«Роботою це складно назвати — ти вкладаєш душу в кожну дитину»: досвід патронатної родини з Хорольщини
Нині у Полтавській області майже дві тисячі дітей, позбавлених батьківського піклування та дітлахів, які залишилися без мами й тата. Аби їм могли знайти нову сім'ю, дітям потрібен тимчасовий прихисток. Такими «рятівними куточками» все частіше стають патронатні родини.
Ми поспілкувалися з родиною Світлани та Руслана з Хорольщини, які у патронаті вже другий рік. За цей час подружжя прихистило дев'ятьох дітей, а також навчилося піклуватися про тих, чиє життя пішло шкереберть. Родина не лише розповіла про свій досвід патронату над дітьми, а й поділилася думками та спогадами про своїх вихованців і порадами для сімей, які в майбутньому теж хочуть стати патронатними.
«Родина в нас велика-маленька»
Заїхавши до Радьків, — села, в якому мешкає родина, трохи губимося у стежках. Виявилося, що вулиця, на якій живе сім'я Світлани й Руслана, свого роду «класична» — тут розташовані будинки майже половини села.
Біля місцевого ставка порається чоловік. Запитуємо дорогу, він впевнено махає рукою на гору й дає орієнтир — «біла машина там стоїть збоку». Так ми, ще несвідомі цього, вже познайомились із господарем будинку — Русланом.
На подвір'ї нас зустрічає усміхнена Світлана, яка саме спілкувалась із працівницею служби в справах дітей Оленою. Вона кличе нас на гостини, поки двоє малих хлоп'ят спостерігають за новими людьми.
«У нас родина велика? Маленька? Не знаю. Ми і четверо дітей, — говорить Світлана. Старший захоплюється розкопками. У нього є металошукач, хоче свій музей відкрити. А ще він пише твори, їх зараз у книжці друкують».
«Менша дівчинка малює картини. 13 років їй. Хоче брати десь участь, прагне бути як старший брат, але поки ще не знайшла себе».
«Хлопчик Данило, десять років. Це дитина, якій дуже подобається військова техніка. Їздить стріляти до тиру, то серйозна дитина. Хоче піти стопами свого покійного дядька — брата чоловіка, Івана, він загинув на війні. А менший син... Він ним дихав».
«Ну й п'ятирічний хлопчик — це дитина «лего». Пазли — оце його. Змішати до купи йому пів сотні пазлів і він складе будь-яку картинку. Коробка така велика, все змішане, а він знає, куди який пазл класти. Пам'ять у нього хороша. Кажу йому, складай все по різних коробках, а він мені: "мамо, ти не переживай, у мене пам'ять наскільки хороша, що я все одно складу».
«Чоловік — керуючий ставком. У мене домашнє господарство, діти. І так вийшло, що тепер це і є моя професія», — додає Світлана.
Наразі у родині дві дитини, яких виховують у патронаті. Одна дівчинка-підліток у уже близько п'яти місяців. Перехідний вік дається взнаки, однак врешті Світлана знайшла з дівчинкою спільну мову.
«Може б вона й хотіла показати себе трохи занадто, однак сказала: "Тьотя Свєта, я зрозуміла, з вами в мене немає варіантів: або я слухаюся, або спілкуватися ми не будемо". Отак у нас все й побудувалося, — розповіла жінка. — Вона хороша дитина. І до інших дітей теж ставиться дуже добре. Хоча спочатку й конфліктували — це все вік».
Ще одна дівчинка, яку виховує родина, зовсім малеча — їй нещодавно виповнився рік. Ввечері подружжя бере її з собою на каву, аби дівчинка звикала до поїздок автівкою, бо поки це її трохи страшить.
«Треба, щоб дитина не боялася, бо підносимо до машини, а вона кричить. А нам то в лікарню треба, то ще кудись. Вчора ввечері вона вже танцювала — нам підказали музику включити», — посміхаючись ділиться Світлана.
