди (в яму авт.) нечистот із вбиральні. Полонених змусили викупатись у цих нечистотах, а потім відправили чистити туалети. Згодом всіх цих людей розстріляли на подвір’ї табору.

Кобеляки 21 і 27 січня 1942 року

Тоді розстріляли 101 єврея. Страшне злодійство здійснили лікарі Смірнов і Худут — вони отруїли 25 дітей, вколовши їм морфій. Учасниками цього злочину були: начальник гестапо доктор Циглер, комендант доктор Гот і їхні українські поплічники: шеф-бургомістр району Тарнавський П., його замісник Бобух П., секретар районного управління Горбань А.

Пирятин, 6 квітня 1942 рік

На Великдень гітлерівці та їхні посіпаки, після знущань роздягли євреїв наголо та групами по 20-25 людей заганяли до ям і розстрілювали. Дехто з них отримав поранення, але вижив. Утім це не завадило поліцаям скинути на них мертвих і закопати.

А поблизу села Тарасівка, приблизно в той же час того ж дня розстріляли 1300 людей, 700 із яких — діти.

Однак для справедливості зауважимо, що багато людей ставали поліцаями та старостами аби захистити свою родину, або допомогти знайомим.

Загалом, процедура знищення євреїв була однакова для всіх міст. Так, на Полтавщині, як і в інших регіонах райхскомісаріату Україна, всі процеси, пов’язані зі знищенням євреїв, були зведені до єдиного алгоритму. Зазвичай, за день-два до акції на дошках вивішували наказ для євреїв з’явитися до певного місця (майдан, окрема вулиця), маючи при собі цінні речі та теплий одяг. Людей вводили в оману, кажучи, що перевезуть на роботу до іншого міста абощо. Коли євреї збиралися, у них одразу забирали всі цінні речі. Поліцаї також обшукували їхні квартири (сільські старости або міські бургомістри мали списки із зазначенням адрес євреїв). Усе награбоване майно переважно розподіляли між поліцаями та фольксдойче. Останніх німці цінували не лише через расову належність, а й тому, що вони знали і німецьку, і українську мови й могли бути перекладачами.

Байдужі

До цієї категорії людей належали ті, хто намагався лишатися осторонь та не звертати уваги на те, що відбувається біля них.

Зазвичай, серед таких людей були ті, хто постраждав раніше від радянського режиму. Люди вважали, що їхнє втручання перш за все нашкодить їм самим.

Рятівники

Були на Полтавщині і ті, хто попри страх смерті рятував своїх друзів, знайомих та почасти й незнайомих людей єврейської національності. У меморіальному комплексі Яд Вашем розміщені історії полтавців, які нині занесені до списку праведників світу за порятунок євреїв.

Серед них і Євдокія Коверда із Пирятина.

Під час німецької окупації її чоловік був на фронті, жінка жила вдвох із сином. Серед її знайомих була Марія Букіна, яка працювала продавчинею в магазині. У Марії теж був маленький син, тому жінки часто розмовляли одна з одною про дітей. Після німецької окупації у другій половині вересня 1941 року почалося переслідування євреїв, а потім їх переселили в гетто. Опинилась там і Марія Букіна з сином.

6 квітня 1942 року почалося масове знищення євреїв, що жили в пирятинському гетто. Їх партіями виводили за місто і розстрілювали. Партія, в якій опинилася Марія Букіна з сином, була на місці розстрілу ввечері, коли вже смеркло. Через темряву німці та поліцаї вирішили залишити полонених чекати смерті до ранку.

А вранці 7 квітня Євдокія Коверда пішла в ліс по дрова й почула плач і крики, які долинали з Пирогової Левади. Коли підійшла ближче, то жахнулася. Вона побачила нещасних людей, які знали, що жити їм лишилося недовго. Озброєні охоронці грубо закричали на жінку і намагалися відігнати її від ще незасипаної ями з тілами вбитих.

У цей момент погляди жінок зустрілися. Євдокія кинула в’язку дрів і звернулася до одного з охоронців, прохаючи відпустити її сестру, яка нібито знаходилася серед євреїв помилково. Але охоронець нічого не хотів чути і відштовхував Євдокію, погрожуючи їй тим, що коли вона не піде, то її розстріляють разом з іншими євреями.

Марія, яка все це бачила – закричала: «Прощавай, Дуню, ми вже не побачимося. Йди додому, бо й тебе розстріляють». Але Євдокія не пішла. Плачучи, жінка підійшла до німця, який був поруч і почала пояснювати йому, що серед євреїв її сестра. І німець повірив їй. За його наказом Марію Букіну з сином відпустили. Не вірячи в свою удачу, жінки попрямували до будинку Євдокії Коверди.

Спочатку жінка заховала врятованих під піччю, коли стало тепліше – перевела на дах, а влітку облаштувала їм місце в сараї. Невдовзі найближчі сусіди дізналися, що в Євдокії ховається єврейка з сином. Ніхто не видав її, але всі засуджували вчинок жінки, говорили, що тільки божевільна може так ризикувати собою та дитиною.

До звільнення міста 18 вересня 1943 року жінки пережили багато небезпечних ситуацій. Одного разу двоє німців вломилися до сараю, де ховались втікачі. А іншого – маленький єврейський хлопчик захворів на малярію і тільки дивом не помер та нікого не заразив.

