Росія напала на всіх: як українці за кордоном гуртують іноземців довкола себе

Українці в усьому світі об'єднані однією метою: перемогти росію та допомогти тим, хто потерпає від війни. У прифронтовій зоні активно допомагають вимушеним переселенцям і людям, що лишилися в «гарячих точках». Гуманітарну допомогу з усього світу надсилають в Україну.

Проте для багатьох і нині «залаштунки» зарубіжного волонтерства залишається закритим. Що роблять українці за кордоном, як відреагували на вторгнення окупантів 24 лютого? «Полтавська хвиля» поспілкувалася з українками, які нині мешкають у США, Італії та Німеччині.

«Тут не все так просто, як нам розповідають» (Юлія, Італія)

Я дізналася про війну 24 лютого о 5:00 ранку. Подруга написала повідомлення, що на нас напали. Перша реакція — шок. Потім почала думати, чим зможу допомогти. Одразу пішла на пошту й відправила гроші в Україну, аби зрозуміти як діє механізм. Таким чином у мене з'явилася можливість сповістити інших про спосіб допомогти українцям фінансово.

Я працювала на інформаційних фронтах. Писала, куди тільки знала. Виставляла заклики до допомоги. Звернулася до знайомої, вона сама з Черкас, а наразі мешкає в Каннах, вона кума Жерара Депардьє. Я попросила її як українку звернутися до нього. Того ж дня від нього була реакція, але це взагалі не те, що нам було потрібно. Він розповідав про "братовбивчу війну".

Ми займаємося волонтерством. Першочергово ті, хто хотів допомагати, звернулися до мерії. Нам виділили приміщення, де ми збирали допомогу. Люди дуже активні. Запитували, що саме потрібно. Ми робили перелік, і вони за цим переліком відповідально скуплялися, приносили нам речі. Позаяк збором гуманітарки займалася мерія — все було дуже суворо. Спочатку нас змушували фіксувати термін придатності кожної баночки. Ми їм пояснювали, що це дуже уповільнить збір. Потім нам дозволили лише контролювати харчі та медикаменти. Слідкувати за тим, щоб не було зіпсованих товарів.

Ми все відсортовували, збирали й навіть на певний час змушені були зупинити збір, бо треба було розв'язати питання з логістикою. На кордоні в перші дні були величезні черги. З багатьох країн йшла допомога. Першу партію ми відправили за допомогою наших українців.

Окреме питання — опікування переселенцями в Італії.

Тому що тут не все так просто, як нам розповідають. Наприклад, у сусідньому з моїм містечку вже приготували окремі кімнати для мам із діточками. Вже закупили навіть меблі, але досі люди не приїздять. Бо це і досить далеко, і є бюрократична система, через яку не перестрибнеш.

Окрема тема це інформаційний простір.

Серед італійців є прихильники путіна. На них впливає те, що їм показують по телевізору. Коли ми розповідали, що у нас 8 років війна, то нам не вірили. Навіть у книжках мого сина написано, що Крим був не анексований, а відійшов завдяки референдуму і волевиявленню російськомовного українського населення.

Тобто це дуже складна тема, яка впливає на думку італійців та бажання нам допомагати. Зараз вони однозначно бачать те, що у нас відбувається і хочуть допомагати цивільному населенню. Запитують, чого ми не хочемо миру і не йдемо на компроміси. Ми змушені постійно пояснювати, що миру не хоче путін, і що він хоче нас знищити. У нас немає вибору. Тому ми повинні боротися, бо у нас хочуть забрати нашу землю.

Написала мама «Нас бомблять, на Україну напали. Дуже страшно. На нас напала росія» (Олена, Німеччина)

Про війну мені сказав чоловік. Він прокинувся десь о 5:00 увімкнув світло і сказав: «Олено, вставай, у нас почалася війна».

Я прокинулася. Схопила телефон. Подивилася чи не писали батьки. Від мами було повідомлення: «Нас бомблять, на Україну напали. Дуже страшно. На нас напала росія». В той момент всі були в шоці.

Ми перший тиждень просто скролили стрічку новин. Ні їли, ні спали. Нічого робити не могли. Я прийняла рішення, що в соцмережах буду публікувати правдиві перевірені новини. Перед тим ми ще ходили на мітинги в Кельні. Приносили плакати, говорили з людьми, донатили.

Кожен день десь був якийсь мітинг. Щоразу людей ставало все більше. До війни такого не було. До української діаспори на мітингах долучалися білоруси, росіяни та болгари. Організовував мітинг Жовто-блакитний хрест.

