Як у ніч смерті Сталіна у Полтаві згоріли живцем 19 пілотів ядерних літаків

Початок березня 1953 року. У повітрі пахне весняною вогкістю, талим снігом та паралізуючим страхом. Кілька днів поспіль з радіоприймачів лунає монотонний голос Левітана, що зачитує медичні бюлетені Йосипа Сталіна: тиск, серцебиття, дихання.

5 березня о 21:50 у підмосковному Кунцево констатували смерть вождя. Офіційно країні про це оголосять пізніше, але закритими лініями зв’язку міністерства державної безпеки та військового командування новина розлітається миттєво. А вже через дві з половиною години – 6 березня о 00:18 у Полтаві у розпечених металевих кабінах двох літаків Ту-4 авіаційний гас допалював тіла дев’ятнадцятьох льотчиків.

Хроніки трагедії

У ту ніч військовий гарнізон полтавського аеродрому перебував у стані, який у секретних документах згодом назвуть «незадовільним морально-психологічним».

Попри це на летовищі ревіли мотори, а екіпажі дальньої авіації відпрацьовували планові нічні польоти. Щоправда командир 13-ї гвардійської авіадивізії полковник Борис Іванович Бронза бачив, що люди валяться з ніг від стресу та психологічного шоку. Саме тому він особисто намагався добитися у вищого керівництва скасування польотів. Мовляв, льотчики розконцентровані, увага розсіяна, у повітрі буде хаос. Та його прохання не задовольнили. Польоти наказали проводити.

Тож команди досвідчених пілотів, учасників Другої світової Івана Пяткова та Афанасія Стехіна, які налічували по 11 осіб, приступили до виконання поставленої задачі.

О 00:18 спалахнули вогні злітних смуг, а за кілька хвилин на бетоні летовища утворилося справжнє пекло. Його совєтська влада згодом закатала під гриф «Цілком таємно» і надійно сховала в секретні архіви Лєнінграда.

А полтавцям довгий час розповідатимуть красиву історію про те, як два носії ядерної зброї зіткнулися у березневому небі. Це було героїчно та зручно, у стилі совєтської системи. Насправді ж, небо було ні до чого, а трагедія сталася на землі через банальний людський фактор.

Отож, ніч. Командно-диспетчерський пункт. Усі прилади активовані. Всередині двоє – керівник польотів та його помічник. У розпал тренувань старший офіцер вирішує повечеряти. Він залишає пульт і призначає замість себе асистента.

О 00:18 капітан Іван Пятков просить дозвіл на взліт. Помічник керівника польотів дає добро. Тож величезний Ту-4, завантажений паливом, під шум чотирьох потужних двигунів починає стрімкий і важкий розгін злітною смугою. Швидкість зростає щосекунди, ніс літака ось-ось має відірватися від землі.

Саме в цей час до командно-диспетчерського пункту повертається керівник польотів. Помічник поступається кріслом, але в метушні забуває передати начальнику головне – на злітній смузі вже розганяється Пятков. Тоді ж на зв’язок виходить 38-річний капітан Афанасій Стехін. Його екіпаж теж на борту іншого Ту-4. Стехін просить дозволу на руління з недобудованої руліжної доріжки. Керівник польотів впевнений, що злітна смуга порожня, і спокійно дає дозвіл.

Обидва бомбардувальники рухаються на великій швидкості. Льотчики побачили один одного за мить до зіткнення, коли Стехін, вирулюючи прямо напереріз Пяткову, підставив під удар борт свого літака. На швидкості понад 200 кілометрів на годину багатотонні крила гігантів із розмахом у 43 метри спрацювали як гільйотина, розриваючи фюзеляжі та паливні баки.

Атомні близнюки американських «Суперфортець»

Аби  зрозуміти масштаби катастрофи треба знати, що Ту-4 у 1953 році не був звичайним літаком. Це була детальна копія американського B-29 «Суперфортеця», який у свій час скидав атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі.

Але чому радянські «ядерні гіганти» базувалися саме в Полтаві? Відповідь криється в історії. Полтавський аеродром мав унікальну, надміцну бетонну злітно-посадкову смугу, яку збудували американці влітку 1944 року під час знаменитої спільної операції «Френтік» (Frantic). Совєтський союз не мав аналогів таким інженерним спорудам, тому саме сюди після війни злетілися найважчі бомбардувальники.

У Полтаві ці машини готували до одного – доставити совєтську ядерну бомбу до ворогів, у разі початку Третьої світової. Екіпажі туди відбирали ретельно: ідеальна анкета, залізне здоров’я, військовий досвід.

