Говорять, що українці радикальні. Говорять, що українці не хочуть домовлятися із росією. Про українців взагалі зараз багато говорять. Здебільшого намагаються логікою осягнути те, що не раціональне. Те, що емоційне, те, що на рівні відчуттів у тілі.
9 місяців триває ця велика війна. За цей час можна виносити і народити дитину, дати нове життя. Але уже 9 місяців як в українців забирають це життя, кожного дня, кожного місяця.
Пам'ятаю, як у кінці лютого я думала, що не витримаю і кількох тижнів, що я просто не маю стільки сил, що я уже така втомлена.
Але ось, через 9 місяці я усе ще говорю, переконую, пишу, відстоюю право українців боронити свою державу і своє життя, право не іти на перемовини із терористами, право вбивати тих, хто прийшов вбити нас.
Говорять, що українці занадто емоційні. Calm down! Але це більше, ніж емоції, глибше ніж емоції. Це щось на рівні інстинктів, на рівні підсвідомих реакцій у тілі.
Я усе життя займаюся танцями і розумію, про що кажу. Я знаю, що тіло часто реагує швидше за мозок. Тіло знає щось більше, ніж знає наш розум. Тіло вбирає в себе цю війну і реагує на неї.
Місяць тому я була на танцювальній виставі, де був номер з батогами. Звук, коли батіг б'ється об підлогу, змушував усю мою спину стискатися. Це ніби спазм, ніби судома, яку ти не можеш зняти. Так, я ніколи не чула реальних обстрілів за ці 9 місяців, але моє тіло все одно відреагувало так, наче це було в його пам'яті.
І я не можу це контролювати, я не можу наказати своєму тілу: «calm down, не реагуй».
Ми не хотіли ставати такими, якими ми є зараз, але ми стали під впливом подій.
Буча за Бучею, Ізюм за Ізюмом – я накопичувала свою злість, як радіацію. І здавалося, що всередині уже немає місця любові та людському теплу. Але потім ставався Херсон, і вузол в горлі відпускав: не так спазмило, не так нудило.
Сергій Жадан пише, що «любов – це робота, і нам робити цю роботу щоденно». І, перш за все, я стараюся навчитися любити себе нову.
Зі злістю всередині, з тою радикальністю, що лякає іноземців, з силою і крихкістю одночасно; з перепадами настрою і з небажанням прокидатися зранку; зі спазмами в районі вилиць і занадто серйозним обличчям; з усім тим, що я пережила, і що ще переживу.
Я сподіваюся, що ті, хто читатиме мої тексти, теж зможуть прийняти і полюбити ту, якою я була, і ту, якою я стала. Мої тексти, це не просто щоденник. І це навіть більше, ніж щоденник емоцій і станів. Це погляд зовні на мій внутрішній стан. Це ніби душа виходить з тіла і дивиться, як усі метушаться навколо, фіксує емоції, і повертається в тіло, щоб розказати мені про мене ж.
Мої тексти – це синусоїда настроїв: вгору, вниз, вгору, вниз і так до нескінченності.
Мої тексти – це шок, спротив та адаптація. Це життя українців. Це наш спільний спазм у тілі.
First month
Перший місяць Великої війни пройшов у тумані. Я, як по підручнику, пройшла усі 5 стадій горя.
Заперечення
У перший день я прокинулася на роботу по будильнику, увімкнула інтернет і побачила у робочому чаті повідомлення, що у зв’язку із подіями залишаємося дома. До мене взагалі не дійшло.
Потім подзвонила сестра і сказала, що нас бомблять. Я відмовлялася у це вірити, я думала, що це зараз має скінчитися.
Ми спакували 2 рюкзаки і поїхали за місто до моїх батьків. Перша доба пройшла в телефоні. Читала усі можливі новини. Підписалася на купу каналів. Постійна тривога, постійна невідомість. І думка, що усе це нереально. Я засинала у сльозах і з бажанням, що завтра я прокинусь, і з’ясується, що усього цього не було насправді, що я просто збожеволіла і мене вилікують.
Але я прокинулася 25-го і війна усе ще була.
Ми не чули сирен, бо були далеко за містом, і їх звук до нас не долітав, тому наступні кілька ночей ми спали по черзі: по 4 години кожен чергував у телеграм каналах і будив інших, коли була повітряна тривога. І кожного вечора я кричала у себе в голові: «Поверніть мені моє життя! Я хочу назад своє життя до 24 лютого!». Я не могла прийняти те, що як раніше уже не буде.