Через кілька днів після початку війни у Кельні якраз закінчувався парад карнавалів. Наостанок мало відбутися свято «Карнавальна хода». На неї в Німеччині збирається дуже багато людей, митці оформлюють тематичні платформи на соціально-політичні теми. Цьогоріч організатори скасували цей захід. Натомість провели ходу на підтримку України. Її відвідало близько 250 000 людей. Серед них були не тільки українці, а й німці, турки, сирійці та інші національності.

Таким був перший тиждень після початку активної фази війни.

Зараз купа людей допомагає переселенцям, тим, хто лишив свої домівки через напад росії. Багато активностей: збір гуманітарної допомоги, ярмарки. Дуже багато людей допомагає: розселяють безкоштовно у себе, віддають свої речі.

Представник влади в Дюссельдорфі особисто возив гуманітарку до Львова.

Нині українська діаспора веде активну інформаційну діяльність. Бо дуже багато наративів, які просувалися російською пропагандою, або інформація, яку брали німецькі видання з російських джерел. Наразі українці пишуть листи німецькою мовою політикам та офіційним представництвам.

Я зустрічала людей, які нам допомагають. То вони думали, що українці тікають з України, бо бояться нацистів. І що росія прийшла нас від свастики рятувати. Я коли почула це, у мене волосся дибки стало на голові. Ми говоримо з такими людьми. Так, нині місцеві видання говорять про ситуацію в Україні, але туди вклинюються російські наративи.

Особисто я публікую новини у себе в соцмережах, допомагаю за можливості людині, що активно опікується переселенцями. У нас тут є гуртожиток з біженцями. Туди не можна заходити всім підряд. Пускають тільки її. Вона може занести одяг, продукти, дитячі речі. Я шукаю на сайтах оголошень товари, які необхідні та купую їх. Потім відношу цій людині.

Багато людей, які приїхали й не знають, що далі, куди бігти. То я шукаю інформацію для них. Що робити, куди йти, як зареєструватися, які документи підписати.

Ми відчуваємо провину, бо зараз далеко (Олександра, США)

Як ми переживаємо війну? Відчуваємо провину, що далеко, що не в'яжемо сітки або не перевозимо біженців, що не тримаємо в руках зброї, і маємо дах над головою. Ми маємо що їсти, поки наші люди ховаються в підвалах і вмирають.

Зараз ми направляємо енергію в правильне русло, стаємо щитом. Нині ходимо на мітинги, пишемо листи сенаторам, петиції про закриття неба. Нагадуємо про війну в Україні за кожної можливості. Щоб ця тема була номер один у світі.

У нашій місцевості (Тампа бей) волонтерством та гуманітаркою організовано займається Українська католицька церква Богоявлення господнього. Парафіяни пакують і надсилають посилки, закуповують амуніцію для українських воїнів. Діаспора та багато американців приносять безліч продуктів, одяг і ліки. У церкві часто не вистачає рук, щоб усе те вчасно пакувати. Українські магазини, кафе та сувенірні лавки відправляють відсоток від заробітку на рахунок ЗСУ.

Я ще не зустрічала жодного українця, який би не брав участь у допомозі Україні. Кожен по-своєму, але всі разом. Бо ми віримо у ЗСУ і нашу перемогу.

Це тільки три історії з-поміж тисяч інших. Так, наприклад, під час підготовки цього матеріалу нам написали підписники нашого Телеграму — полтавки, які евакуювалися до Німеччини. На кордоні їх забрав волонтер-водій автобуса. Німець.

«Він своїм коштом повіз людей на захід Німеччини, аби там люди могли оселитись. Підписниця розповідає, що в якийсь момент водій зупинився на спеціальному паркінгу, аби люди могли розім'ятись, сходити в туалет, перекусити тощо. На автобусі ми ще на кордоні прилаштували прапор, він був не проти. В якийсь момент звідусюди почали сходитись незнайомі люди. Це були наші українці-далекобійники. Вони просто діставали з гаманців усе, що в них було і віддавали водію на заправку і воду для всіх пасажирів. Він не міг зрозуміти, що відбувається, злякався спочатку. Доки одна з жінок в автобусі не почала йому німецькою перекладати, що відбувається. Це був такий момент — ми просто всі стояли і плакали від розчулення: переселенці, далекобійники та наш водій. Каже ніколи такого не бачив. Такого єднання і підтримки».

Але ми ж знаємо, що в єднанні наша сила. Де б ми не були. Де б ми не жили. Українці — це не просто набір літер і звуків. Разом і переможемо.