Що таке патронатні родини і як вони рятують дітей від інтернатів
Патронатні родини — це сім'ї, які тимчасово беруть під свою опіку дітей, чиї батьки опинилися у складних життєвих обставинах. Зазвичай діти у таких родинах перебувають від трьох до шести місяців, однак від початку повномасштабної війни, цей термін радше умовний.
Патронатними вихователями можуть стати люди, які мають у родині повнолітніх, що можуть стати їхніми помічниками, а також мають змогу створити для влаштованих дітей необхідні умови.
За словами працівниці служби в справах дітей Олени Богатиренко, діти потрапляють до патронатних родин за різних обставин. Їх можуть як влаштовувати до таких сімей за заявами батьків, а можуть і вилучати з власних родин. Наприклад, батьки можуть самі звернутися до служби, якщо їм потрібно поїхати на тривале лікування, а лишити дитину на цей період немає з ким. У такій ситуації мати чи батько пишуть заяву та сприяють влаштуванню своєї дитини до патронатних вихователів.
Інколи діток вилучають з родин. Наприклад, коли батьки зловживають алкоголем. Служба у справах дітей спостерігає за ситуацією у таких сім'ях.
«Ми періодично виїздимо до них. І якщо ми бачимо, що батьки нічого не роблять для покращення умов життя дітей, то реагуємо відразу. Буває школа звертається, бо дітки, наприклад, пропускають заняття без поважних причин», — додає Олена.
Також до патронатних родин можуть влаштовувати дітей:
- залишених у «Вікні життя» чи новонароджених, яких не забрали батьки чи інші родичі;
- які перебували в інших формах сімейного виховання;
- неповнолітні породіллі з немовлятами, які залишилися без батьківського піклування;
- евакуйованих з територій, де ведуться бойові дії;
- батьки яких загинули чи безвісно зникли;
- які залишилися без батьківського піклування;
- з родин, у яких дітям загрожує небезпека.
Пані Олена наголошує на тому, що термін перебування дітей у родинах подовжують, якщо на момент, коли їх потрібно виводити з патронату, їхні батьки ще не подолали складні обставини.
Як це працює у громадах
Здебільшого патронатні родини Хорольської громади виховують дітей зі своєї громади, однак, мають змогу взяти під опіку й дітей з інших громад.
«Ми виводимо дітей у сімейні форми виховання: влаштовуємо у прийомні родини чи сімейні будинки дитячого типу, або ж повертаємо батькам, які подолали складні життєві обставини», — говорить Олена.
Допомагати дітям — спільне рішення
«Це було ввечері. Ми з чоловіком сиділи дивилися новини в Telegram-каналах і побачили, що бомбили тоді, здається, Харків. І там потрапило біля пологового чи в пологовий — фейкове це відео було чи не фейкове, ми не знаємо. І показали там двох діток, немовлят. Їхні батьки загинули», — пригадує Світлана.
У тій новині ніхто не просив допомоги — лише памперси для дітлахів чи якогось одягу. І тоді жінка зрозуміла, що хоче допомогти цим немовлятам. Чоловік її у цьому підтримав.
«З того все й почалося. Я написала коментар, що ми хочемо взяти цих дітей. А мені написали, що дітей "не беруть", беруть тільки собак. І я видалила цей коментар, бо мені якось соромно стало, думаю, мабуть, я неправильно сформувала свою думку», — ділиться жінка.
Користувач, який встиг побачити коментар Світлани, написав їй, що якщо вона дійсно хоче прихистити цих дітлахів — їй варто зареєструватися у чат-боті «Дитина не сама». Вони з чоловіком так і зробили, й почали онлайн-навчання. Тривало воно недовго, однак регулярно. Якщо пропустиш хоча б одну годину — доведеться починати з початку.