Я була зла. Постійно. Мені треба було щось робити, аби не плакати, не впадати в жах від новин. І ми з сестрою почали волонтерити. Із волонтерського чатика на 12 осіб за тиждень нас стало кілька тисяч. Запити неслися звідусіль. Пісок, бетонні блоки, підгузки, кава, одяг, ліки, машини, метал, ганчірки. Усе треба і усе терміново, а ще бажано безкоштовно. І люди віддавали безкоштовно. Люди віддавали машини безкоштовно. Люди возили хліб у Харків під обстрілами і не просили грошей на пальне. Дівчина-флорист стала відповідальною за виготовлення коктейлів молотова. Кращі ресторани Полтави готували бутерброди і кашу для усіх, кому треба. Танцювальні ательє почали відшивати одяг для військових. Депутатки майже цілодобово координували гуманітарні відправки.
Я, людина без водійських прав і яка нічого не знає про автомобілі, навчилася шукати фури, маніпулятори, крани, розбиратися у видах палива і типах транспорту. Моєю зброєю був мій ноутбук і телефон. Ми закривали запити за 10 хвилин, інші не закривали взагалі і тоді здавалося, що ти підвела усіх, усю країну.
Ми були онлайн по 16 годин. І так рятувалися від відчаю. Просто перестали читати новини.
Але коли нам написали, що росіяни уже під Гадячем, стало страшно. Бо це близько, бо вони можуть дійти сюди. Бо усе, що у мене було – це рюкзак з теплими светрами, ноутбук і ніякого розуміння, як рятуватися, якщо вони дійдуть до Полтави. І тоді нам запропонували їхати у Львів. Була машина і було 2 вільні місця. Я ридала майже цілий день, бо не могла прийняти це рішення. Я відчувала себе зрадницею, бо наче тікала. Водночас не хотіла їхати, бо тут мій дім і моє життя. І не знала, який варіант правильний. А я так хотіла прийняти єдиноправильне рішення, ну або щоб хтось прийняв його за мене. Урешті, ми з мамою поїхали. Знайомі везли своїх рідних до кордону, ми вирішили їхати у Львів і залишатися там, чекати на мою сестру.
Зазвичай, з Полтави до Львова можна доїхати за 14-16 годин. Ми їхали майже 2 доби. Там, в дорозі, я і зламалася.
Я не могла уже бути сильною чи тримати себе у руках. Я просто плакала, винуватила себе за те, що поїхала. Кілька разів була думка вийти десь на зупинці і сказати, що я їду назад. Потім я вирішила, що поїду назад з водіями, коли вони відвезуть свої сім’ї до кордону. Коли ми доїхали до Львова, я уже не була собою.
Нас прийняла у себе в будинок родина, яка жодного разу нас не бачила. Вони були з малими дітьми закордоном і просто заочно пустили нас у свій щойно збудований дім. До почуття провини у мене додалося почуття, що я не можу ніяк цим людям віддячити зараз, що я від цього погана. Тиждень я просто сиділа вдома і волонтерила, потім приїхала сестра і стало питання, що робити далі.
І знову треба було робити вибір: їхати далі закордон - залишатися у Львові - повертатися назад.
Я дзвонила усім і плакала, просила сказати, що мені робити, який вибір кращий. Але ніхто не міг мені цього сказати, бо ніхто не знав. Я дійшла до стану, з якого сама не могла вибратися. І тоді я пішла до психіатра.
Першу нашу зустріч я просто ридала. Мені виписали сильні заспокійливі, і вони почали діяти. Я змогла спати. Але кожен раз, коли звучала тривога, в грудях було відчуття, що піднімається якась хвиля, що колотить моє серце, як одяг у пральній машинці.
Під кінець березня ліки зробили свою справу. Я стала стабільна. Я змогла працювати. Пам’ятаю, як сиділа у черзі до психіатра на повторний прийом і писала аналітичний матеріал по відновленню країн після руйнації. В коридорі сиділи люди із серйозними ментальними проблемами, вони шуміли, плакали, хтось поводив себе агресивно, а я сиділа з ноутбуком і аналізувала якісь документи, щоб зрозуміти, як же досвід інших країн може допомогти нам відновити Україну.
