«Не боявся смерті»: Полтава провела в останню путь Володимира Черниша

Володимир Черниш вступив добровольцем у тероборону на другий день повномасштабної війни. Він мав другу групу інвалідності, міг не служити, проте доєднався до третьої штурмової бригади, щоб захищати Україну на фронті. 27 вересня Полтава зустрічає на щиті свого Героя.

Поблизу собору зібрались більше сотні полтавців. У руках люди тримають жовто-сині або червоні квіти, перев'язані чорною стрічкою. Поблизу площі стоїть труна накрита жовто-синім прапором. Тиша. Рівно о 12:00 чутно дзвін та лунає голос:

«З сумом і великою повагою згадаємо його ім'я. Солдат Володимир Черниш з позивним Редбулл».

Володимир Черниш народився 21 грудня 1981 року у Полтаві. З дитинства захисник займався спортом, мав звання Майстра спорту та був багаторазовим переможцем змагань з картингу.

26 лютого 2022 року Володимир повернувся з Рівного в Полтаву та приєднався до лав тероборони. Пізніше став водієм третьої штурмової бригади. 10 вересня 2023 року Володимир загинув поблизу Бахмуту під час штурмових дій.

Друзі згадують Володимира з посмішкою на обличчі та сльозами на очах:

«Ми знали його з дитинства. Він спортсмен був. Тут зібрались всі картингисти, щоб попрощатись з ним. Володимир був дуже красивий, а високий який. У нього завжди горіли очі», — згадує Людмила Фурман.

Лунає хвилина мовчання і знову тиша. Чутно лише всхлипи рідних та знайомих, спів птахів. Усі люди схилили голови перед загиблим воїном, а чоловіки зняли свої кашкети. Розпочинається чин відспівування, через хвилину лунає повітряна тривога. Слова священника перериваються звуком сирени та плачем рідних, які більше не побачать свого Героя.

Добре пам'ятає Володимира вчителька його батька Лариса Настенко:

«Вову я пам’ятаю зовсім маленьким. Його батько Віктор Черниш був моїм учнем. Ми товаришували з його сім'єю. Після свого поранення він не хотів спочивати, а пішов у пекло, щоб захищати всіх нас».

Лунає повільна сумна музика, щоб полтавці змогли вшанувати пам'ять воїна та віднести до труни квіти. Військові підносять вінки, люди стали в чергу, щоб віддати шану захисникові.

Військовий з позивним Арієць називає Володимира не побратимом, а братом, який завжди приходив на допомогу.

«Вова. Редбул. Всі ті речі, які переживаємо на фронті роблять з нас не просто військових, а рідних людей. Ми стаємо іншими. Редбул завжди йшов на допомогу без перебільшень. Він розряджав напругу в ситуаціях. За станом здоров’я він міг не служити, але обрав цей шлях».

Після промови Арійця військові виголошують молитву українського націоналіста:

«Україно, Мати Героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітру кавказького, шумом карпатських ручаїв, боїв славного Завойовника Батька Хмеля, тріюмфом і гуком гармат Революції, радісним гомоном Софійських Дзвонів. Нехай в Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо ти все життя моє, бо Ти все моє щастя...».

Багато військових прийшли попрощатися з Володимиром до собору. Вони називають його надійним другом, тим, хто завжди бачив позитив та був готовий віддати життя за Україну.

«Ми познайомились в перший день війни. Він служив у нашій роті та був водієм. Володимир дуже світла життєрадісна людина, він був керманичем усіх справ, лідером по життю. Ми разом тренувались, у нас 10 років різниці. Він завжди казав, що у мене ще 10 років щоб тебе наздогнати», — Юрій Ткаченко старший бойовий медик другої стрілецької роти 144 окремого батальйону.

Побратим також розповідає, що з самого початку Володимир був готовий померти за Україну і не боявся смерті.

Лунає пісня «Плине кача». Люди збираються у ряди, щоб створити «живий коридор». Полтавці схиляють коліна та голови перед загиблим воїном, більшість не стримують своїх сліз. Від'їжджають машини з жовто-синіми прапорами. Обіймаються заплакані люди і намагаються розділити біль. 27 вересня полтавці попрощалися з воїном, який не боявся смерті.

Висловлюємо співчуття рідним та друзям воїна. Герої не вмирають!