Воїн, майстер гітар і нащадок Шевченка: історія полтавця «Хаджі»

Лікарі говорили Євгенію Упорову, що йому «залишилося три дні до смерті» та відмовляли від служби. Проте за кілька років до пенсії він став добровольцем, пройшов Авдіївку, після збивав російські шахеди, а зараз продовжує працювати на потреби ЗСУ.

Але ще чотири роки тому, він реставрував гітари та мав колекцію у понад 70 унікальних інструментів. Розповідаємо його історію.

«Три дні до смерті»: як народився «Хаджі»

Ще до 24 лютого 2022 року Євгеній Упоров усвідомлював, що повномасштабне вторгнення неминуче. Він намагався підписати контракт заздалегідь, проте його зупинила медична комісія:

«Мені зробили МРТ, і лікар каже: "Дядьку, вам три дні до смерті залишилося, а ви туди ж? Вам не можна". У військкоматі ж кажуть: "Ні-ні, ми не можемо взяти на себе таку відповідальність, раптом із вами щось трапиться. Нам за вас відповідати". Я говорю: "Блін, ну війна на носі, хлопці, що ви чудите?"» – пригадує Євгеній.

Виходячи з кабінету, він кинув лише одну фразу: «Добре, ще зустрінемося». Зустрілися вже 24 лютого 2022 року. Того ранку 57-річний полтавець стояв у черзі до військкомату з речами.

Він воював на найгарячіших напрямках Донеччини. Разом із чотирма побратимами з Полтави тримав позиції в Авдіївці, звідки відкривався вид на околиці окупованого Донецька. Усі п'ятеро повернулися живими, хоча й пораненими.

«Один із моїх побратимів, Сергій Пономаренко, у ніч виходу наших хлопців з Авдіївки, на старих розбитих "жигулях" сам-один "кабанячими" стежками вивіз 80 чи 90 бійців. Він пацанів просто штабелями в машину складав. Тіла лежали на дорогах».

Після поранення й контузії Євгенія перевели до підрозділу ППО. Там він став головним сержантом роти й долучився до захисту критичної інфраструктури від російських ударних дронів. На його очах ворог еволюціонував: від перших «сліпих» дронів до апаратів із модемами, камерами, примотаними скотчем датчиками захисту від українських вертольотів та елементами штучного інтелекту.

У лютому 2025 року Євгенію виповнилося 60. Його списали за віком, але для воїна це не було полегшенням:

«Є люди, які тільки мріють звідти втекти, списатися, спалити форму, а я, навпаки, хотів іти до кінця, щоб принести максимальну користь».

Після демобілізації він звернувся до ветеранської спілки «Базука», щоб працювати на оборонно-промисловий комплекс, та підписав контракт із Добровольчим формуванням тергромади.

Історія війни, викарбувана на тілі

До війни Євгеній не мав жодного татуювання. Тепер на його шиї майорить тризуб – символ, який міг би стати вироком у разі полону:

«Хлопці кричали: "Ти що, ідіот? Не дай Боже в полон візьмуть – труба тобі". А я відповідав: "Який полон? Таких, як я, у полон не беруть. Мені там не цікаво"».

На руці викарбуваний напис «Хаджі» – дівоче прізвище його бабусі, турецької вірменки. Згодом воно стало позивним, а потім і повсякденним ім'ям. Так його називають побратими, друзі і навіть син.

«Ця татуха була зроблена для ідентифікації. Якщо десь у зоні бойових дій щось станеться, то хоч руку додому привезуть і знатимуть, чия вона», – пояснює воїн.

На іншій руці – дві дати: початок служби та день демобілізації. А на пальці – масивний бригадний перстень. Таких у світі лише п’ять. Їх створили на згадку про п’ятьох полтавців, які разом пройшли через Авдіївку.

