Революція Гідності. Полтавські хроніки

Листопад 2013 року об'єднав українців як ніколи у новітній історії. Кожен стежив за подіями в Києві з новин, дивився прямі включення, їхав на столичний Майдан, ходив на мітинги у своїх містах. Той листопад змінив життя кожного з нас. «Полтавська хвиля» згадує, як це було в нашому місті.

Десять років тому з 21 листопада 2013 року як реакція на рішення уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, у Києві на протест вийшли люди, які підтримували євроінтеграцію України.

А уже 22 листопада у Полтаві стартували акції протесту під стінами Полтавської ОДА. Містяни вийшли на підтримку євроінтеграції.

Що далі?

• На акції вшанування жертв Голодомору ведучий мітингу Микола Кульчинський оприлюднив звернення вийти наступного дня на громадську акцію на Театральну площу;

• відбулася протестна хода учасників Євромайдану від Театральної площі до Полтавської ОДА;

• у Кременчуці на центральних вулицях та перед мерією суд заборонив мирні зібрання «з 24 листопада по 20 годину 8 грудня»;
• молодіжна організація «Злам стереотипів» закликала полтавців збиратися щодня о 17:00 перед будівлею облради і ОДА;

• на страйк вийшли студенти Полтавського національного педагогічного університету під гаслами «Не спи – Україну проспиш», «Вставай з дивану – йди на майдани» (близько 150 студентів історичного та філологічного факультетів);

• У Нових Санжарах вперше в області згідно з рішенням селищного голови Андрія Реки, вивісили прапор Європейського союзу.

У ніч на 30 листопада, близько 4-ої години ранку, стався силовий розгін Євромайдану в Києві. Тоді на площі залишалося орієнтовно 400 протестувальників, переважно студентів, яких оточили близько 2000 озброєних спецзасобами бійців Беркуту.

Тоді постраждали щонайменше 79 осіб. Ця подія знайшла відгук і на полтавському Євромайдані і стала першим переломним моментом в українських протестах кінця 2013 року.

Після цього 30 листопада 2013 року, близько 17:00 Майдан біля ОДА заповнили близько 800 осіб. Так полтавці відреагували на силовий розгін Євромайдану в Києві в ніч з 29 на 30 листопада.

Я просто не могла не бути там

Ми поспілкувалися з Оленою. Вона — кременчучка, яка спостерігала за подіями в країні й активно брала в них участь.

Вперше я пішла на народне віче у Кременчуці, як громадянка та як журналістка. Саме там мені колега по роботі вперше сказала: "Лєна, поїхали у Київ, ти ж бачиш, що там відбувається!"

Я хотіла в Київ, але реально не знала, як туди можна дістатися та чи вистачить у мене духу їхати самій на Революцію. Мені тоді було 22 і я розуміла, що побили таких як я людей, навіть молодших, бо я саме вже закінчила університет. Ми записалися на поїздку на народному вічі й тієї ж ночі виїхали на Київ разом з іншими бажаючими.

Тоді мене вразила атмосфера, яка там була — всі ці барикади, вогнища, люди.

Здавалося, що там безпечно і привітно, всі вітаються, діляться чаєм і бутербродами, організовують спільний захист, проводять навчальні лекції (був вуличний університет Майдану), допомагають з поселенням чи з речами для табору чи барикад, дровами. Малюють плакати, готують їжу, займаються інформаційним спротивом, грають на музичних інструментах. У той день я допомагала там по кухні та ходила і розпитувала людей про їхні враження.

Увечері ми повернулися назад у Кременчук, адже батьки не зовсім знали, де я була і що робила. Мама знала лише, що я їду в Київ.

У Кременчуці я продовжувала ходити на віче і на роботі, у виданні «Телеграф» і «Приватна Газета», керівництво і ми почали збирати волонтерську допомогу для Майдану.

У грудні наше видання вирішило поїхати на Революцію як акредитоване ЗМІ. Ми дісталися Києва, пройшли невеликий інструктаж у «Інституті розвитку регіональної преси», отримали посвідки, каски, окуляри і жилети з написом ПРЕСА і поїхали на Хрещатик. Там ми знайшли 9 сотню Євромайдану — намет, де перебували ті, хто приїхав з Кременчука. Ситуація ставала все напруженішою і цієї ночі очікували штурм.

Я пішла в бік виходу на Грушевського, де стояли барикади, принесла трохи їжі та стала розпитувати людей, яка ситуація, що відбувається. Мені розповіли, що чекають на початок штурму, про те, що придумали льодові барикади, про те, що розказують, як краще стояти і переміщуватися під час штурму.

Я збирала ці історії, як дорогоцінності, фіксувала все, що могла побачити і почути, всі розповіді, плакати, речі, обличчя людей. У наметі кременчучців я помітила в натовпі незвичайного чоловіка, в червоній арафатці на шиї, з козацьким (як мені здалося) напівсивим оселедцем, вусами, бородою і сережкою у вусі. Я його сфотографувала і трохи поговорила з ним, це був Ігор Сердюк. Пізніше, у лютому, він загине від кулі снайпера на Майдані.

Я часто згадую ті події і розумію, що просто не могла не бути там.

Відведення силовиків

Полтава чи не єдине місто, де блокування облдержадміністрацій обійшлося фактично без жертв.

25 січня тодішній губернатор Олександр Удовіченко запропонував протестувальникам провести перемовини і відвести силовиків. У результаті поліція та військові відступили, а Удовіченко сам впустив майданівців у сесійну залу, запобігши таким чином штурму та неминучому кровопролиттю.

Активісти пробули в ОДА до 16 лютого та добровільно покинули приміщення. Щоправда, ненадовго.

19 лютого люди спробували вдруге зайняти облдержадміністрацію. Під час кількагодинного штурму протестувальники розбили скло на дверях, в один із кабінетів потрапив коктейль Молотова — здійнялася пожежа.

Поліціянти за допомогою світло-шумових гранат зрештою відтіснили людей із площі. Після чого лідери полтавського Майдану домовилися з керівництвом обласної міліції про взаємний "ненапад".

Правоохоронці відпустили єдиного затриманого та увійшли в ОДА. Активісти продовжили блокувати держадміністрацію знадвору. ОДА припинила працювати. У той самий час спалили полтавський офіс Партії регіонів. За кілька днів, 22 лютого, губернатор Удовіченко подав у відставку.

Зараз як ніколи ми розуміємо ціну, яку вже тожі українці платили аби нарешті стати самостійними та відокремитися від росії. Боротьба триває й нині. Тримаймося! Поборемо!