Пошрамовані війною: історія українських будинків (фоторепортаж)

Обличчя людини найкраще розповідає про її життя та випробування з якими вона зіткнулася. Зранене вчинками та подіями, воно зберігає у собі пам'ять про все пережите. Так і міста України нині. Пошрамовані, зруйновані, побиті. Буває, йде людина вулицею, бачить перед собою гарні фасади, але варто завернути за ріг і відкривається зовсім інша картина — вікна, забиті фанерою, будинки у яких немає даху або дверей, оселі у яких не чути аромату їжі, кімнати в яких більше ніхто не буде спати.

Скільки їх, таких будинків нині? Чи збільшується їхня кількість? — Щодня, щогодини. Обвалені підвали, проломлені дахи, вибиті вікна. У деяких з них назавжди залишилися господарі, а будинок своїми уламками ніби зігріває їх, оберігає від зовнішньої біди. Мовляв, там небезпечно, побудь краще тут, у моїх обіймах. Отак вони і стоять. Будинок, який більше не відремонтують та господар, який більше не дихатиме.

Колись ці двори були наповнені теплом. Не тільки від сонця, а і від сусідів. Прислухайтеся. Чуєте відлуння дитячих голосів, сміху, звук гойдалки, яку давно треба змастити? А на першому поверсі відкрите вікно, там сусідка смажить пиріжки. З капустою. А на четвертому поверсі борщ варять. Із сусіднього будинку кличуть Сашка. Йому пора додому. А на балконі дев'ятого поверху смалить цигарку за цигаркою дядько Максим. Колись так і було. Але не зараз.

Зараз стоїть дім пусткою, обгорілий, обвуглений. Нічого вже не лишилося. Ні запахів, ні людей, ні дитячого сміху. Ліфт, мабуть, давно не працює, дядько Максим пішов на фронт, а дітей мами вивезли за кордон. І немає життя в тому будинку. Немає нічого. Осиротів. Лише старенькі мешканки, які вперто не хочуть покидати дім у якому минуло їхнє життя — сновигають біля під'їзду. По-тихеньку носять пляшки з водою та їдять тушкованку. Бо ж холодно. Зимно. Світла немає. Нікого немає.

А колись усе було. Бо заощаджував гроші, аби придбати нову шафу, зробити ремонт, купити ламінат, який би підходив. Та тільки тепер зрадливо у голову прокрадається думка: "Нащо було те все". Зараз уже не виглянеш зі своє улюбленої кухні надвір, попиваючи каву, не запросиш друга подивитися фільм, не будеш зранку стояти перед шафою, обираючи, що вдягти на роботу. Бо нічого цього не стало.

Їдеш вулицею, на якій ти виріс і відчуття, що все стерли. Починаєш потроху забувати, що було раніше. Бо зникають будинки, які про це нагадували. Зникають не тільки з карти, а й з твоєї голови.

І немає уже місця всередині, яке б тамувало той біль. І немає вже сил гамувати його. І тільки подумав про це, як позаду чуєш голос діда Федора.

«Що ти, по речі приїхав, — ласкаво питає дід, — возмужав, — хвалить, — давно я тебе не бачив. А я оце відбудовуюся. Росіяни дом обстріляли, ні вікон, ні стін. А внуки додому з-за граніци вертаються. На свою землю хочуть. То треба поки не приїхали відбудуватися. Нічого, — каже дід, — уже раз строяли то і другий зможемо. Бо це ж наше все. Люди коли хворіють лікуються, то й будинки полікуєм, аби тільки росіян не було тут».

І тоді ти дивишся у це пошрамоване старече лице, таке саме обвуглене як і будинки і думаєш, що прийде весна і стане легше. Повернуться люди та поступово все поладнають, а вулицями лунатиме дитячий сміх і крізь щойно вставлену фіранку до оселі в якій пахнутеме свіжа фарба пробиватиметься сонце. Бо немає того, що змусить наших людей впасти, немає того, що може зруйнувати наш дім.

Фото Станіслава Пантелея

Світлини зроблені на Харківщині, Миколаївщині, Чернігівщині, Сумщині та Київщині.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.