«Я пам'ятаю, як бігала отут по двору, бо через обстріли ще й інтернету не було, і "ловила" оце онлайн-навчання. На одному занятті мене вибило. То мені подзвонили із соцслужби й сказали: "Свєта, сідай перенавчайся, бо вже все"», — пригадує Світлана.
До створення офіційної патронатної родини подружжя через чат-бот взяли перших п'ятьох діток: четверо від однієї родини, і ще одного хлопчика – згодом.
«Перша родина — багатодітна. Інформацію про них знає соцслужба. Нам головне знати стан здоров'я дитинки, а далі знайти спільну мову. У нас була дитинка з ДЦП — взагалі проблем не було. Це з перших влаштованих дітей. Соцслужба нас попередила про це й запитала, чи ми готові. Ну, ми задумались, але впоралися».
Створення патронатної родини
Навчається родина постійно. Це необхідно робити кожні два роки. Спочатку подружжя пройшло тренінги через чат-бот «Дитина не сама», а згодом поїхали на офлайн-навчання на патронатних вихователів до Полтави. Лише після цього, у січні 2023 року, їх зареєстрували як патронатну сім'ю. А от онлайн-заняття для таких родин проводять майже щомісяця.
«Додатково для себе ми проходимо тренінги, пов'язані з війною: реабілітація, адаптація тощо. Тому що до нас можуть потрапити дітки різного соціального статусу. Якщо, наприклад, у родину потрапить дитина, яка була в зоні бойових дій, то ти маєш розуміти, як з нею спілкуватися і як їй можна допомогти».
Світлана наголосила також на тому, що таке навчання відбувається лише за їхнього бажання. Оскільки жінка вважає патронат своєю професією, то хоче у ній розвиватися.
«Або ти любиш дітей і цю роботу, або ні. Все»
Світлана пригадує, що на початку їхнього шляху, як патронатної родини, вони взялися виховувати одразу чотирьох дітей. Вона зітхає і чесно зізнається, що це було складно, хоча й опікувалися вони цією малечею лише близько місяця.
«Це дуже складно — коли четверо своїх дітей і відразу взяли ще чотирьох. Я спочатку була на такому позитиві, а потім плакала. Одна справа, коли ти послухала про це, а інша — коли зіткнулася», — говорить Світлана.
Жінка говорить, що без підтримки чоловіка навряд чи впоралася б, адже багато хто з рідних та знайомих не розумів їхнього рішення. Навіть подруга назвала Світлану дурною. Однак, були й близькі, які захопилися бажанням подружжя та інтерпретували це по-своєму. Наприклад, брат Руслана.
«Він купив нам корову, бо зрозумів, що вісьмох дітей чимось та й годувати треба. Він з нас був у шоці, — сміється Світлана. — Говорив: "У кожного своя війна і своя позиція. Ви обрали таку позицію і готові підтримувати дітей". Мало хто зрозуміє».
Трохи задумавшись, жінка додає:
«Для цього треба, щоб було або велике бажання, або життєва позиція: або ти любиш дітей і любиш цю роботу — або ти не любиш дітей і не любиш цю роботу. І це все».
«Ніхто не скаже, що це легко»
Саме перед нашим візитом до родини Світлана й Руслан взяли під опіку дев'яту дівчинку. На думку Світлани, найскладніше у патронаті — знайти спільну мову з дітьми. Для цього треба попрацювати. Однак, коли заслужиш їхню довіру, все стає трохи простіше. Жінка говорить, що для дитини все змінюється, тому насамперед необхідно знайти якісь спільні точки, від яких можна відштовхуватися.
«Ніхто не скаже, що це легко. Ти береш чужу дитину, можливо з психологічними чи фізичними травмами. Треба знайти спільні захоплення. Але якщо ти отам вхопишся і покажеш, що тобі можна довіряти — діти до тебе теж прив'язуються, їм важко з тобою прощатися. І ти прив'язуєшся. Роботою це складно назвати — ти вкладаєш душу в кожну дитину», — говорить жінка.
