Якщо вранці понеділка ви приїдете на вокзал Полтава-Київська, то дуже здивуєтеся тій кількості молоді, яка їде з рідного міста до столиці, аби вкорінитися там, шукаючи більше можливостей, кращої роботи та цікавішого дозвілля. Здається, Полтава й надалі, попри значний притік молоді зі східних областей, продовжує перетворюватися на тимчасову станцію, де людина пересиджує до диплома, аби їхати далі. І питань до цих людей майже немає. Натомість є питання до міста: «Чи дає воно привід залишитися»? Ми розібралися, чому місто тисне на одних і стає ідеальним майданчиком для розвитку інших та як зробити, аби все більше людей прагнуло в ньому лишатися.
Історія перша. Альона: Мистецтво бути «своїм» у місті 15-ти хвилин
Альона Шабля – тату-майстриня. Вона родом з Полтави і обрала її для життя та розвиває у місті власну справу за допомогою особливого підходу і власної естетики. Для неї місто – це про баланс та особливий вайб, а не про провінційність.
«Мені важливо будувати щось своє, а не губитися серед тисячі майстрів у мегаполісі. У великих містах ти стаєш частиною конвеєрної індустрії. У Полтаві ж ти задаєш тон», – каже Альона.
Її досвід – це гімн локальності. Тут працює магія «сарафанного радіо»: бо якщо ти робиш якісно і з родзинкою, про тебе знатимуть усі. Тут не вийде схалтурити, бо місто занадто маленьке для поганої репутації. Але водночас воно дає неймовірну лояльність.
«Тут менші витрати, мінімальне просування, оренда. Але головне – це доступність людей. Тут легше будувати лояльну базу клієнтів, які повертаються і радять тебе. Для мене головне – це люди і можливість розвиватися в своєму комфортному темпі, не намагаючись когось перегнати».
За словами Альони, Полтава чіпляє своєю глибиною, відсутністю показухи та простором для росту.
«Тут можна пробувати, помилятися і не губитися в шумі. Якщо хочеш стартувати – кращого місця не знайти. До того ж, люди йдуть на людей. До мене їдуть з-за кордону, заїжджають дорогою в інші міста. Бо моя робота – про історію та енергію, яку ми проживаємо разом».
Історія друга. Олександр: Коли «стеля міста» тисне
Олександр Олійник – піаніст та викладач. Він ніколи не відчував відрази до рідного міста. Навпаки, завжди дивився на Полтаву з оптимізмом. Але в якийсь момент професійний розвиток став вимагати масштабу, який Полтава запропонувати не змогла.
«Я поїхав до Києва навчатися в консерваторії – це об’єктивно найкращі можливості в країні. Але усвідомлення проблем, які є у Полтаві, прийшло до мене потім, на контрасті», – говорить Олександр.
Для академічного музиканта Полтава сьогодні – це місце, де можливостей після випуску з музучилища майже немає. У столиці ж є своя екосистема: проєкти, гранти, однодумці, майданчики для розвитку.
«Все класне, що відбувається в місті, тримається на величезній самопожертві активістів. Люди роблять проєкти, розуміючи, що вони будуть у мінусі, а навколо ще й шипітимуть, що це не на часі. Це несправедливо. Я захоплююся полтавцями, вони безмежно талановиті, але зараз місту просто нічого запропонувати професійному музиканту».
Чого насправді хочуть молоді полтавці?
Поспілкувавшись з тими, хто переїхав або збирається це зробити, ми зрозуміли, що молодь, перш за все, боїться застрягнути у місті, яке нічого не пропонує для розвитку і не має майданчиків для нетворкінгу. Умовно, архітектору важко зустріти замовника у місті «для своїх». До того ж, Полтава некомфортна через відсутність освітлення на вулицях, незручний громадський транспорт та велодоріжки, які ведуть в нікуди та обриваються у найнесподіваніших локаціях. Окрім того молоді потрібні простори, де можна збиратися з однодумцями без обов’язкового замовлення кави чи купівлі квитка.
