«Конотопська відьма» у Полтаві — огляд вистави та чи варто йти на премʼєру

Немає сили страшнішої за зневажену жінку. Хіба зневажена відьма. Коротко так можна описати лейтмотив вистави «Конотопська відьма», премʼєру якої підготували актори Полтавського театру імені Гоголя. І ми там були, дивились, і готові ділитись враженнями. У квітні виставу покажуть двічі: четвертого та 14 квітня. Чи варто йти на нову виставу полтавського театру — читайте в нашій короткій рецензії.

Вражень буде гарантовано багато: чого вартий сам лиш перфоманс у фоє. Вже на вході до театру на гостей чекає сама Конотопська відьма серед містичного цвинтарного антуражу, в оточенні хрестів. Нерухома, бліда, мов сама смерть, зі специфічною підсвіткою. Інсталяція ніби натякає глядачеві, що його чекає одразу за порталами сходів. Мимоволі згадуєш Данте з його «Хто входить тут, покинь усю надію». Але вистава гоголівців точно не настільки депресивна. Хоча, дозволимо собі маленький спойлер — хеппі-енду не чекайте.

Тим часом нерухома постать-манекен звісно приваблює охочих зробити фото на памʼять. Але памʼятайте: хто наближається до відьми надто близько, ризикує опинитись у її лабетах.

Але всьому свій час. Про візуалізацію поговоримо трішечки далі.

Варто відзначити, що вистава театру Гоголя є повноцінною інсценізацією однойменної повісті Григорія Квітки Основʼяненка. Саме той момент, коли не за мотивами, а дійсно за повістю. Глядач, який знайомий із класичним твором автора, не здивується якимось новим сюжетним ліням і поворотам. Як не дивно, авторське прочитання режисера Владислава Шевченка дуже близьке до оригіналу. Хоча й великою мірою осучаснене.

Попри те, що оригінальний текст Квітка-Основʼяненко написав ще у 1833 році, нинішня постановка залишається доволі актуальною: тут і про лицемірство, і про зраду, і про жорстокість патріархату і роль жінки в суспільстві, і про безграмотних керівників, і про потяг до влади.

Нове?.. чи добре забуте старе

Глядачеві, який тільки збирається на премʼєру, радимо освіжити в памʼяті текст повісті, аби в глядацькому залі вже слідкувати не за плином сюжету, а повноцінно насолодитися видовищем.

Тут яскраво видно «руку Шевченка», яким ми пам'ятаємо його ще з «Лісової пісні». Тут буде багато гри світла (людям з епілепсією варто бути обережними, адже буде багато спалахів).

Світло взагалі відіграє у виставі особливу роль, створюючи водночас атмосферу й ніби продовжуючи візуальний ряд сценографії. Багато червоного, яскравих рішень зі міною світла, висвітленням передніх і задніх крупних планів візуально грають із простором, тримають увагу глядача на головному. Поєднання з димом робить світловий малюнок ще більш глибоким.

Сама декорація ж навпаки видається доволі буденною для театру Гоголя. Я б не сказав, що тут ми бачимо якісь нові рішення. Одразу впадають в око звичні для декорацій гоголівців намагання помістити персонажів у «рамки». Як ми це бачимо в багатьох інших виставах, де головні герої то постають у портретних багетах, то в екранах телефонів, то у відображеннях. У Конотопській відьмі для героїв приготували щось на кшталт містичної кунсткамери, в якій у вітринах за склом періодично зʼявляються головні персонажі. Зрештою поміщеними у ці ж вітрини у формі хрестів, вони, покарані відьмою, постають перед нами у фіналі.

Звичний також і стиль сценографії, в якому декорації та картини змінюються завдяки обертанню сцени. Підхід не новий, а для нашого театру навіть трохи затяганий, але нехай буде. У цілому в цій виставі циклічний рух по колу допомагає зберегти динаміку, з якою впродовж розігравання виникають проблеми. Початок вистави дуже динамічний. З перших секунд він захоплює увагу глядача: на авансцені справжня летюча відьма з цілою когортою сподвижників чи то демонів, чи то сутностей. Але до кінця першої темпоритм згасає, а після антракту на початку другої картини уповільнюється настільки, що місцями навіть стає нудно. Відновити динаміку акторам вдається десь уже наприкінці. Але, чисто суб'єктивно, таки не вистачає кульмінації.

Говорячи про візуальну частину, важливо окрему увагу приділити образам. Костюми героїв виглядають дійсно дорого. Образ відьми, що балансує десь на грані фолку та стімпанку разом із гримом в стилі американського класичного горору, на перший погляд, еклектичний поруч з образами чоловіків у жупанах та жінок у етнічного крою спідницях, але в цілому добре вливається в загальну містичну картину.

Так само й хористки в костюмах ляльок-мотанок скоріше доповнюють цей контраст між класичним народним, подекуди шароварним і сучасним поглядом на село.

Немало значить також і музичне оформлення. Пластичний малюнок вистави підсилюється звуковими образами. Звукорежисеру вдалося намалювати окремий саундизайн, в якому гармонійно поєднуються музика, вокал, актори з мікрофонами і без. Момент, в якому хорунжівна наживо наспівує фоном на задньому плані, доки Явдоха Зубиха чаклує на передньому, пробирає мало не до кісток.

