«І немає більше тебе чи мене, є тільки ми» — рецензія на «Кіллхаус»

За останні роки війна стала важливою темою українського кіно. Тож коли у прокат виходить фільм на цю тему, всередині мимовільно виникає скепсис. Занадто свіжі рани, занадто високий ризик натрапити або на штучний пафос, або на нестерпний біль, від якого хочеться заплющити очі. Далеко не кожна стрічка здатна показати війну так, щоб глядач побачив не лише вибухи та бойові операції, а й живих людей за ними. Саме таке завдання ставить перед собою  фільм «Кіллхаус».

Прем’єра відбулась 21 квітня 2026 року в Києві. Режисером стрічки став Любомир Левицький. Автор позиціює картину як екшн-трилер, створений за мотивами реальної рятувальної операції, проведеної українськими військовими за допомогою дронів влітку 2022 року.

Сюжет фільму розгортається навколо відчайдушної спроби цивільного подружжя вирвати свою 14-річну доньку з російського полону. Заради цього батьки вирушають безпосередньо в «сіру зону», сподіваючись викупити дитину, але їхня машина потрапляє під ворожий обстріл. Цей момент фіксують камери дронів-розвідників Третьої штурмової бригади, і бійці одразу ж розпочинають операцію, аби витягнути пару з-під вогню.

Згодом це масштабується до таємної спецоперації вищого рівня, до якої доєднуються елітні підрозділи ГУР та СБУ. Ситуація перетворюється на заплутану та небезпечну гру, коли російське командування висуває цинічний ультиматум: вони готові повернути викрадену дівчинку лише в обмін на американську журналістку, яка працює на передовій і документує роботу для західних медіа. Перед репортеркою постає жорсткий внутрішній вибір: безпечно евакуюватися із загоном ЦРУ, який прибув спеціально по неї, чи ризикнути всім ради порятунку чужого життя.

Але головне, що рятує фільм від фальші – це люди в кадрі.  Абсолютно геніальним, на мою думку, рішенням було залучити до зйомок реальних військових та ветеранів. Актор може лише награно намагатись тримати зброю в руках та повторювати тактику; своєю чергою військові роблять це на автоматі, на рівні м’язової пам’яті. Їхній сухий, подекуди чорний гумор, специфічний сленг і залізобетонний спокій тримають на собі всю атмосферу. Проте акторський склад також не промах – на екрані з’являються вже впізнавані, але такі неочікувані обличчя як: Сергій Стрельников, Валерій Величко та Олександра Сорока.

Стрічка справляє сильне враження. Професійно відтворені сцени вибухів і виконання бойових завдань демонструють увагу авторів до деталей, а неймовірно красиві кадри, які попри все залишаються живими та правдивими, захоплюють і не відпускають до самого фіналу. І хоча фільм переважно знятий у темних тонах із похмурою атмосферою, він усе одно залишається напрочуд яскравим. Помаранчевий колір на шевронах і прапорах «Трійки» заповнює екран теплом, відчуттям чогось рідного та водночас великого. А знайомі краєвиди нагадують про те, заради чого ведеться ця боротьба: про дім, людей і землю, яку потрібно захистити.

Звісно, кінокартина не позбавлена недоліків. Подекуди автори все ж не втримуються від зайвого: окремі діалоги звучать надто награно й неприродно, а деякі типово «кіношні» моменти, додані задля більшого екшну, навряд чи отримали б схвалення від військових, адже мають мало спільного з реаліями війни.

Проте на тлі всього, що робить «Кіллхаус», ці недоліки видаються несуттєвими. Насамперед це фільм про людяність, яка не повинна зникати навіть у найтемніші часи. Він нагадує про важливість підтримки, взаємодопомоги та єдності, особливо тоді, коли країна проходить через важкі випробування. «Кіллхаус» переконує: «Кожен з нас є для іншого опорою, і немає більше тебе чи мене, є тільки ми».

Для «Полтавської хвилі» Вікторія Залізнюк