Найважливіше у побудові стосунків з дітьми у патронаті — індивідуальний підхід. У кожної дитини за плечима свій досвід: комусь достатньо, аби його притулили та сказали, що все буде добре, а когось це налякає і дитина просто не зрозуміє такого пориву.
Стосовно терміну перебування дітей у патронатних родинах думки різняться. Наприклад, Світлана вважає, що саме за перші три місяці спільного проживання вибудовується та сама бажана комунікація з дитиною: ти вже знаєш, чого очікувати від неї, а вона — від тебе. А вже далі йде звикання, яке, можливо б і позитивно вплинуло на розвиток спільної мови, однак саме тоді діток і виводять з патронату.
«Коли вже йде звикання — тоді складно. У нас були дітки майже рік. Дуже важко було, це вже зовсім інші емоції. Ти й розумієш, що це чужа дитина, добре доля склалася, але все одно важко», — говорить Світлана.
«Та й діти потім часто запитують», — додає Руслан.
Адаптація
Середовище для дітей, яких виховують у патронаті, докорінно змінюється. Хоч деякі речі все ж лишаються звичними. Наприклад, школа. Оскільки більшість дітлахів наразі навчаються онлайн, то й Світлана з Русланом всіляко намагаються залишити їх на цій же формі навчання, аби дітям не довелося змінювати школу.
Родина намагається завжди давати їм те, що й рідним дітям. Наприклад, вони разом їздять до лісу по гриби, в зоопарк, катаються на велосипедах, рибалять. Постійно намагаються вигадати якесь спільне дозвілля.
Світлана з усмішкою пригадує, як вони всією родиною поїхали до місцевого парку розваг. Тоді вони виховували хлопчика, який дуже просився покататися на одному з атракціонів. Та коли малого закріпили на спеціальних резинках, він злякався і почав просити спустити його на землю. Аби йому було не так страшно, Дмитро пішов першим та показав йому, як потрібно кататися.
«І він подивився і таки покатався. У дитини були такі емоції! Ці емоції дітей, коли вони давно хотіли щось спробувати, але не могли — не порівняти ні з чим», — усміхаючись, каже Світлана.
«Те, що для твоїх норма і вони не звертають вже на це уваги — для них сприймається не так. Ми купили дівчинці, яка зараз у нас в патронаті, ланцюжок із медичного золота. Вона кілька днів спала і тримала його в руках, бо боялася, що він порветься».
Світлана дуже радіє, коли бачить віддачу від дітей. Навіть найменші, але щирі прояви емоцій, дуже важливі для родини.
«У нас одна дівчинка дуже раділа, коли ми садили помідори разом. А коли вони ще й вродили, то вона їла й кричала "це перші вирощені мною овочі". Здається, що воно дрібниці все, але у цих дрібницях і щастя».
Інтернат — не вихід
Наразі патронат вважають чи не найкращою тимчасовою формою сімейного виховання, яка дає змогу знайти дітям нові родини. Малечі не завжди легко психологічно адаптуватися до нових людей та обставин, однак служба у справах дітей вважає, що перебуваючи під наглядом — вони у більшій безпеці.
Діти змінюються залежно від свого оточення. І коли вони, нехай і тимчасово, але ростуть у родині, де є мама, тато й інші діти, — вони мають змогу побачити цю картину сім'ї, якої їм, можливо, не вистачає у їхній реальності.
«Я завжди кажу їм: любити ви мене не будете — я вам чужа людина. Якоюсь мірою вважають, що і ми винні в тому, що їх забрали», — говорить Світлана.
Попри це, сміючись, жінка додає, що все ж таки діти їх поважають, бо ніхто не примушує їх почуватися себе інакшими. Світлана також спостерігала, як багато з влаштованих дітей вважає, що інтернат — це краще, ніж патронат, оскільки там за ними ніхто не зможе слідкувати. Однак...
