Іловайськ. Сім років по тому

29 серпня в Україні провели меморіальні заходи, присвячені 7-й річниці Іловайської трагедії. Цього дня українці по всьому світу вшановують пам'ять загиблих в «Іловайському котлі» захисників України.

29 серпня 2014 року поблизу Іловайська Донецької області, після масштабних боїв, військовослужбовці сил АТО потрапили в оточення. Бойовики та російські військові обстріляли «зелений коридор», яким, за домовленістю, мали виходити українські бійці.

Під час цих подій загинули 366 українських воїнів, 429 — дістали поранення, 300 — потрапили в полон, ще близько восьми десятків вважаються зниклими безвісти. Крім того, Збройні сили України зазнали втрат в озброєнні та військовій техніці на майже 300 млн грн.

«Він до останнього керував танком у вогні, щоб врятувати нас, а коли вибрався з машини, був майже повністю обгорілим»

Одним із тих, хто пройшов через пекельне жорно «Іловайського котла», був наш земляк, полтавець Олександр Левченко, командир взводу 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Його спогади складно слухати спокійно, мимоволі на очах з'являються сльози. От що він розповідає:

«Багато що можна пригадати з того часу. Напевно, не одну книгу можна було б написати. З початком війни я був мобілізований до лав Збройних Сил України. Потрапив у 93-ю бригаду, місце дислокації — смт Черкаське на Дніпровщині. Командування наказало 1-й батальйонно-тактичній групі (1 БТ Гр) бригади вирушити в район Іловайська у зв'язку з ускладненням ситуації. Десь 16 серпня нас перекинули в Донецьку область. Уже у ці дні я почув, що тут все серйозно, адже крім стрілецької зброї на повну використовували важке озброєння. Наші позиції були в смт Многопілля, Кутейникове та Осикове. Таблички більшості населених пунктів були збиті, орієнтувались по карті. Коли стало відомо, що ми перебуваємо в оточені ворога, почалась підготовка до виходу з оточення. Нам обіцяли безпечний «зелений коридор». 29 серпня ми почали формувати колону і почали вихід із Багатопілля. На той момент у нас залишилось обмаль боєприпасів. Приміром, наш танк виходив без жодного боєкомплекту, і коли почався обстріл, йому не було чим відбиватись. Зв'язок із командуванням фактично зник. Наша колона була довжиною десь 300 метрів: БМП, автобуси, ГАЗони.

В Осиковому від нашої колони фактично нічого не залишилося — її розбили вщент. Вогонь росіян із великокаліберної артилерії, гаубиць та мінометів був настільки щільним та масовим, що зупинятись можна було лише в екстрених випадках. Щільність вогню противника зі стрілецької зброї була такою, що той, хто відкривав люк, відразу ж отримував кулю. Уже потім місцеві жителі мені розказували, що росіяни декілька днів були тут, влаштовувались і пристрілювались.

Я лишився живим тільки чудом. В Осиковому поруч з нами розірвалась міна, водія вбило, авто перекинуло. Солдат, що сидів поруч мене, загинув відразу. Хтось почав відступати, я з солдатами лишився біля перекинутого авто. За нашою колоною слідом рухалась колона батальйону «Кривбас». Ми доєднались до них, але проїхали недовго. Буквально за горою цю колону теж розбили. Наш танк, який був без боєкомплекту і не міг відстрілюватися, собою прикривав відхід солдат до лісосмуги. Саме тому ми вижили під щільним обстрілом. Але сам танкіст загинув. Він до останнього керував танком у вогні, щоб врятувати нас. А коли вже вибрався з машини, що палала, то був майже повністю обгорілим.

«Ми виходили з оточення десь 6 днів, майже без їжі, воду пили з річки»

Діставшись до лісосмуги, схожої на маленький лісок радіусом в 300 метрів, почався новий етап. Усього нас було декілька десятків, можливо, десь 70 осіб. Ситуація була критичною. Декілька солдат від розпачу застрелилось вже в ліску.

Складно згадувати все це знову.

Декілька днів ми перебували в цій лісосмузі. Там я зрозумів, що в мене розламана рука. Я вколов знеболювальне — «Буторфанол», і вже 31 числа ми вирішили виходити звідти невеликими групами.