Квартира, що стала музеєм

Ще кілька років тому ця квартира була місцем зустрічі підлітків, які годинами грали на старовинних гітарах. Сьогодні атмосфера змінилася. На стінах досі висять унікальні інструменти, але підлогу займають піксельні рюкзаки. На шафах лежить спорядження, поруч із музичною апаратурою стоять макети снарядів та патрони.

До повномасштабної війни Євгеній п'ять років займався реставрацією гітар. Його колекція налічувала близько сімдесяти інструментів. Частину довелося продати, щоб придбати військове спорядження.

Майже всі меблі в оселі господар виготовив власноруч ще тридцять років тому. Вони, як і більшість його гітар, досі збереглися майже в ідеальному стані.

На одній із шаф стоїть бюст Шевченка. На полицях – старовинні фотоапарати. У передпокої над гітарами висять капелюхи, а в спальні досі лежить магнітофон з 1970-х років. Але головний прилад у квартирі сьогодні – радар повітряного моніторингу. Він працює цілодобово. Щойно батько та син бачать загрозу в небі, одразу беруться до роботи.

«Як корабель назвеш...»: про гурт Hardlesson і сина Артема

Артем народився, коли Євгенію було 40. Батько оберігав сина і мріяв захистити його від згубного впливу. Сам Євгеній уже 30 років не вживає алкоголю, тож він хотів захопити дітей чимось, «щоб вони не вешталися, не пили пиво і не курили».

У 2017 році 12-річний Артем мріяв навчитися грати. Вдома були лише дві старі, пересушені гітари. Батько відремонтував інструмент, і хлопчик почав займатися. Згодом з'явилися електрогітара і підсилювач. За п'ять років захоплення переросло в музикальний проєкт:

«Гурт ми назвали Hardlesson – у перекладі з англійської "важкий урок". Як корабель назвеш, так він і попливе», – іронізує Євгеній.

Плисти їм довелося справді важко, але яскраво. У той час у Європі набували популярності ініціативи на кшталт «вільного піаніно» чи «вільного мікрофона», коли інструмент ставили в торговому центрі, і кожен охочий міг зіграти чи спонтанно доєднатися до виступу.

«Наш гурт розвивався майже на базі цієї ідеї. У цьому й була головна фішка: ми залучили до цього двіжу купу дітей. Тобто кожен підліток, який хотів спробувати власні сили, приходив до нас», – пояснює Євгеній.

Кілька років «Hardlesson» запалював на різних майданчиках Полтави. Гурт виступав на міських заходах, грав у місцевих клубах і звучав на радіо. Успіх був поруч, проте на заваді творчим планам стала повномасштабна війна.

Раніше, Артем мріяв стати звукорежисеорм. Коли батько йшов на фронт, він залишив синові карабін із єдиним наказом: охороняти маму та бабусь. Хлопець навідріз відмовився евакуюватися за кордон:

«Це не навмання було зроблено. Дуже усвідомлено. Якщо до повномасштабної війни я планував вчитися на звукорежисера, то потім відчув, що зараз це людям не потрібно. Я шукав можливість якнайшвидше долучитися до захисту. Потихеньку почав підсвідомо відчувати, що я не є собою».

Згодом хлопець підписав контракт із ДФТГ. Сьогодні 21-річний Артем Упоров – заступник командира взводу мобільної вогневої групи. Він навчає бійців, серед яких є чоловіки на сьомому десятку років.

Колекція з душею і «совєтське лайно»

Євгенія в Полтаві знають як справжнього майстра. До нього несли інструменти і сивочолі рокери, і школярі. Для останніх діяла негласна програма: він ніколи не брав з дітей грошей за ремонт. Якось 12-річний хлопчик, взявши дорогу іспанську гітару заради серенади для дівчини, послизнувся і розніс її в друзки. За півтори доби Євгеній відновив інструмент, не взявши з малого жодної копійки.‌

Його домашня колекція – це музей історій. Один з інструментів принесли вкритим товстим шаром жиру, котячою шерстю і слідами від відкривання пивних пляшок. Майстер відновив електроніку та відполірував метал. Саме на цьому важкому «бревні» юний Артем писав свої перші мелодії:

«Син узяв її і каже: "Тату, я ніколи не думав, що у гітари може бути душа"», – усміхається Євгеній.