«У нас є знайомий, він вже дорослий і в нього є свої діти. Сам він з інтернату. Говорив, що батьки багато йому дали, але він наскільки був загнаним після інтернату, що просто не зміг цього цінувати. Він знає, що багато чим їх образив, але не зі злості, а через те, що сам там нічого не мав. І він приходив до нас, до цих діток, і говорив, аби вони не поспішали до інтернату, і цінувати те, що для них роблять, бо сам не зумів цього зробити свого часу», — пригадала Світлана.
Як/чи спілкуватися з батьками
Не всі діти можуть чи навіть хочуть спілкуватися зі своїми батьками, перебуваючи у патронатних родинах. Однак справа не у їхніх вихователях, а у обставинах, через які вони опинилися в іншій сім'ї. Працівниця місцевої служби у справах дітей Олена розповіла, що якщо патронатний вихователь дає згоду на зустріч — діти можуть побачитися зі своїми батьками у них вдома чи десь на нейтральній території: парк, вулиця тощо. Або ж це може бути розмова телефоном.
Якщо дитину влаштували за заявою батьків — патронатні вихователі навіть спілкуються з ними, аби дізнатися, чи є в дитини на якісь продукти, ліки чи інші фактори алергічні реакції, або чого не можна робити, аби не травмувати дитину.
Ситуація з вилученням дещо інша. Зазвичай це неприємна процедура і вилучають дітей лише тоді, коли їхньому життю загрожує небезпека від власних рідних. Олена говорить, що здебільшого такі батьки й самі не намагаються сконтактувати зі своїми дітьми, однак, ситуації бувають різні.
«У всіх же реакція своя. Деякі досі говорять: "всьо, ви забрали мою дитину". Я кажу, що вашу дитину не забирала, а навпаки не забороняю вам спілкуватися. Тим паче я й не маю права нічого забороняти», — додає Світлана.
Буває, що батьки беруть себе в руки й дійсно долають обставини, через які в них вилучили дітей. Але й буває, коли вони втручаються у житті патронатної родини та становлять і для неї, і для своїх дітей небезпеку. В досвіді Світлани і Руслана були подібні випадки. У таких ситуаціях патронатні родини звертаються до правоохоронців.
«Вилучення — це взагалі крайня міра. Перед цим ми працюємо з родиною, беремо її на облік, дізнаємося всю ситуацію. Дитина може побути в патронаті, поки батьки вирішують складні життєві обставини. Але, на жаль, вони не завжди йдуть на цю працю заради дітей. Можеш великий період часу пропрацювати, а вони не реагують просто. Дітей шкода», — говорить Олена.
Аби трохи заспокоїти дітей, Світлана зазвичай пояснює їм, що тимчасове перебування у патронатній родині — це так званий чарівний поштовх для їхніх мами й тата. І навіть якщо вони не візьмуться за розум — то дітям завжди знайдуть тих, хто їх любитиме і кому вони будуть лише в радість.
«Ми дружимо»: як патронат сприймають діти
Поява нових людей, які житимуть з тобою під одним дахом, — особлива подія для будь-кого, а тим паче для дітей. Тому рішення про створення патронатної родини Світлана й Руслан приймали спільно з усіма.
Подружжя відразу ж пояснило родині, що вони хочуть допомогти цим дітям, що тепер їм будуть приділяти трохи менше уваги, але лише тому, що ця увага буде спрямована ще на кількох дітей. Донька й сини підтримали батьків.
«Вони сказали: "чим нас більше — тим нам веселіше". Дружні між собою. Навіть Давид говорив: "не люблю малюків", а зараз в нас маленька дівчинка, то він її і няньчить, і гойдає», — розповіла Світлана.
Старші діти також звикли до своїх нових «братів» чи «сестер», з деякими спілкуються навіть після того, як дітей вже забрали з патронату.
«Я вже звик до цього. В перші дні зазвичай ми помалу знайомимось, а вже коли близько тижня пройде — то точно все нормально, говорю з ними», — розповідає про своє спілкування з дітьми Данило.