Повні списки екіпажів: пам'ять у граніті

Пятков уже не міг зупинити розігнаний бомбардувальник. Стехін не встигав прибрати свій літак зі смуги. Зіткнення було неминуче. Удар двох літаків порушив нічну тишу Полтави. Заживо згоріли 19 пілотів.

Завдяки збереженим даним у музеї та польотним книжкам, сьогодні ми можемо назвати поіменно всіх, хто згорів тієї ночі.

Прокляття старшини Пустошила

Трьом членам з команд двох екіпажів – старшині Миколі Пустошилу, рядовому Петру Добровольському та Віктору Кузнецову, попри сильні опіки, вдалося вижити.

Історія Миколи Пустошило, який вижив у другому екіпажі – це окремий сюжет для трилера. Він був командиром вогневих установок і в момент удару перебував у хвості літака. Сила тарану була такою, що хвостову частину Ту-4 відірвало від палаючого фюзеляжу і викинуло далеко на траву. Саме це і врятувало йому життя.

Через півтора року після подій на полтавському летовищі Пустошила перевели в інший екіпаж. 21 серпня 1954 року літак, на якому перебував старшина,  зазнав катастрофи – у повітрі загорівся двигун. І Пустошило вижив удруге. Він встиг стрибнути з парашутом із палаючого борту. Після цього чоловік назавжди закрив для себе льотну книжку, звільнився в запас, переїхав у Миргород і до 2002 року працював начальником охорони на місцевому м’ясокомбінаті. Він тихо помер у 2007 році.

«Заводи зупинилися»: похорон, що розірвав тишу Полтави

Про прощання, якого доти не бачило місто, нам розповіли науковці Музею важкої бомбардувальної авіації, які по піщинках збирали інформацію про катастрофу від тоді ще живих очевидців та вдів загиблих.

З їхніх спогадів та унікальних фотографій стало зрозуміло: Полтава ховала льотчиків усім містом. Труни виносили з Будинку офіцерів, і попри снігопади, вулиці заповнилися людьми. Свідки згадували ті хвилини так:

«Це було щось страшне. Заводи під час похоронної процесії зупинилися. Люди вийшли на вулиці. Заводи та фабрики включили гудки, що розривали душу. Протягом похоронної процесії, від військового містечка до цвинтаря люди стояли щільною стіною. Адже це дорога через все місто, з одного кінця Полтави до іншого! А снігу намело!».

Десятки тисяч полтавців проводжали екіпажі. Їх поховали на міському цвинтарі на вулиці Боженка. Лише екіпаж Пяткова розлетівся географічно: рядового Багрова рідні повезли до Харкова, ще одного невідомого льотчика – до Києва.

Суто совєтське покарання

Покарання за трагедію виявилося абсолютно системним. Керівника польотів, який пішов вечеряти, навіть не посадили. Його просто перевели служити в Прилуки, де він спокійно добув до пенсії. А от командира дивізії, полковника Бориса Бронзу, який напередодні звертався з проханням скасувати польоти – зробили винним. Його заарештували за політичною 58-ю статтею. Офіцер відсидів девїять місяців у СІЗО під слідством, щодня чекаючи на розстрільний вирок. Потім, коли Сталін остаточно «охолов» і почалася відлига, Бронзу випустили й реабілітували, але повернутися в Полтаву не дали – відправили в Житомир заступником командира, де він невдовзі й помер від підірваного у тюрмах здоров'я.

Понівечений шпиль на Боженка

У 2007 році директору музею вдалося знайти доньку капітана Стехіна Надію, 1949 року народження, яка жила в Полтаві на Леваді. Вона передала музею листи батька до її матері, Таїсії Стехіної, та його льотну книжку.

Офіцер авіації, який майже не вилазив із кабіни, писав коханій:

«Люба моя... Я підрахував, що з 365 днів цього року ми були разом із тобою лише 11 днів».

А уже через кілька місяців після цього листа Афанасій Стехін загинув.

У 1955 році дружина Стехіна за власні заощадження та з допомогою однополчан поставила на могилі чоловіка на Боженка бронзовий бюст. Він стояв там шістдесят років.

Але у 2015 році його вкрали. Справа пройшла тихо, погруддя ніхто не шукав, а на місці пам'яті залишився лише понівечений бетонний шпиль.

Сьогодні від цієї події залишилися лише плити на старому цвинтарі та льотні книжки і свідоцтва про одруження під склом музейних вітрин. Ось так поволі час стирає імена тих, хто загинув у найбільшій авіакатастрофі в Україні після закінчення Другої світової війни.

«Полтавська хвиля» дякує директору та працівникам Музею важкої бомбардувальної авіації за співпрацю та наукову роботу, завдяки якій можна більше дізнатися про авіакатастрофу та людей, які в ній загинули.