Чи можна прийняти війну? Мабуть, ні. Я все ще сумую за моїм життям до 24 лютого. Але можна прийняти те, що ми обов'язково переможемо, бо у нас немає іншого виходу.
Як це стається? Я просто дивилася на усі ті жахіття, які росіяни творили у Бучі, Ірпені, на ті фото, що згодом побачив увесь світ. Отак просто на одній з вулиць Львова я зрозуміла, що ми маємо перемогти.
Ми не можемо не перемогти. Бо для нас це означає смерть. Бо інакше нас не буде. Бо ми будемо усі лежати, як лежали ті мертві тіла вздовж дороги на кадрах із Бучі. Я прийняла те, що ми переможемо. А ще прийняла те, що це буде нелегко і що це може бути довга війна. І що треба жити крок за кроком, перестати сподіватися, що усе стане, як до 24 лютого. Так уже не буде ніколи.
Ніколи. Ніколи я не буду такою, як до цієї війни. Але я буду. Бо ми переможемо. Ми обов'язково переможемо. Бо це війна не за шматок землі, а за саме наше існування. Слава Україні!
18 березня
Я одна з мільйонів українців, у яких є родичі в росії.
Мій дядько професійний військовий, але давно на пенсії. Він родом з Луганщини, як і моя мама.
Старший з двох двоюрідних братів воював у Чечні. При нас, тоді дітях, ніколи не обговорювали Чечню, а ми і не питали. А мали б.
У молодшого з двоюрідних братів я була на весіллі, ми спілкувалися в Інстаграм. Він і його дружина досі дивляться мої сторіз в Інстаграм.
До 2014 року ми були у них в гостях кілька разів, вони були в Полтаві. Їм подобалося у нас, вони жодного разу не відчували, як хтось до них, росіян, проявляв негатив.
Вони не були "путінцами". Але в перший день війни ми відправили їм відео, що Росія бомбить Україну. У відповідь – "Все так неоднозначно".
На 12 день війни мені почав дзвонити в усі месенджери молодший брат. Я не відповідала. Потім він написав, що у вас там відбувається, ми переживаємо, "чем помочь". Спочатку хотілося послати його туди, куди і російський воєнний корабель, потім написати, щоб вони діда свого шизоїдного прибили, потім, що поможи собі сам.
Я не написала нічого.
Бо їх більше не існує для мене.
Точніше, вони є, але як оті привиди в Гаррі Поттері: занадто боялися померти, тому і вибрали існувати у половинчастому стані – між світом живих і неживих.
Отак і з родичами.
У мене нема сил і бажання їм щось пояснювати, сперечатися. Я не Міша Кацурін, хоча я вражена його витримкою і тією ініціативою, що він запустив.
Я не маю сил. Я не бажаю їм смерті.
У мене тільки байдужість.
Мені все одно, що з ними буде.
Зараз я всі свої сили витрачаю на те, щоб привести себе до тями і бути хоча б мінімально корисною своїй країні. Всі мої сили і думки тільки на те, щоб ми швидше перемогли.
І мені похєр, шо там у моїх і чужих родичів на росії.
Пишу це не для того, щоб викликати жаль до себе, образити або похвалитися.
Можливо хтось так само, як я, має отаких родичів і такі переживання. Я хочу, щоб ви знали, шо ви не одні. Нас таких мільйони. І ці мільйони мають зараз їсти, спати і бути в адекватні. Бо дуже погано бути виснаженою, голодною і депресивною. Нам потрібен адекватний тил.
Я не сумую за своїм родичами із росії і не відчуваю втрати. Бо зараз вся країна стала моїми новими родичами.
20 квітня
Що спільного між війною і тренажем у танцях?
Я їх ненавиджу.
А якщо серйозно, то ця схожість – це метафора, що пояснює мені усе, що я роблю з 24 лютого.
Тренаж у танцях – це комплекс вправ, які ти маєш постійно робити, щоб тіло було в формі. Регулярно. Це нудні, важкі комбінації на різні групи м'язів. Ти не хочеш, але знаєш, шо мусиш їх робити.
