«Раніше не думали, що Полтава така затишна й зелена»: переселенці з Харкова про життя в Полтаві

Минуло майже два з половиною місяці від того дня, коли росія напала на Україну. За цей час, як повідомляє в одному з інтерв'ю начальник Полтавської ОВА Дмитро Лунін, в область з «гарячих точок» прибуло понад 150 тисяч вимушених переселенців.

Багато з них бували в Полтаві й до війни, але проїздом чи-то «на пару днів погуляти». Але зараз, після проживання у місті, враження про нього змінилося. Як саме — діляться з «Полтавською Хвилею» переселенці з Харкова.

Альона, харків'янка

Ми живемо поруч із Північною Салтівкою у Харкові. З початку війни ми просиділи 7 днів під моторошними обстрілами й вирішили їхати хоча б кудись, так як вже просто не витримували. Найближчим доступним варіантом здалася Полтава.

І ось ми в місті. Перший тиждень ходили тільки у нашому мікрорайоні (живемо на вулиці Алмазній), раділи наявності їжі та невеликим чергам у супермаркеті, що здалося б дикістю раніше.

Перше враження про місто було дивним. Звичайне спокійне містечко, але непримітне, сіре. Ми живемо зараз у районі, де, в основному, 5-поверхівки, у Харкові жили, де одні 9- та 16-поверхівки. Тож, можливо, на контрасті місто здалося трохи провінційним.

Але зараз думка змінилася. Сподобався центр міста: красиво, доглянуто, а вулиця, де знаходиться ЦУМ, схожа на Дерибасівську. Та і чомусь так приємно пройтися головною вулицею. Також деякі вулиці в центрі дуже нагадують нашу Сумську.

А ще раніше навіть не думали, що Полтава така затишна та зелена.

Єдине, що досі не подобається, це дорожнє покриття.

Коли закінчиться війна, ми будемо дуже раді повернутися додому, але до Полтави ще точно приїжджатимемо!

Від автора: Альону ми знайшли у соцмережі Тік-ток. Вона зняла й опублікувала відео про наше місто.

Владислава, харків'янка

Ми з чоловіком приїхали до Полтави 6 березня. Це рішення далося нам дуже тяжко, тому що сім'я чоловіка ні в яку не хотіла їхати з Харкова, а ми не хотіли їх кидати. Але більшість наших знайомих, друзів почали масово від'їжджати з Харкова.

Останньою краплею стало, мабуть, коли кілька разів на день над містом пролітав винищувач. Це був оглушливий гул, від якого тряслися руки та ноги ще кілька годин. Якщо раніше ми чули вибухи відносно далеко, то цей звук був вже дуже близько.

Щоразу, коли бігла до підвалу, писала сестрі, яка в Полтаві, й просила її передати бабусі, що у нас все гаразд, але не матимемо зв'язку якийсь час. І щоразу я прощалася, боячись, що до будинку прилетить снаряд і нас не встигнуть врятувати.

У той час мій батько, військовий на пенсії, теж вирішив вивезти свою сім'ю до Полтави, до нашої бабусі. І вмовляв нас виїхати теж. Я розуміла, що якщо вже військова людина каже їхати з міста, то так треба. Ми вирішували це 3 дні, було багато сварок, криків та сліз, але врешті наважилися. Пам'ятаю, як я плакала та прощалася з будинком, коли виходила з під'їзду...

Дорога в Полтаву була важкою. Я лякалася кожного звуку двигуна машини. Коли ми вже доїхали до моєї сестри Аліни, то у першу чергу вирішила прийняти ванну. Таку довгоочікувану через 10 днів перебіжок «квартира - підвал»... Сестра з чоловіком залишилися на кухні. Хтось із них посунув стілець, і той дуже гучно стукнув. Я аж підскочила і вже думала, як замотуватиму рушник і бігтиму в коридор або підвал. Чесно, подумала, що то був вибух.

Потім, сидячи на кухні, почула ще один звук, який дуже мене перелякав. Це хтось із мешканців будинку не притримав двері до під'їзду, і вони голосно грюкнули. Серце шалено билося ще хвилин 30...

Першу ніч я спала дуже погано, прокидалася від найменшого звуку. Особливо лякала сирена. Та і в страху жила ще десь близько тижня.

Вперше я вийшла на нормальну прогулянку днів через сім після приїзду, точно. До цього моїм максимумом була подорож у гості до бабусі, або в найближчий магазин. Я дуже довго звикала до тиші та сирен (у нашому місті вони не працювали, а якщо десь і працювали — то дуже тихо).

Перше враження про місто... Мені запам'ятався Київський вокзал. І те, що по місту було дуже багато машин не на полтавських номерах. Я так розумію, це були такі самі переселенці, як ми.

Дуже багато людей... Для мене було незвично побачити місцевих, які просто гуляють, спокійно переходять дорогу. У Полтаві життя тривало. Це дуже незвично.

Тоді як у Харкові я бачилася тільки з жителями нашого ЖК, у підвалі, або у під'їзді на 1-му поверсі. Один раз стояла в черзі до магазину та аптеки, на другий день війни. Більше я ні з ким не контактувала.

До речі, запам'ятався один момент, відразу по приїзду. Коли ми вже під'їжджали до будинку сестри, я бачила підлітків, які сиділи на лавці під будинком, спокійно слухали музику і весело про щось спілкувалися. Боже, я не слухала музику вже майже 2 тижні! Я так боялася не почути вибух і не встигнути втекти до підвалу. Також на майданчику гуляли мами з дітьми, мені навіть не вірилося, що в моєму рідному місті зараз зовсім інша ситуація. У Полтаві все було інакше, у людей кипіло життя, коли в Харкові час ніби завмер. Дуже незвичні відчуття...

