«Ми мріємо всиновити дитину». Чому мама ЛГБТ-військового отримує погрози

Паша і Влад заручилися та поділилися своєю радістю в соцмережах. У коментарях посипалися привітання, хлопцям бажали «миру та щастя». А вже через кілька днів Пашиній мамі подзвонили з погрозами спалити будинок, якщо син не перестане «позорити» ЗСУ. Мама військового звернулася до поліції.

На початку вторгнення Павло Лагойда був на строковій службі, а коли все почалося, їхній підрозділ одразу направили під Бучу. Нині виконує бойові завдання на сході країни та зможе демобілізуватися лише після завершення війни.

Його наречений Влад теж у війську — проходить навчання й готується до відправки на передову. Він погодився дати нам інтерв'ю та детальніше розповісти про ситуацію з погрозами і не тільки.

Нині навіть в цивільному житті не всім вдається подолати страх і «вийти з шафи» — як ви прийняли для себе це рішення, що стало переламним моментом?

Коли ми познайомилися, він одразу розповів, що відкритий ЛГБТ-активіст. І я розумів, що мені теж треба буде відкритися. Тоді про мене знали лише найближчі друзі, товариші, колеги по роботі. У серпні сказав мамі, вона це добре сприйняла.

Тобто ви пішли на цей крок заради Паші?

Так.

Війна та кохання, наскільки на вашу думку це поєднувані поняття?

Зараз ці поняття дуже сильно поєднуються не лише в ЛГБТ-спільноті, а й у гетеро-спільноті. Наприклад, у мене є товариш, який знайшов своє кохання тут, у нашій частині. Його дівчина працювала зі мною на кухні. Я питаю: Коля, а що ви далі будете робити? Каже далі подивимося, буде мене чекати, бо ми зрозуміли, що хочемо бути разом.

Так само в ЛГБТ-спільноті дуже багато хлопців знаходять своє кохання тут. Але треба розуміти, що це кохання, а не симпатія, прив'язаність чи щось інше. Бо кохання тут можливе, але для цього потрібен час, щоб дізнатися людину, щоб зрозуміти чи вона тобі підходить та потрібна. А коли розумієш, що ти цю людину дійсно кохаєш, то готовий робити заради неї багато що.

Чи можуть ці процеси прискорюватися в умовах підвищеного ризику?

Можуть, але не завжди. Наприклад, якщо це стосунки на відстані, то їх дуже важко втримати. Якщо ж люди знаходять одне одного в одній частині, це вже легше, бо вони постійно бачаться, розмовляють. Або якщо в різних, але поряд знаходяться.

Війна може це прискорювати, але повторюсь, що кохання не потрібно плутати з первинною симпатією.

Ви зараз теж служите. Розкажіть чим займаєтесь?

Зараз я в 37-мій бригаді, морська піхота. Це новостворений батальйон, поки що ми проходимо навчання та готуємося до відправки на передову. З 1 квітня я в управлінні роти, до цього був старшим кухарем, але прийняв рішення піти з кухні через певні вчинки мого командування. Сказав, що з мене досить.

Що це були за вчинки?

Скажемо так, пофігізм. Те, що мало вирішувати командування, доводилося вирішувати мені.

Ви вже до цього воювали, були ветераном, і ось знову вирішили піти у військо. Що стало рушійною силою для цього рішення?

Я розумів, що рано чи пізно мені все одно доведеться йти. Плюс, Паша. Спочатку ми намагалися, щоб він перевівся до мене, але через деякі труднощі це неможливо. Тому зараз ми робимо все, щоб я перевівся до нього в частину, щоб бути разом.

Відстань відстанню, але потрібно щось вирішувати. Звісно, на одній позиції ми не будемо, але будемо хоча б в одній частині й знатимемо, що побачимося.

Чи є місце гомофобії в армії? Як часто ви відчували її на собі в підрозділі, де служите, зокрема фізично?