Старший син подружжя Дмитро також швидко знаходить спільну мову з дітьми, яких його батьки виховують у патронаті.
«Спочатку, звісно ж, ми знайомимось. Через пару днів вже починаємо добре спілкуватися, поступово дружимо. І продовжуємо спілкуватися й після патронату», — розповідає Дмитро.
Однак діти небагато розповідають про патронат своїм знайомим, адже ті їх просто не завжди можуть зрозуміти. Хлопець вважає, що люди часто «роблять з мухи слона», тож набагато простіше сказати, що ці діти — двоюрідні чи троюрідні сестри або брати, аби зайвий раз не пояснювати те, що люди не здатні осягнути.
Не всі розуміють, що таке патронат. Крім однодумців
Не всі люди розуміють, яку справу роблять патронатні родини, і сприймають це вороже. Так сталося і з сім'єю Світлани й Руслана. Багато людей почали засуджувати їхнє рішення лише через незнання того, чим вони займаються.
«Вони не можуть зрозуміти нашої позиції. Багато хто каже: "своїх багато, та ще й чужих взяли". Ніхто не хоче розуміти, що ми не хочемо нікому нічого поганого зробити», — говорить Світлана.
Через це вони часто змушені зносити негатив. Друзі, з якими подружжя спілкувалося раніше, більше не говорять з ними. Попри те, що інформацію про патронат наразі намагаються доносити якомога більше, люди все одно зустрічають таку ідею багнетами.
«Більшість дивляться і кажуть: "о, це в новини потрапили, дітей понабирали, зараз бабки сидять щитають". І сусіди таке говорили. І ніхто й не знає, що ми тримаємо 30 свиней, дві корови і сто курей, аби всіх дітей нагодувати. Є, звісно, соцвиплати, але потреби дітей різні, й завжди хочеться, аби вони їли добре й однаково», — говорить Світлана.
«Я, як готувалась до патронату, то купила п'ятилітрові каструлі. Вже розуміла, що оті трилітрові мені не треба. А цьогоріч купили на десять і 15 літрів, щоб точно», — додає, сміючись, жінка.
Подружжя також пригадало ситуацію, коли знайомі хотіли приїхати до них в гості й запитували, коли в них закінчується робочий день, аби вони могли приїхати та насмажити шашлика чи випити по келиху вина. Світлана з Русланом тоді дуже сміялися з того, як інші сприймають їхню роботу. Невже думають, що дітей привозять зранку та забирають ввечері?
Їх підтримують такі ж патронатні родини. З ними подружжя не лише спілкується, а й допомагають одне одному, діляться своїми успіхами чи негараздами, адже однодумці знають, про що вони говорять. А тим, хто не розуміє, родина вже не повторює.
«Доводити кожному, ставати у свою позицію — це собі нерви тріпати, воно не варте того. Або людина тебе розуміє, або не розуміє, і все. У мене є чоловік, а в нього є я. У нас є наші діти, а для чого нам ще хтось?», — вважає Світлана.
Кожна дитина заслуговує на родину
«У суспільстві час побудувати думку, що дитина не винна, що народилася у неблагополучній родині чи росла в поганому оточенні. Перш за все — це дитина, яка хоче любові, щоб нею цікавилися, щоб їй допомогли... Якщо наше суспільство це зрозуміє і якщо таких людей стане більше, я не кажу про патронати, я кажу взагалі про сімейні форми влаштування.. І не буде інтернатів, і кожна дитина знатиме, як воно — бути в сім'ї, бути люблячою і комусь потрібною — це буде супер», — додає жінка.
Наразі подружжя не спілкується з дітьми, яких вивели з патронату. Вони можуть дізнатися, як ті живуть через соцслужбу, адже їм цікаво, як склалася їхня доля.
«Ми як переправний пункт. Можливо, інколи й добре, коли далі спілкуються, а інколи може й не треба. Життя покаже».
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.