Зауважимо ще й те, що сучасне покоління (Gen Z та Alpha) надзвичайно чутливе до естетики. Тож коли вони бачать розрив між потенціалом Полтави та реальним станом вулиць, місто починає сприйматися як тимчасове. Погодьтеся, важко любити те, що виглядає як неохайний ринок.
Експертний погляд: логістичний рай чи інфраструктурне пекло?
Чому одні бачать у Полтаві трамплін, а інші – глухий кут? Комунікаційний стратег Денис Старостін зауважує, що Полтава має унікальні козирі, які ми маємо навчитися використовувати.
1. Логістика та швидкість
«Полтава – центр країни. Класне залізничне сполучення дозволяє бути мобільним. Недарма такі гіганти як «Нова Пошта» чи «Аврора» знаходяться тут і не переїздять. До того ж Полтава – місто 15-ти хвилин. Це колосальний ресурс часу, який у Києві людина витрачає на затори».
2. Доступ до людей
«Тут маленький крок до реалізації. Можна пройтися по Соборності та зустріти десять знайомих, з якими за кавою можна вигадати цікавий проєкт».
Де ми програємо?
На основі розмови з паном Денисом, ми сформували три основні проблеми, на які варто звернути увагу, аби Полтава більше приваблювала молодь.
- Нестача «третіх місць». Молоді потрібно десь збиратися поза домом та роботою. Якісні коворкінги, арт-центри, доглянуті сквери – це не розкіш, а базова потреба.
- Інфраструктурна депресія. Розбиті фасади та брудні вулиці вбивають бажання «привласнювати» місто. Молодь хоче відчувати приналежність до естетичного та сучасного простору.
- Відсутність партисипації. Молода людина має відчувати, що вона впливає на життя міста. Коли влада каже «ви ніхто», молодь збирає валізи.
Чи реально змінити ситуацію в місті зараз? Так. Але це не робиться одним культурним заходом.
Денис Старостін зауважує, що місту не вистачає чіткого позиціонування.
«Загалом актуальна проблема чіткого позиціонування і розуміння про що Полтава. Це позиціонування зараз дуже розсіяне, хоча має багато можливостей: Полтава – це місто, де всі свої, місто історії, літератури, місто багатьох університетів. Має бути спільне розуміння».
Що можна зробити вже зараз
- Працювати над програмами стажувань людей з інших областей та створювати міські гранти, які стосуватимуться не лише благоустро, а й музики, театру, кіно та будь-якого перспективного та цікавого напрямку для молоді.
- Інвестувати в естетику, бо чисті вулиці та реставрація змушує людину пишатися своїм містом і любити його ще більше.
- Навчитися робити «без влади». Як говорить Олександр Олійник, нам треба самим нести сенси в місто, об’єднуватися і тиснути.
Безумовно, у Полтави є свій стиль та смак. Це місто, де можна спокійно йти, а не бігти, намагаючись всюди встигнути. Це місто, у якому ти обов’язково зустрінеш хоч одного знайомого, прогулюючись до Альтанки. Це місто, яке не можливо перестати любити, навіть коли їдеш жити до мільйонника.
Та попри все, Полтава ризикує перетворитися на місто-музей, у якому старіють, а не розвиваються. У якому двері осель зачиняються рано, бо немає освітлення на вулиці, у якому автівки на давно знищених газонах нагадують консервні бляшанки, у якому дитячі майданчики руйнуються, бо на них все менше дітей.
Щоб не допустити цього, місто має стати платформою, де полтавці відчуватимуть, що можуть впливати на його розвиток, можуть масштабуватися і не хочуть їхати в пошшуках кращого.
Такий текст однозначно треба закінчити якимось надихаючим реченням. Але ми цього не робитимемо. Бо найкраще речення уже сформувалося у вашій голові.