Тут, де я служу, про мене знає кілька товаришів. Коли я працював на кухні, одна людина з Пашиного підрозділу всім про мене розповіла, але в очі ніхто нічого не говорив. Я знаю, що у мене в підрозділі є радикальні гомофоби, але це може говорити лише про їхню латентність. Чим більше людина проти цього, тим більше вона це приховує в собі.

Чи змінилося ставлення людей до вас після того, як вони дізналися вашу орієнтацію?

Нічого не змінилося, ні в словах, ні в діях.

Паша вам розповідав якісь випадки гомофобії у нього в підрозділі?

У нього це було ще на строковій службі. Коли почалася війна, всі знали хто він і що він, але явних проявів гомофобії не було. Знаю, що його командир затятий гомофоб, то були з його боку прояви, але лише словесні, не фізичні.

Чи є зрушення в плані усвідомлення побратимами рівності, в зміні ставлення в позитивний бік да ЛГБТ-спільноти?

Так, це помітно. Люди стають більш досвідченими. Якщо людина хоче це зрозуміти, то вона зрозуміє, а не йтиме на повідку в суспільства. Хтось сказав, що це погано, ось вони й слухають. А коли людина не ведеться на маніпуляції, починає сама думати, то усвідомлює як це, що це і чи погано це. Кожна людина має робити для себе сама висновок — чи вона це приймає, чи ні.

Якби я зараз став перед своїм підрозділом і сказав хто я, я впевнений, що всі зрозуміли б і підтримали. Для натуралів головне, щоб до них не чіплялися. Звісно, будуть якісь жарти, стьоб.

Не секрет, що натурали часто упереджено думають, що геї на кожного дивляться як на сексуальний обʼєкт — чи так це, і чи вдалося зламати цей стереотип серед співслужбовців?

Нещодавно спілкувався з товаришем, розповів йому, що я гей. Справді, натурали так думають, поки не дізнаються, що нам не всі подобаються, не на всіх ми так дивимось. Тобто вони так думають, поки не зіткнуться з цим у житті й поки їм хтось не пояснить. Тоді вони розуміють, що це не так.

Чи є різниця, хто під час бою прикриває тобі спину?

Немає. Може бути різниця, лише якщо ця людина алкоголік або наркоман, на жаль, такі в нашій армії є. Невідомо, чого очікувати від них. Їм можуть з того боку помахати дозою і вони туди побіжать. А різниці чи ти гей, чи натурал немає.

На вашу думку, чи вплинула участь представників ЛГБТ-спільноти у війні на їхнє сприйняття рештою суспільства?

Дуже вплинула. Нас почали більше помічати, на нас звертають увагу. Люди зрозуміли, що ми не ховаємося, а також ідемо на війну. На відміну від багатьох інших чоловіків. Наприклад, мій напарник розмовляв з дружиною телефоном, і вона розповіла, що вдома роздають повістки, а чоловіки ховаються в погребах. От ті, хто ховається, пишуть найбільше гнівних коментарів. Так а чому ти там сидиш? Ми тут, а ти там ховаєшся і ще смієш таке писати?

Яке значення для вас має закон про цивільні партнерства?

Велике значення, бо ми обоє військові. Якщо щось станеться зі мною, чи з Пашею, ми зможемо одне до одного приїхати в лікарню, але нас не допустять, бо за законом ми одне одному чужі люди.

Коли цей закон ухвалять, то ми вже одне одному на законодавчому рівні будемо кимось. Навіть без проблем у разі такої ситуації зможемо відпроситися у командування. Коли щось стається в сім'ї, на першому місці батьки, діти, чоловік або дружина, а вже потім друзі й всі інші.

Чи сприймаєте ви цивільне партнерство як можливість створити повноцінну родину?

Так, бо ми з Пашею мріємо всиновити дитину в Україні. У цьому законі має бути прописаний пункт про створення сім'ї та усиновлення дитини, то нам ніхто не зможе завадити. Основні пункти для отримання такого права: житло, робота, рівень доходу, тобто так само як і для гетеро пари.

