Враження від книги Пітера Померанцева "Чи можна виграти в інформаційній війні"
У лютому 2024 року я прочитала першу книгу Пітера Померанцева «Нічого правдивого й усе можливо. Сходження до сучасної Росії». Видана ще у 2014, книга пророкувала все те, на що перетворилася росія зараз. Чому читачі не діяли, щоб зупинити це? Потім я прочитала другу книгу Пітера «Це не пропаганда», якраз в той самий час, коли фільм Анастасії Трофимової «Росіяни на війні» показували по кількох престижних фестивалях. І знову я питала: чому ми не вчимося на помилках минулого?
Український переклад третьої книги Померанцева я передзамовила ще місяць тому і прочитала її за три дні. Знову купа запитань до себе, до світу, до автора.
«Полтавська хвиля» публікує колонку незалежної дослідниці, випускниці The Community Solutions Program Державного департаменту США Ірини Домненко.
Як влучно зазначила Богдана Неборак на одній з презентацій в Києві, книги Пітера Померанцева можна сприймати як трилогію. Сам же Пітер наголошує, що ця, остання, є найбільш особистою. Він бачить багато схожого між собою і Сефтоном Делмером: обоє народилися у країнах, що перетворилися на диктатури, обоє переїхали в Британію, обоє довго не розуміли, хто вони й не відчували себе на 100% своїм в суспільствах.
Так, як Делмер працював в Німеччині у міжвоєнні роки, коли набирав популярність Адольф Гітлер, так і Померанцев працював у росії на початку 2000, коли відбувалося сходження іншого диктатора — владіміра путіна. А ще Пітер бачить багато схожого між нацистською пропагандою і пропагандою сучасної росії. Тому ця книга і з'явилася зараз, бо ми усі відчайдушно шукаємо відповіді на питання — як виграти інформаційну війну?
Розчарую вас — книга не дає «срібної кулі». На презентації одна з відвідувачок влучно запитала: «А чи є взагалі якийсь момент, коли ми можемо сказати, що ми перемогли або хоча б, що інформаційна війна закінчилася?». Насправді його немає, і хибно жити надією, що колись ми зможемо безтурботно споживати інформацію і не боятися, що нами маніпулюють.
Але все ж я вважаю, що книгу Померанцева мають прочитати усі, не тільки ті, хто працює з комунікацією та медіа, а кожен, хто має смартфон і соцмережі. Бо у нацистів було радіо як спосіб заволодіти умами німців. У росіян, китайців, крайніх правих рухів по світу є весь спектр діджитал інструментів. Пітер говорить, що методи не змінилися, навіть підходи й трюки ті самі — змінилися канали передачі й швидкість, з якою до нас долітає пропаганда.
У тексті є кілька пластів-паралелей з сучасністю, і кожен читач фокусуватиметься на своєму:
- як пропаганда впливала на нацистів і на росіян;
- реакція світу на авторитарну пропаганду і вчинки нацистів\росіян;
- як російська пропаганда впливає на нас (методами часів Другої світової війни).
Я фокусувалася на останньому, бо щодня бачу, як ми провалюємося в розломи та втрачаємо єдність, здоровий глузд і критичне мислення. Мої друзі й ті, хто підписаний на мене в інстаграмі знають, що я читаю книги, роблячи помітки в них. На сторінках цієї книги Померанцева я в кожному розділі писала «це те, що з нами робить русня».
Померанцев описує, як Делмер намагався зруйнувати мобілізацію в нацистській Німеччині — я бачу, як росія просуває наратив «ТЦК — вороги» і «депутати й багатії не воюють, то чому маєш воювати ти». Але правда в тому, що депутати воюють і гинуть, як наприклад Юліан Матвійчук. «Діти багатих бізнесменів» воюють і гинуть, як наприклад Остап, син Андрій Оністрата.
Померанцев описує, як Демлер намагався підсвітити корупцію в нацистській партії і показати прірву між вищими і нижчими чинами в армії. «Навальний намагався побороти корупцію, Делмер намагався її зробити більшою», щоб вона руйнувала нацистську армію — мовляв, дивись, твій командир краде, кради і ти. Це саме робить і росія, голосами й руками блогерів (Олешко, Арестович і ко), анонімних телеграм-каналів і лояльних до росії політиків.
Померанцев описує, що пропаганда інструменталізує звичайність і наше бажання приналежності, експлуатує бажання бути частиною спільноти. Це робили нацисти з німцями, створюючи культ арійської вищості. Це робить російська пропаганда з росіянами, бо навіть побачивши, що в Україні немає «бандерівців», військові РФ продовжують чинити звірства. А ще пропаганда не зомбує. Делмер не вірив в це, і Пітер не вірить. Пропаганда просто дає дозвіл людині робити найгірші речі, «пропаганда робить садизм звичайністю, дає моральний дозвіл на нього». Померанцев спростовує думку, що в радянському союзі люди не знали про те, що робить система з тими, хто їй протистоїть: «та всі все знали» — і нацисти, і радянські люди, і сучасні росіяни.
Померанцев говорить, що «ринок ідей» — небезпечна ілюзія, бо ґрунтується на припущенні, що люди раціональні й виберуть якісну інформацію, а відкинуть брехню і маніпуляції. Насправді ж правда некрасива, а факти неприємні, «особливо факт, що ми всі помремо». Померанцев, як і Делмер, не вірить, що люди хороші, він вивчає і фокусується на тому темному і ницому, що є в нашій натурі. Померанцев вважає, що суспільна журналістика має не просто викидувати новини та інфоприводи на ринок ідей, а «створювати суспільство, простір, де вся країна може спілкуватися між собою». Це та журналістика, якої, на його думку, немає в США, але все ще є в Європі.
Померанцев ще кілька років тому вважав, що в соцмережах має бути правило «одна людина — один акаунт», бо ми маємо розуміти, хто стоїть за контентом.
Померанцев виступає за прозорість і наголошує, що нові європейські закони саме на це і працюють, щоб ти як громадянин розумів, це написала реальна людина чи бот, як працюють алгоритми соцмереж і чому ти бачиш саме таку інформацію у своїй стрічці новин.
Він наголошує, що в статті 19 Загальної декларації прав людини говориться не тільки про право поширювати інформацію, а й право отримувати інформацію як рівноцінні складові свободи слова.
Треба захищати свої дані.
***
У своїй книзі він дає багато порад, але все ж вважає назву більше іронічною, бо інформаційна війна завжди трагічна. Наприклад, Делмер придумав пропагандистський наратив, що ніби-то в нацистській армії є крило, яке протистоїть Гітлеру. І з жахом побачив після Другої світової, як нацистські генерали використовували цей наратив, щоб уникнути покарання і стати важливими людьми в післявоєнній Німеччині.
Наступну книгу Пітер обіцяє написати про те, як нам вижити в інформаційній війні. Сподіваюся, її буде ще кому читати й не запізно.