Це не якісь супер стрибки чи красиві танцювальні комбінації, які стають вірусними в Інсті. Це тупо пахати кожен раз, кожного дня, щоб колись (може) ти зробила на 1 пірует більше чи на 2 см вище стрибок. Це щоденно робити рутину, від якої нудить.
Це саме і на війні. Я кожен день прокидаюся і сідаю працювати, волонтерити. Шукати олію, печиво і пральний порошок. Розбиратися, що таке розгрузка і плитоноска. Шукати фури, камази, бетонні блоки (перші 2 тижні війни були саме такі). Я психую, бо постачальники не відкладають вже оплачений товар, роблять помилки в рахунках на оплату. Я психую, бо дзвонять незнайомі люди із проханням знайти хвіст єдинорога. Я пишу аналітику, сидячи в черзі до психіатра за рецептом на заспокійливе. Я пишу усім, кому можу закордон із проханням support Ukraine.
Я, бляха, кожен день роблю це.
Я роблю тренаж, щоб одного разу мені вдався супер стрибок.
Я роблю роботу на війні, щоб одного разу Україна перемогла.
Я ненавиджу тренаж, але 7 днів підряд роблю його.
Я ненавиджу війну, але кожного дня я роблю щось на ній для перемоги.
Робіть кожен свій тренаж.
Щодня.
1 травня
У мене є "моє місце" у Львові. Сюди я приходжу, щоб сісти на лавці, випити кави, видихнути і почути себе. Раніше я дуже боялася величності цього місця, але не зараз.
Зараз я люблю тут бути.
Але сьогодні тут блошиний базар і всі мої лавки зайняті платівками Pink Floyd, значками, монетами і старими книгами. Тому я їм свій львівський круасан з бананом (на жаль, не в компанії Анджеліни Джолі). П'ю найкращий лате від київських хлопців, що перевезли свій бізнес у Львів.
І сиджу на сходах мого колишнього страху, а тепер мого місця сили.
14 липня
Після того, як прилетіло в ТЦ Амстор, я не могла дивитися на свій блокнот. Фізично нудило, коли бачила список справ, які маю робити. Нащо все, якщо це не має значення? Якщо це не допоможе і не врятує від ракети. Нащо робити оці рутинні справи, якщо під час наступної тривоги ракета може вцілити у твій офісний центр? І останнє, шо ти робитимеш, це писатимеш якийсь тупий папірець. Мій друг сказав, що треба просто на автоматі робити якісь звичні речі, що це пройде, ти адаптуєшся. І він правий.
Наша психіка стала, як кисіль, така текуча і нетверда. Паніка на початку весни зараз сприймається, як щось дике і далеке, а тоді це здавалося нормою. Ми так швидко втягнулися у цей перманентний стан неспокою і небезпеки.
Одного разу, зранку, я почула гул вертольотів над будинком. І хоча я знала, що це наші, все одно пролетіла думка, а якщо вони підбиті і падають. І якщо вони впадуть на твій дім, то те, шо ти бачиш і чуєш зараз, буде останнім у твоєму житті. І картинка ранку стала такою яскравою і детальною, ніби я правда хотіла запам'ятати кожен нюанс.
Коли звучить сигнал тривоги я завмираю на кілька секунд і запитую себе, чи я зараз роблю те, що люблю. Частіше відповідь ні. Але ще рік тому відповідь «ні» була б майже завжди. Тому я себе хвалю, що зробила правильні вибори. Іноді повітряна тривога застає мене на танцювальному занятті, і тоді я думаю, що це зовсім непоганий сценарій в разі чого.
Один знайомий, що воює, написав, що зараз у нього одночасно так мало і так багато часу. "Коли ти не знаєш скільки проживеш, не будуєш планів на майбутнє, і в той же час, стільки часу для того, щоб розібратись в собі та розкласти всі життєві питання в голові по поличках". От би хтось за мене розклав по поличках усе в моїй голові.
Помічаю, що все більше люблю просто сидіти сама в тихому місці, пити свій лате чи воду і писати в блокнот. Маю такі точки уже в кількох районах міста. Не знаю, шо це мені дає, але може після перемоги в мене буде більше часу на це.
16 вересня
У мені не залишилося доброти і людськості.
Так я відчуваю, коли дивлюсь на фото масових захоронень в Ізюмі.
У мене немає нічого, крім бажання смерті кожному скоту з сусідньої країни, який посмів прийти і вбити 6-річну дівчинку, тому що вона українка.
