Рецепти стійкості: історія одного полтавського роду

Мій дідусь Олег має чудову памʼять, я б навіть сказала феноменальну. Можливо, у свої 76 він забуває, на якому курсі я навчаюся, або перепитує одне й те саме двічі, але щодо давніших подій його памʼять безпомилкова. Кожен рік, кожна деталь у його розповідях завжди передані точно — ніби він не згадує, а просто дістає їх звідкись уже готовими.

Іноді мені здається, що його памʼять — це окреме місце. Як архів або кімната, де нічого не викинули. З самого малечку він вражав мене своєю памʼяттю, оповідаючи історії про нашу родину, яка, як каже мій дідусь, «така ж, як інші, хіба що у ній трохи більше драми». Ці розповіді шокуючі, болючі, але водночас дуже впізнавані. У них є щось спільне з тим досвідом, який пережили мільйони українців протягом століть. Саме він — і ці його історії — сформували мене як, хочу вірити, свідому українку.

Одного разу, йдучи до дідуся, я вирішила прихопити камеру та зафільмувати історію нашого роду. Можливо, для себе, а можливо, і для тих, у чиїх дідусів трохи гірша памʼять і для кого історія України залишилася лише у підручниках.

У квартирі нас із мамою зустрічають запилюжена підлога і знайомий запах — суміш книжок, старого дерева і чогось дуже домашнього. Книги тут усюди: вони лежать на полицях, підвіконнях, на столі, складені в нерівні стопки, деякі вже давно не вміщаються нікуди. Дідусь нам любʼязно пропонує капці й одразу каже, що не спав пів ночі — «готувався». Хоча насправді його підготовка — це просто спогади, які й так із ним завжди.

На столі — книга. Він бере її обережно, обома руками, ніби вона може розсипатися. Пальці трохи тремтять, але тримають впевнено. Коли він відкриває її, чути тихий сухий шелест. Це — «Кобзар». Єдине, що залишилося від хати.

Ми починаємо розмову не з нього. Ми починаємо з жінки, яка, здається, заклала фундамент цієї родинної впертості. Я запитую дідуся про його бабусю Феодосію— ту саму, яка пережила одразу кілька режимів і не скорилася жодному.

Дідусь не думає та не згадує, просто починає говорити — ніби читає текст, який давно вивчив напамʼять: «Бабуся ще до революції була скарбником церковної громади. Коли прийшли до влади більшовики, то вони ж вели боротьбу з релігією, у бабусі вимагали ключі від церкви і церковну касу. В неї грошей, каси не було, ну а ключі вона їм віддала».

Він говорить про період після 1917 року, коли нова радянська влада системно обмежувала діяльність церкви і вилучала церковне майно. Для сільських громад це було не просто про зміну влади, це означало, що звичний світ раптом зникає: церква, яка була центром життя, більше не належить людям. Те, що здавалося постійним, виявляється тимчасовим.

«Перед цим був період окупації денікінцями, денікінці її буквально били, мучили. Шукали вони брата дідуся Никифора, який був у так званих «червоних партизанах», очевидно, вона їм нічого не сказала».

Тут він згадує часи громадянської війни, коли територія України переходила з рук у руки. Війська генерала Денікіна контролювали частину України у 1919 році, і для селян це часто несло насильство та репресії, незалежно від їхніх політичних поглядів.

«Бабуся, будучи вагітною, після допитів, передчасно народила дівчинку, яка через кілька днів померла».

Я не знаю, як це прокоментувати, тому мовчки вдивляюся в альбом, в очі бабусі Феодосії.

Коли почалася колективізація, його родина відмовилася вступати в колгосп: «Їм залишили землі всього тільки невеликий город, а решту усуспільнили, забрали в колгосп. Коня забирали на колективне господарство, знущалися з нього і довели до того, що кінь багатодітної родини загинув. В цей період виживали і дідусь, і бабуся ремеслами».

Колективізація наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років була примусовою. Вона була не просто політикою: люди втрачали контроль над власним життям. Те, що ще вчора було твоїм — земля, худоба, праця — сьогодні ставало «спільним». Насправді — нічийним. Селян, які відмовлялися вступати до колгоспів, часто записували до «куркулів» або «антирадянських елементів», що тягло за собою покарання.

У випадку родини мого дідуся це закінчилося ув’язненням: «Оскільки бабуся зарекомендувала себе людиною з такими протестними настроями і діями, її, як антирадянський елемент, засудили до ув’язнення. Через стан здоров’я тюремна адміністрація і фельдшер вирішили відпустити бабусю помирати додому. А вона, на зло всім, вижила і прожила ще далеко за 80 років».

Колективізація навчила родину моєї прапрабабусі виживати ремеслами, зокрема, вже після увʼязнення, прапрабабуся займалася вишиванням: «В другій половині 30тих років, бабуся влаштувала вишивальницею в артіль, так називалося це підприємство, де жінкам давали надомну роботу, узори якісь давали, давали тканину, нитки і вони вишивали. Щось їм там платили, символічну плату, аби можна було хоч якось існувати».

Я намагаюся уявити цю сцену: жінка, яка пережила репресії, сидить удома і вишиває. Тонкі нитки, візерунки, повторювані рухи. Можливо, це теж був спосіб триматися.

Згодом ця історія мала доволі іронічний поворот. Колишню увʼязнену, «антирадянський елемент» нагородили грамотою за підписом «самого» сталіна: «Десь мабуть ближче до кінця 30тих років, деякі роботи бабусі були відібрані, в Санжарах в цій артілі "Червоний промінь" на всесоюзну виставку в москву. І вони там ці роботи були оцінені з присудженням якогось диплому. Там дійсно стояло прізвище і підпис сталіна — "батька всіх народів"».

