«Я працюю на цвинтарі» — фільм про життя після смерті

Чи існує життя після смерті? Ви думали над цим? Тільки не інше життя померлого (типу переселення душ, реінкарнація), а життя тих, хто пережив втрату. Чи можливо вибратися з мушлі, переживши горе та продовжити рухатися далі чи реальніше залишитися на цвинтарі разом із прахом близької людини (авжеж не буквально)? Про це і йдеться у стрічці Олексія Тараненка «Я працюю на цвинтарі».

У центрі сюжету Сашко. Це чоловік 35-40 років, який стомився від життя, мешкає сам, не дуже прихильний до людей. Колись він мав родину. Однак з дружиною розлучився, а з донькою-підлітком спільну мову не знаходить. Та й не дуже хоче.

Олександр працює на цвинтарі. Робить пам'ятники на замовлення. Постійно спілкується з людьми, які розповідають йому про померлих родичів. Але ставиться він до них цинічно. Саша не має співчуття. На перший погляд.

• У мене помер чоловік, — каже йому клієнтка.
• Так це ж добре, — відповідає.

• Я хочу поховати свого кота Сєню, — говорить згорьована дівчина.
• А давайте краще його спалимо і з праху пісочний годинник зробимо.

Цинічний та непробивний емоційно, Олександр спілкується лише з працівниками цвинтаря та клієнтами. Здається, поза межами роботи у нього немає життя. Бо навіть коробки у квартирі лишаються нерозпакованими після переїзду довгий час.

Однак, так було не завжди. Колись чоловік був інший. Та через трагедію, що сталася з ним — став таким як став. Не будемо спойлерити, краще познайомимося з іншими персонажами.

Бізнес-леді, яка часто приїдить на могилку до чотирирічного сина і замовила йому пам'ятник. Однак, якою б довершеною не була скульптура — їй не підходить. Бо поставити пам'ятник — означає прийняти той факт, що дитини більше немає.

Чоловік, який замовляє собі пам'ятник з точною датою смерті та просить поховати його біля дружини.

Директор кладовища Петрович, якого "виганяють" з посади та закопують живцем.

Жінка, яка живе на кладовищі біля могили онуків, що загинули в автокатастрофі та ніяк не хоче їх відпустити.

Панянка, яка через необережність матері втратила дитину і прийшла разом з нею запитувати про вартість пам'ятника для малюка.

З одного боку фільм пронизаний болем втрати та розумінням того, що людей не повернеш. Однак у певний момент глядач ніби розуміє — найважливіше прийняти і відпустити і тоді прийде полегшення.

Як не дивно, жанрово фільм є комедією і дуже вдалою. Жарти на цвинтарі, хіба таке можливо, скажете ви? Але не дивуйтеся, а краще подивіться: на копачів, які риють ями, на директора, який зранку роздає завдання, на чоловіків, що виготовляють пам'ятники. Для них — робота на цвинтарі — це і є життя. Та і цвинтар зовсім не святе місце. По ньому можна й голяка побігати (упс, спойлер).

Я довго не хотіла дивитися це кіно. Сама назва мене відлякувала. Думалося, що може бути у такому фільмі крім болю та втрат. Але переглянувши його, у мене чи не вперше в житті з'явилося усвідомлення, що смерть це та ж частина життя, а деякі речі просто треба навчитися приймати.

Переглянути фільм можна тут. 10% з кожного квитка Takflix переказує до фонду «Повернись живим», а половину коштів отримає команда фільму.