Два світи, одна війна: чому військові й цивільні досі не навчилися говорити одне з одним

Ми живемо в одній країні й переживаємо одну війну. Але варто посадити за один стіл військового, ветерана і цивільного — і за кілька хвилин стає очевидно: вони говорять про різні реальності.

Я спостерігаю за цим уже майже чотири роки як людина не з блокнотом дослідника, а зсередини. Я сама є ветеранкою. З липня 2019 року до лютого 2023 року я проходила службу в Державній прикордонній службі України. Коли у лютому 2023-го повернулась до цивільного життя, саме тоді, зсередини, почала бачити цей розрив. Не як абстракцію, а як щоденне відчуття. І що довше дивлюся на цей «розрив» між цивільними та військовими, то більше розумію: ми маємо бути разом — але не знаємо як. Цей розрив між військовими та цивільними в Україні — це як два світи, які існують паралельно і часто не можуть знайти спільну мову. Не тому, що не хочуть, а тому, що не знають як. І справа не у відсутності поваги. Справа в досвіді.

Пам'ятаю один момент під час служби, який досі стоїть перед очима. Найближчі люди — рідні, знайомі — писали, телефонували. Питали про дрібниці, надсилали смішні відео, ділилися новинами зі звичайного життя. Я ж у той момент думала і мріяла лише про одне: як би скоріше обійняти своїх дітей. Це розривало зсередини. Знадобився час, щоб зрозуміти чому так відбувається. Я шукала цю відповідь і знайшла її у простій народній мудрості: «ситий голодному не товариш». Нерозуміння від моїх цивільних друзів і рідних було не тому, що вони погані люди. Просто вони фізично не були в тих умовах і не могли, та й не повинні, відчувати те, що відчувала тоді я. Це елементарно, хоч від цього болить не менше. Інший приклад цього побутового нерозуміння. Якось у місті серед натовпу  цивільних людей проїздив гучно мотоцикл. Для більшості людей цей гуркіт — це звичайний міський звук. Для ветерана поруч — миттєвий сигнал тривоги, тілесна пам'ять про небезпеку. Ветеран зробив зауваження — різко, напружено, так, як реагує людина, яка звикла, що такий звук означає загрозу. І що сталося далі? Натовп цивільних ледь не знищив його морально. Ніхто не запитав що з ним. Ніхто не подумав чому він так відреагував. Перша реакція — осуд. Миттєвий, колективний, впевнений у своїй правоті.

Окрім різних досвідів, є й інші причини цього «розриву». Цивільні працюють, платять податки, донатять, волонтерять — і водночас відчувають провину. Поки хтось на передовій, вони п’ють каву, планують відпустку, обговорюють дедлайни. Насправді це не байдужість — це життя, яке триває. Але всередині залишається відчуття: цього недостатньо.

Військові ж та ветерани повертаються і часто натикаються не на ворожість, а на розгубленість. Цивільні бояться сказати щось не те. Або навпаки — ставлять питання, які болять, які ріжуть без ножа. Хтось надто героїзує, перетворюючи живу людину на символ. Хтось дистанціюється, бо не знає, як бути поруч із досвідом війни.

По інший бік столу сиділи ветерани, які ділилися, що теж не завжди розуміють, як говорити з цивільними про те, що пережили. Це була рідкісна розмова — без пафосу і без ролей.  Саме тому вона була такою важливою. В цьому є проблема, що такі розмови досі виняток, а не норма. І можна було б сказати: ну що тут такого, люди постійно не розуміють одне одного, це нормально. Але в умовах війни нерозуміння має іншу ціну.

По-перше, психологічну: коли ветеран повертається і не знаходить місця у цивільному житті. Коли відчуття “мене не чують” поступово перетворюється на ізоляцію.

По-друге, соціальну: коли замість діалогу з’являються міфи. Коли військових або підносять до нелюдського рівня, або тихо відсувають убік. А військові у відповідь відчувають, що їхні зусилля постійно знецінюють, а їхня жертва існує десь окремо від країни, яку вони захищають.

По-третє, політичну — бо післявоєнна країна, яка не інтегрує ветеранів у суспільство, ризикує жити з цією тріщиною і розплачуватися десятиліттями.

Лише говорити про проблему — недостатньо. Потрібно формувати світогляд відповідальності. Реінтеграція ветеранів — це державна програма, а не волонтерський проєкт. Програма з бюджетом і системними рішеннями. І «держава» — це не абстракція. Це і школа, яка має навчати культури складного діалогу. І бізнес, який створює робочі місця. І кожен із нас, хто має навчитися не відвертати погляд від чужого досвіду.  Бо відповідальність означає дію і починається з рішення говорити, навіть коли не знаєш як, навіть коли не знаходиш всіх відповідей одразу. Але шукати разом. Це вже означає — будувати іншу країну.