Документ не зберігся: «Коли почалася Друга світова війна, і німці окупували Україну та це село зокрема, вони боялися, що це компрометуючий документ, адже там підпис сталіна самого, що ж це таке за бабушка, що вона такі документи має! Бабуся сказала, що вони її знищили, спалили, очевидно».

Грамота від сталіна — далеко не найцінніша памʼять, яку втратила моя родина. Хату сімʼї бабусі Феодосії забрав Голодомор.

У 1932–33 роках родина змушена була виміняти її на мішок зерна. Обманутий мішок — зверху пшениця, всередині — «війдвійки». Але навіть цього вистачило, щоб вижити.

Я довго думаю про цей момент. Про те, як виглядає відчай, коли ти погоджуєшся на обмін, навіть не знаючи, що всередині.

Вижили — не всі. Але вони — так. За оцінками демографів, загальна кількість жертв Голодомору становить 3–7 мільйонів осіб в Українській СРР. Винні у геноциді не були покарані, в Україні Голодомор визнали актом геноциду у 2006 році, пізніше — у світі. Проте досі багато хто, не здогадується про масштаби злочину скоєного проти українців.

Після цього понад двадцять років — без власного дому: «Після 33 року до 56 року не було своєї хати, тільки, як кажуть, в найманих чи в сусідях».

Хата з’являється знову — у 1957-му. І знову зникає: «Коли я закінчив інститут, раптом зустрів жінку з нашого села, вона каже: "А ти що, не знаєш, що у вас хата згоріла?"»

Він розповідає це так, ніби це сталося вчора: «Хоч пройшло кілька днів, бабуся ще була захрипла від голосіння, плачу цій ситуації, коли гинула хата, гинули речі».

Я уявляю цей вогонь. Не як катастрофу — а як щось дуже конкретне: тріск дерева, дим, який заходить у легені, голос, що зривається від крику. Речі, які зникають назавжди, без можливості повернення.

І серед усього — книга. Та сама. «Кобзар». Єдине, що лишилося від хати, про яку сім’я мріяла роками.

Ми гортаємо альбом.

Фотографії тут — уже не про великі історичні події, а про повсякденне життя. Я бачу свою прабабусю. Вона дивно схожа на мою маму.

Дідусь, бачачи мою зацікавленість, каже: «Мама працювала на кінопередвижці і була однією з двох жінок-кіномеханіків на область».

Це звучить майже як деталь із фільму. Жінка, яка возить кіно селами.

Він додає: «Мама Олена і бабуся Феодосія мали схожі характери, які вирізнялися емоційністю. Вони були не байдужі, особливо до своїх близьких. Попри ті умови, прямо скажемо, нелюдські, вони не зачерствіли, з любов’ю і, я б сказав, трепетно ставилися до онуків».

Не зачерствіли — ще один рецепт стійкості.

Дідусь мав складні стосунки зі своєю мамою, проте бабусею зі слів уже моєї мами вона була чудовою:

«Бабуся Лєна, я схожа на неї ззовні. Коли я була малою, вона була для мене лише бабусею: ніжною доброю, дуже люблячою. Вона нас з сестрою гляділа поки батьки були на роботі. — З посмішкою додає, — Батьки казали: "бабуся вас балує". Так, вона нас балувала. Ми були її "квіточка" і "зірочка"».

Ця ніжність існує поруч із історіями про тортури, голод і втрати.

Мама говорить далі: «Зараз, коли я думаю про бабусю, як жінку, як особистість, думаю, що вона була дуже крутою. Вона була творчою: вишивала, шила, красиво малювала, співала, грала на гітарі. Хочу сподіватися, що я на неї схожа хоч трохи, а не тільки ззовні».

Думаю про те, що стійкість тут — не тільки в тому, щоб вижити. А в тому, щоб залишитися живим.

Ця історія не закінчується минулим.

Зараз вона триває в умовах повномасштабної війни росії проти України, яка триває з 2022 року.

Мій батько і його брат — етнічні росіяни, які виросли в Україні — сьогодні воюють за неї. Це рішення, яке не поясниш просто словами «походження» чи «ідентичність». Це вибір.

Вони часто перебувають у жахливих умовах, але щоразу, коли мають змогу, повертаються до родини, додому. Памʼятаю, як мій тато свої «відсипні» дні після нічних чергувань проводив у дорозі, аби тільки побачити сімʼю.

Всіх в нашому роді тягне додому, до рідної Полтавщини. Пейзажні алеї, будинки, чарівна полтавська весна, люди, мова змушують повертатися, як далеко б не занесла доля. Завжди, коли сумую за рідним містом, згадую слова моєї прабабусі Наді. Вона, будучи остербайтеркою в Німеччині, казала: “Сьогодні закінчиться війна, завтра я буду в Україні”.

Я думаю про ці слова зараз і розумію, що вони повторюються. В різних поколіннях. В різних обставинах. Але сенс той самий.

У нашого роду немає великого маєтку. Немає колекції реліквій. Багато було втрачено — через війну, голод, пожежі, переселення.

Є книга.

Є звичка триматися, повертатися додому.

А також є памʼять.

Наш рід — не виняток. Він справді «такий як інші». Але саме в цьому і є головне. Це історія про те, як покоління за поколінням українці вчаться одному й тому самому: втрачати і знову будувати, боятися і все одно чинити опір, залишатися людьми там, де це майже неможливо.

І якщо спробувати звести це до простих формул — вийдуть ті самі рецепти стійкості:

пам’ятати — як дідусь Олег

не здаватися — як прапрабабуся Феодосія

любити — як прабабуся Олена

повертатися — як прабабуся Надя.

І, можливо, ще одне — розповідати.

Бо поки є ті, хто говорить, і ті, хто слухає, — ця історія триває.