Я розумів, що треба йти на південь, на Маріуполь. Карти немає. Орієнтувались за компасом і за зірками. Рухались лише у вечірніх і ранішніх сутінках. Раз навіть наштовхнулись на ворожий танк, але екіпаж грав в карти, тому нас не помітили. Так ми вийшли до Комсомольського. Там уже у нас з'явився зв'язок. Було це десь 4 вересня. Обійшовши Комсомольське, ми дісталися до села Староласпа. Там забрати нас приїхав волонтер на старенькій «Таврії», колишній полковник міліції з Донецьку, який уже був на пенсії. Він і доправив наші виснажені душі до Волновахи.

У підсумку ми виходили з оточення десь 6 днів. Майже без їжі, воду пили з річки. До речі, багатьох наших солдатів брали в полон тоді, коли вони виходили до населених пунктів шукати питну воду і їжу.

Пам'ятаю, коли ми вже дісталися до госпіталю, то ще десь днів три не відчували ні смаку, ні запаху.

Багато спогадів з того часу залишаться зі мною на все життя…

«Подвиги багатьох бійців досі залишаються невідомими»

«Про ці події хочу сказати одне: якби 24 – 25 серпня Російська Федерація не втрутилась у бойові дії, ввівши кадрові військові частини на територію України, ми б закінчили все уже б в серпні – вересні 2014 року», — розповів Олександр Левченко.

Олександр Левченко нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» та почесною нагородою «Іловайський хрест» за те, що вивів солдат з оточення.

Водночас подвиги багатьох бійців досі залишаються невідомими. Як і титанічна робота 8-ї полтавської окремої санітарної роти, яка лише за перші 13 місяців перебування в найгарячіших точках зони АТО. Згідно з офіційною інформацією, евакуювала понад 11 тисяч поранених. Однак для широкого загалу події часто залишаються маловисвітленою й невідомою історією.

8-а рота: Наш перший виїзд був в Іловайськ. Не підготовлені, без запасів

За даними Ігоря Палагнюка, який координував порятунок поранених та підбирав загиблих під Іловайськом, 8-а рота відшукала та вивезла 159 тіл, евакуювала 212 поранених та надала медичну допомогу чотирьом сотням полонених українських захисників, яких не хотіли відпускати російські війська.

Проте у більшості врятованих під час Іловайських подій склалося враження, що їхнім порятунком займався «Червоний Хрест». Саме за нього вони прийняли хлопців із полтавської санітарної роти, які були без розпізнавальних знаків та на авто з білими прапорами.

І якщо подальша діяльність цього підрозділу, що після описуваних подій працював на Донецькому напрямку в усіх найгарячіших точках від Маріуполя до Донецького аеропорту, описувалася хоча б частково, то впродовж трьох років про їхній подвиг в Іловайську майже ніхто не говорив.

Водій 8-ї окремої автомобільної санітарної роти Олександр Таран з позивним «Козак» розповів, як вивозили 200-х та 300-х з Іловайського котла.

«Наш перший виїзд був в Іловайськ. Не підготовлені, без запасів. Нашу колону відправили в Донецькому напрямку. Перекинули в Куйбишеве. У першу ніч підняли по тривозі. На світанку ми вже були за Розівкою. Наказали зробити білі прапори, змусили здати зброю і не пояснили, куди ми їдемо і з якою метою. Я не знав навіть того, що відбувається в Іловайську. Я телефонував дружині, а вона через інтернет дізнавалася, що там відбувається. І так дізнався, що є Іловайський котел», — розповів Козак.

Іловайська трагедія: Живі — доки пам'ятаємо!

Напередодні чергової річниці Іловайської трагедії слідчі Офісу генпрокурора заявили, що зафіксували низку порушень з боку керівництва АТО, що стосуються планування та проведення бойових дій у районі Іловайська 2014 року. Але не встановили причинно-наслідкового зв'язку із загибеллю військових.

Іловайська трагедія була переломним моментом літньої військової кампанії та загалом російсько-української війни. У серпні 2014 року українська армія мала потенційну можливість остаточно розбити сепаратистських бойовиків, адже з кожним днем непідконтрольна Україні територія зменшувалася. Але віроломне вторгнення російської регулярної армії призвело до катастрофи на фронті та продовження війни.

Надзвичайно важливо пам'ятати ці події, які залишаються глибокою раною у нашій історії. З 2019 року 29 серпня відзначається як День пам'яті захисників України, коли ми згадуємо всіх, хто поліг за нашу безпеку, свободу та незалежність.

Вічна слава Героям, що полягли за свободу рідної землі.

Спеціально для «Полтавської хвилі» Ярослав Журавель та Олекса Коба

Матеріал підготовлено спільно з газетою «Полтавська Думка»