Після війни жінки продовжували спілкуватися як і їхні діти. Євдокія завжди соромилася, коли в її присутності хтось згадував, як вона врятувала євреїв. Жінка не вважала, що зробила щось незвичайне.

Якщо пані Євдокія допомогла своїй знайомій, то родина Галич врятувала зовсім незнайомих людей.

Катерина та Андрій Галичі жили у селі Червоні Пологи Лубенського району. Андрій працював агрономом, а його дружина вела домашнє господарство, виховувала дітей і шила одяг вдома.

У вересні 1941 року, рухаючись на Схід, німці окупували й Полтавщину. У перші дні нової влади Андрій опинився в Ромодані. Біля залізної дороги він звернув увагу на двох жінок і чотирьох дітей з валізами. Жінки зупинили Андрія та почали просити вивезти їх до села. Вони мали такий безпорадний вигляд, що Андрій пожалів їх і запропонував поїхати до нього.

Дорогою жінки розказали Андрію свою історію. Бетя Добровенська з чотирирічним сином Борисом і однорічною донькою Оленкою та Лариса Маркусова з восьмирічною Клавою та п'ятирічним Сашком тікали від німців. На станції Ромодан їм довелося зробити вимушену зупинку, адже у містечку вже були гітлерівці. Протягом кількох днів вони лишалися на вокзалі.

Жінки по черзі ходили в містечко, намагалися добути їжу. Ситуація була критична — рано чи пізно німці дізнаються про двох єврейок с дітьми.

Увечері, коли стемніло, Андрій приїхав зі своїми гостями додому. Катерина поклала спати Ларису та Бетю в окремій кімнаті, а їхніх дітей разом зі своїми. Наступного дня вирішили, що безпечніше буде, якщо жінки не будуть виходити з дому. Але, без огляду на заходи безпеки, селом поповзли чутки про дивних гостей у агронома. Тоді Галичів навідав місцевий староста. Зовнішність Лариси та Бети чітко вказувала на те, що жінки єврейки. Староста швидко це зрозумів. Але в обмін на своє мовчання почав вимагати в родини різні послуги та половину врожаю. Галичі погодилися.

Тоді для родини почалося життя сповнене переживань і небезпеки. Гості чим могли допомагали Катерині по господарству, намагаючись не покидати будинок. Минув майже рік, поки Катерині вдалося знайти священника, який погодився на обряд хрещення єврейок. Опісля Лариса та Бетя отримали довідки, які, як вони сподівалися, допоможуть їм. Спочатку здавалося, що так і було. Жінки стали ходити на роботу, виходили в місто. Виглядали вони не так як раніше: у широких спідницях, з хустинками на голові стали менш помітними на фоні інших, навчилися говорити з місцевим акцентом, вивчили молитви.

З часом вони з дітьми переїхали в пустий будинок неподалік від Галичів. Селяни ставилися до них привітно, однак знайшлися ті, хто написав донос в поліцію. Ларису та Бетю з дітьми затримали. Але їм знову допоміг Андрій Галич. Він підкупив поліцаїв, привіз жінок назад до села. Там вони прожили до 1943 року. Аж поки Червоні Пологи звільнили.

Після війни Лариса з дітьми повернулися в рідний Чернігів, а Бетя до Кременчука. Вони продовжували підтримувати теплі сосунки з Галичами.

У кінці 40-х Андрія Галича несправеливо звинуватили у розкраданні майна і вислали до Сибіру. У ці тяжкі для родини часи, врятовані жінки допомагали Катерині.

У 90-ті роки Бетя разом із сином емігрували до Ізраїлю та розповіли цю історію.

Історія порятунку, яка згодом переросла у велике кохання

У часи війни в Полтаві жила 21-річна дівчина Наталя Філянська. Після окупації вона залишила навчання в педагогічному університеті та пішла працювати на фабрику іграшок. Саме там у 1942 році Наталя познаомилася з чоловіком на ім'я Аврелій Клоц. Він був не місцевий. Багато про себе не розповідав. Однак з часом вони з Наталею потоваришували і він зізнався їй, що єврей.

Аврелій був з Воронежу. Коли місто опинилося під окупацією, чоловік з мамою та сестрою опинилися у гетто, а його батька вбили. Тоді родині вдалося втекти і після довгих блукань вони опинилися в Полтаві. Тут жив друг батька. Та родині Клоц не вдалося його знайти. Тому вони зняли квартиру та влаштувалися на роботу. Допомогло те, що їх ніхто не знав.

Наталя Філянська була не байдужою до історії Аврелія. За допомогою шкільних друзів, які працювали поліцаями, вона дізнавалася про підготовку облави та попереджала родину. Дівчина переводила їх з одного сховку в інший та стежила, щоб у них була їжа. Коли Аврелій втратив роботу на фабриці, дівчині вдалося прилаштувати його в інше місце.

23 вересня 1943 року Червона Армія звільнила Полтаву, і наступного дня Аврелій Клоц та Наталя Філянська одружилися.

Євреї Полтавщини розділили долю європейського єврейства: вони були в більшості знищені на першому етапі фашистської програми і не дожили до виселення в табори смерті. Їх знищила та сама зондеркоманда айнзацгрупи "С", яка розстріляла київських євреїв у Бабиному Яру.

Вічна пам'ять!