Вдаватися у подробиці аудіовізуального ряду сенсу немає – треба йти та дивитись. Можу хіба дати спойлер – тут вам вистачить усього: і гри світла, і костюмів, і звуку і спецефектів. Один лиш дощ посеред сцени точно вже має захопити навіть вибагливого глядача.

Загнаний звір не гарчить і не виє

Оповідь небилиці-небувалиці, як її означили на афіші творці вистави, як можна здогадатися із назви, про відьму з Конотопа Явдоху Зубиху. Центральний персонаж вистави – жінка, яку на догоду власним меркантильним бажанням і потребам знеславив на все село місцевий сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк, аби підставити безграмотного сотника Конотопа Микиту Уласовича Забрьоху та посісти його місце, Пістряк підначує Забрьоху порушити наказ військового командування та замість висуватись на Чернігів для оборони кордону, влаштувати полювання на відьом, які буцімто вкрали дощ та спричинили посуху та неврожай.

Патріархальний устрій України ХІХ століття у всій красі: жінка не має ані права голосу, ані змоги противитись. За наказом сотенного писаря та мовчазною згодою сотника чоловіки одна за одною топлять жінок, аби знайти ту саму відьму. За повірʼям відьма має «знирнути».

Утім жінки, звʼязані по руках і ногах, раз по раз каменюкою ідуть на дно. Але, не Явдоха Зубиха. Нездатна тонути вона натомість злітає над громадою, щиро насміхаючись із односельців.

Визначивши відьму, її наказують привселюдно бити різками, доки «анахтемська дочка» не поверне в місто дощі.

Знеславлена та знесилена Явдоха здається. Але завданого привселюдного сорому не забуває – затаїла у душі образу і на сотника, і на писаря, та й на всю громаду. І глядач може не сумніватись – помста буде.

Віддай мені свою душу

На відміну від оригінального твору, в якому помста Зубихи мала на меті лиш покарати Пістряка й Забрьоху, в інтерпретації Шевченка відьма більш кровожерлива. В усіх, у кривдників і у їхніх жертв разом зі своїм котом, на ймення Блуд, відбирає душу.

Квітка-Основʼяненко такого не писав, але рішення не з гірших, цілком у дусі часу. Власне й образ самої Конотопської відьми, яку на сцені втілює Марʼяна Мощар, дуже осучаснений. Якщо у книжці ми бачимо стару сивокосу каргу, що часом перекидається молодицею, то на сцені перед глядачем постає справжнісінька мара, з чорними нижче пояса косами, а обличчя її більше схоже на мікс одразу кількох голлівудських чи японських жахликів у кращих традиціях горор-кінематографу. Загалом акторка стала для мене цікавим відкриттям. Втілений на сцені образ настільки цільний та довершений, що окові та вуху навіть немає де зачепитися для критики.

Дещо візуально відрізняються й образи інших персонажів. Так, за книжкою сотник Забрьоха 25-річний неосвічений юнак, а от Тимофій Зінченко постає перед нами на сцені в образі дорослого, навіть я би сказав зрілого чоловіка. Треба сказати, що ці відмінності ніяк не впливають ані на цілісність, ані на якість картини.

Акторська гра, до якої в нашому театрі часто виникають питаннячка і навіть цілі оберемки питань, цього разу дивує цілісністю. Всі головні ролі відіграні дійсно потужно. Однак не можна не відзначити персонажа другого плану, який, навіть попри відсутність тексту, став центровим героєм – вищезгаданий прислужник відьми Кіт Блуд.

Не можна пройти повз увагу режисера й костюмера до деталей, на яких у театрах зазвичай не акцентуються: жовті лінзи у кота додають образу особливого шарму. І хоча артистові балету, який відмінно «винявкав» виставу, навіть не відвели місця у переліку на сайті театру та й навіть в описі вистави (хоч у програмці зазначили, й то вже добре), – на мій субʼєктивний погляд – Святослав Лимарь зіграв одну з найяскравіших ролей у цій постановці (не в образу виконавцям головних ролей).

Є питання до виконавців ролей другого плану, але вони настільки не критичні, що можуть виникнути у вибагливого та прискіпливого глядача. Загалом же вистава відіграна доволі непогано. Це стосується й артистів балету. Пластика і хореографія постановок промовиста, виразна, добре підкреслює основне дійство.

Хтиві ненажери

Важливою особливістю вистави є помітний сексуальний контекст, закладений режисером. Хіть проходить крізь сюжет червоною ниткою. Відвертих сцен ви звісно не дочекаєтесь, до такої розкутості нашому театру ще, мабуть, років 20 долати комплекси й консерватизм старої школи. Однак тут все ж є сороміцькі жартики нижче пояса, недвозначні натяки на секс і навіть спроби до його імітації. Еротичний контекст бачимо й у костюмах відьомської прислуги, які імітують голе тіло, поверх якого накинуте чорне лахміття.

Оцінювати такий авторський погляд ми не будемо. Треба памʼятати, що вистава передусім розрахована на масового глядача, для якого подібні жарти та натяки є важливим елементом привернення уваги. Врешті-решт це і не Мольєр.

Навпаки хіть, перелюбство, ненажерливість, потяг до алкоголю, брехня, жадоба, зрада… вистава начебто не диктує якоїсь дидактичної моралі, але водночас підводить глядача до власних висновків, дає змогу подумати над власними цінностями та можливими наслідками своїх дій. Хороших, чи й не дуже. Зрештою Відьма полює і на чисті душі також…

Світлини: Станіслав Пантелей