Гордість колекції – німецькі та чеські гітари на кшталт Jolana Tornado Delux, яку майстер зібрав з двох розбитих «донорів». Є тут й інструменти з автографами легенд світового року: Удо Диркшнайдера з Accept, Кена Хенслі з Uriah Heep та барабанні палички з підписом Ієна Пейса з Deep Purple.

Але є в цьому куточку особлива поличка, яку Євгеній називає «совєтським лайном». Він зневажає ці інструменти за жахливу якість звуку та збірки, але тримає їх як пам'ятник абсурду:

«Совєтські гітари – це приклад "рукожопства", грати на них було неможливо. Але вони зобов'язані бути у кожного колекціонера, щоб показувати поколінням, який це був жах».

Тут зібрані сумнозвісні «Тоніка» та «Урал», білоруська «Форманта» і пластмасова 12-струнна «Марія», гриф якої міг відламатися просто від сили натягу струн.

Нащадок Шевченка, онук оборонця Керчі і брат росіянина

По материнській лінії Євгеній є прямим нащадком Тараса Шевченка. Для нього це не привід для хизування, а скоріше додаткова відповідальності:

«Для мене це ніяка не слава. Я вважаю, що люди з таким родоводом мають своїм прикладом щось іншим доводити».

На його робочому місці поруч висять портрети Кобзаря та Степана Бандери. Чоловік зізнається, що ці погляди зі стін змушують його вимагати від себе неможливого.

Його дід Кіндрат, родом із Черкащини, брав участь у боях за Керч і був почесним громадянином цього міста-героя.

«Він би в труні перекинувся, якби знав, що Крим зараз не наш», – каже Євгеній.

Водночас у родинному дереві є глибока рана. Старший брат Євгенія багато років живе в росії і ще на початку АТО отруївся пропагандою. Колись він телефонував матері і щиро дивувався, як його полтавська рідня «перетворилася на кровожерливих бандерівців». У відповідь Євгеній нашив на військову форму шеврон із Бандерою.

Чоловік навіть думав змінити прізвище Упоров (особливо дізнавшись, що в свердловській області рф є однойменне село), але бюрократична тяганина змусила відмовитися від ідеї. Зрештою, прізвище в паспорті не має значення, коли все місто знає тебе як «Хаджі».

Та, хто завжди чекає вдома

Дружина Євгенія Лілія згадує їхнє життя як безперервний вир подій. 21 ріктому вона вже мала візу й готувалася їхати на заробітки до Італії. Тоді Євгеній сказав одну фразу:

«Я тебе нікуди не відпущу».

За місяць вони зійшлися і більше не розлучалися.

Лілія пережила роки репетицій підліткового рок-гурту у квартирі, а після фронтового поранення чоловіка разом із лікарями допомагала йому відновлюватися.

«Коли він звільнився, я думала – ну все, слава Богу, відвоювався. Але я знала його характер. Знала, що він усе одно шукатиме лазівки, щоб перемога без нього не відбулася. Тепер вони з Тьомою разом ночами зриваються на прильоти, їдуть допомагати ДСНС, моніторять небо. Я закриваю за ними двері і чекаю», – розповідає дружина.

Hardlesson довжиною у війну

Сьогодні гітари в квартирі Євгенія Упорова мовчать значно частіше, ніж звучать. Їхні струни чекають часу, коли руки майстра повернуться до дерева та лаку, а не до зброї. Для його родини Hardlesson давно перестав бути музичним проєктом – він став щоденним випробуванням на міцність.Поки триває війна, батько й син продовжують одягати піксель, щоб одного дня в цій та мільйонах інших українських квартир знову вільно зазвучала музика.