Чим мені сподобалася Полтава? Тим, що тут тихо. Немає (тьху-тьху) вибухів та подібних звуків. Що люди живуть майже так, як раніше. Ще сподобалося, що в Полтаві є продукти. І ціни начебто залишилися незмінними. Так, перші півтора тижні були скрізь черги і не все було в наявності, але в порівнянні з Харковом — і черги не такі довгі, і продуктів багато.

Не сподобалася, чесно скажу, ситуація із житлом. На другий день після нашого приїзду ми стали шукати квартиру або хоча б кімнату для тітки та сестри (7 років) чоловіка, і це був жах. Я працювала рієлтором в Харкові, знаю, які ціни на житло в нашому місті та звичайно завжди цікавилася цінами в інших містах.

Раніше у Полтаві можна було зняти 2 квартири за ціною однієї в Харкові (все умовно, але суть зрозуміла). У воєнний час за кімнату в трикімнатній квартирі з максимально поганим ремонтом просили від 2500 грн з особи (і з дитини теж) + комуналка до 5000, і так само оплатою за комунальні послуги (так, умови кращі, але сам факт). Отже, щоб нашій тітці зняти хоча б кімнату потрібно було мінімум 5000, і це лише перший платіж. Чесно, мародерство.

Дякую сестрі, що вона погодилася прийняти їх теж у себе.

Потім ми шукали квартиру нашої куми з двома однорічними дітьми. Варіантів по житлу не було зовсім. Я розумію, що переселенців зараз багато і здали вже напевно всі квартири, але варіанти все ж таки були. Ціна.. Увага. 2000-2500 $ за двокімнатну квартиру. Серйозно?

Люди втратили роботу, дім, а тут здаються квартири за умовні 3-4 середні зарплати. Жах. Мені хотілося плакати. Я дуже хотіла допомогти кумі та своїм хрещеницям, але не могла. Знаходила оголошення про здачу квартир з відносно адекватними цінами, але як можна було здогадатися – ніхто не відповідав. Дякуємо одній дівчині Ліані, у неї на сторінці ми побачили оголошення про будинок для сім'ї переселенців із дітьми. БЕЗКОШТОВНО.

Але якщо не зважати на неприємності, то в цілому Полтава мені подобається. Ми з сестрою виходили на каву і могли якийсь час просидіти просто під будинком, на майданчику, насолоджуючись спокоєм. Потім ми почали ходити далі, у бік одного з ТЦ, через парк. Брали каву і спокійно сиділи на лавці, розмовляючи про все і ні про що. Я почала цінувати такі розмови...

Ну і найулюбленіше – прогулянка у центрі.

Центр ми обійшли його вздовж і впоперек. Від «круга» (таку назву чула від місцевих), до оглядового майданчика та Білої Альтанки.

Місць, які не сподобалися, мабуть, немає. Або я поки що їх не побачила. Я раніше думала, що Полтава дуже маленька і ніде тут гуляти. Але помилялася. Зараз намагаюся частіше виходити на вулицю, гуляти й жити звичайним життям.

Через війну в країні мене все частіше відвідують думки, що можливо ми не повернемося до Харкова, і нам доведеться починати нове життя в новому місті. Тому я розглядаю Полтаву для майбутнього переїзду. Дивлюся, які райони мені більше подобаються, які тут будинки. Упевнена, що якщо залишимося жити в цьому місті, то я все одно гулятиму в центрі, по можливості.

Я вже запам'ятала, де які магазини, де можна випити кави, де погуляти, а де просто тихо посидіти. Тож, можна сказати, подивилася на Полтаву з іншого боку.

Щодо полтавців: слава богу, з неприємним ставленням до ладу не зіткнулася. Були, звичайно, деякі моменти, у процесі пошуку роботи. Ми із чоловіком шукали роботу, бо гроші самі себе не зароблять. І коли роботодавці запитували, звідки ми, то говорили передзвонити пізніше, або зовсім кидали трубку. Я розумію, що зараз з роботою у самих полтавців не дуже ситуація, але просто ігнорувати людей з іншого міста теж не дуже.

Я розумію, що до переселенців ставлення своєрідне, тому що всі розуміють, що як тільки ми матимемо можливість повернутися додому — ми відразу це зробимо.

Та і як тільки війна закінчиться, я одразу хочу повернутися до Харкова, до своєї квартири. Сподіваюся, що буде куди повертатися. А у Полтаву приїду ще не один раз, це точно. До сестри, до бабусі.

Так, я звикла до Харкова, але Полтава все одно гарна. Історичне місто, зі своїми правилами, своїм характером і говіркою. Мене завжди дивував суржик місцевих мешканців. Наче й українська мова, а ніби й російських слів багато. Це не погано, а просто цікаво. Як відрізняється говірка людей всього за 150 км один від одного.

Від автора: до слова, на «просторах» Тік-току ми знайшли ще одне відео від харків'янки, яка порівнює Полтаву з Парижем. Усе таки, цікаво поглянути на те, як звичні нам речі сприймаються іншими.

Нагадаємо, що в інформаційному потоці, важливо не розпорошуватись на сотні джерел, аби зберігати спокій. Ми замість вас моніторимо всі офіційні джерела та оперативно збираємо в одному місці всю найсвіжішу та перевірену інформацію:

Не забудьте також підписатись на наш телеграм-канал, у якому ми даємо тільки важливу інформацію про перебіг війни.