Так сталося, що саме ви з партнером стали не просто активістами в адвокації цього законопроєкту, а фактично обличчям цієї боротьби за права. Чи було для вас очікуваним це? І чи були ви готові до такого масштабного камінгауту? Сьогодні, як не крути, ви фактично втілення боротьби та думок багатьох геїв та лесбійок, які поки бояться відкрито заявити про свою позицію. Як це, усвідомлювати себе таким собі революціонером?

Я по своїй натурі революціонер. Коли відбувається щось масштабне, я завжди маю бути там.

Коли тільки познайомилися, ми усвідомлювали, що це може бути, але не в таких масштабах. У вересні-жовтні дуже багато журналістів почали звертатися до Паші й просити використовувати наші фото. А потім депутатка Інна Совсун використала наші фото для законопроєкту про цивільні партнерства. І тоді ми вже зрозуміли, що всі, кого ми знаємо і хто знає нас, навіть далекі родичі це все дізнаються.

Ми усвідомили наскільки масштабний наш камінгаут і що назад дороги немає. Тепер мусимо йти тільки вперед, аж поки не підпишуть цей законопроєкт.

У мене в підрозділі є ще один гей. Я питаю: а ти збираєшся своїм розповідати? Каже ні, бо тут всі категоричні гомофоби. Відкриватися чи ні — це вибір кожної людини, хоча зараз все більше людей обирають перший варіант, зокрема і дивлячись на нашу пару. Не те що раніше ніхто не відкривався, але ми дійсно стали поштовхом для цього.

Коли ми заручилися, Паші зі словами підтримки написав продюсер «Голосу країни», який нещодавно теж зробив камінгаут. Тобто навіть такі публічні люди відкриваються.

Розкажіть детальніше про погрози, які отримувала мама Паші. Ви розповідали про один випадок. Чи це повторювалося? Чи звертались до поліції?

Це був один випадок, у четвер, 13 квітня. До його мами подзвонив невідомий номер зі словами: або ваш син припиняє робити те, що він робить, або ми спалимо ваш будинок. Наступного дня зранку до двору під'їхала машина і почали фотографувати будинок. Мама вийшла надвір, злякала їх, і вони поїхали.

Мама звернулася до поліції, до голови сільради. Нині за її будинком наглядають.

Ну а Паші взагалі пишуть дуже багато погроз в Інстаграмі після кожного поста, але це словесні погрози: здохни, зникни, вбийся і так далі.

Чи запропонувала спільнота якусь допомогу в захисті чи охороні?

Віктор Пилипенко виклав у фейсбук Пашин пост, тегнув СБУ і Національну поліцію. Того ж дня до Паші зателефонували з Департаменту карного розшуку, він спілкувався з керівництвом і вони взяли справу під свій контроль.

Погано, що зловмисники дзвонили з невідомого номеру, адже прекрасно розуміли, що їх можуть знайти.

Також юристи пропонували допомогу.

На вашу думку, хто за цим може стояти?

За цим можуть стояти так звані «диванні експерти». Або військові ЗСУ, які знаходяться в тилу.

Коли вийшов пост видання «Букви», я читав коментарі й багато негативу було саме зі сторінок, де одна фотографія і 20 підписників. Зрозуміло, що це фейкові акаунти, які мають на меті підбурити людей проти ЛГБТ-спільноти. Зі своїх справжніх профілів люди бояться щось таке писати.

Чи пишуть вам люди, які хочуть підбадьорити, або люди, які бояться відкритись і вважають вас прикладом для себе?

Найбільша підтримка йде від дівчат і хлопців з гетеро спільноти. Підтримують всі ті, хто і до цього підтримував. Дехто з ЛГБТ-спільноти вважає, що Паша вигадав цю ситуацію для піару і ми все робимо тільки для популярності.

Що ви відчували, коли після 24 лютого люди почали писати вам у коментарях «бережи себе», «дякуємо», «бережи тебе боже»? По факту це ті самі люди, які за пів року до того могли писати образи?

Я ставлюся до цього нормально, бо з початком війни люди змінили свій світогляд. Не важливо чи ти з гетеро спільноти, чи з ЛГБТ, але ти захищаєш країну, бережеш спокійне життя українців. Потрібно дякувати всім, а не вибірково.