Мені страшно, шо я відчувала таку втіху і ейфорію, коли наші звільняли Харківську область, убиваючи по 600-700 руzких солдат щодня.
Як можна радіти смертям? Питала себе кожен день, а потім забила.
А потім вони вдарили по ТЕЦ. І руzкі цивільні виписували в соцмережах, що так їм і треба, давіть українців, стирайте з лиця землі міста, "пачіму ані не візжат".
У мене немає пощади і для них, і для цих цивільних.
У мене більше немає гуманності. Замість неї бажання помсти.
За кожну братську могилу.
За кожного артиста балету, що помер на цій війні.
За кожну дитину, яка, будучи в безпеці, тижнями і їла, і спала під ліжком, бо страшно.
За себе.
За себе, якою я стала.
За себе, якою я уже не буду.
За те зло, що вони викликають всередині мене.
За усіх нас.
Хай вони будуть покарані. Жорстоко і незворотньо.
28 вересня
Хтось купує лічильник Гейгера, а хтось збирає оргію на Щекавиці.
Люди моделюють ядерний удар по містах на інтерактивній карті і ржуть, шо це схоже на карту доставки Макдональдс.
У Фейсбуці як завжди срач. То хтось недостатньо страждав, шоб мати право про це писати, то хтось не так пожартував, хтось не те робить, інший забагато робить.
А я? А шо я. Я їду 16 годин нічним автобусом додому і переживаю лише за свою спину.
Наскільки у мене поплавило мізки, шо ядерний вибух я сприймаю як те, до чого просто треба підготуватися. Купити усе за списком. Ніякої паніки. А от їхати потягом мені стрьомно, бо раптом ударять по колії і ми десь застрягнемо серед поля.
Мабуть, за ці 7 місяців моя психіка зовсім втратила зв'язок з реальністю.
21 жовтня
Уже 10 днів, як я у Празі. І це суцільний когнітивний дисонанс.
Щоранку я прокидаюся, роблю зарядку, їду в місто, дорогою сумніваюся, чи брати цю дорогу каву, все ж таки беру і п’ю десь у парку, навпроти будівель, які, мабуть, пам’ятають ще Габсбургів.
У Полтаві мої друзі запасаються гарячим чаєм у термоси, щоб не вмикати електроприбори зайвий раз. Хтось іде на офіс пішки, бо рух тролейбусів заборонили через критичну ситуацію з напругою. Хтось думає, коли краще помити голову і чи буде сьогодні гаряча вода.
Удень я працюю в офісі з височенними стелями і приємним на дотик ковроліном зеленого кольору. На офісі є красивенна собака Лейла, такий собі антистрес. Іду на ланч у в’єтнамський ресторанчик і обпікаю губи гострим супом.
У цей час мої колеги у Полтаві під час тривог бігають по 3-4 рази на день в кафе, що у підвалі поруч з офісом. Вони переживають за своїх котів і собак, що залишилися вдома: а раптом прилетить іранський дрон і зруйнує саме ваш будинок.
Увечері тут я маю багато варіантів: піти у паб, у театр, в парк дивитися на захід сонця над Прагою.
У моєї родини у Полтаві вибір не такий широкий. Купити продуктів, прийти додому і чекати на повітряну тривогу. Якщо пощастить, то зробити купу хатніх справ, поки є електроенергія.
Я тут 10 днів, і за цей час мою країну щоденно обстрілюють. Мій перший ранок тут почався із повідомлень про масивну атаку по всій території України. І це безсилля я не забуду ще довго.
Уже 10 днів я живу в іншому середовищі. Я боюся звикнути до цього, до нормального життя без обстрілів, комендантських годин, відключення світла і води, похоронів та повідомлень про чергову лицемірну заяву когось із сусіднього утворення, яке я не хочу навіть називати державою. Я боюся звикнути, щоб потім не відчувати шоку після повернення додому.
Я живу не далеко від аеропорту і чую шум літаків. Щоразу у мене виникає думка «Не бійся, це наші, це не росіяни». А потім згадую, що тут немає росіян на літаках. Я боюся, що одного дня почую звук літака і ця думка більше не з’явиться. Що я розслаблюся, забуду про той страх, який несе цей звук в Україні.
Мабуть, тому я скрізь ходжу сама, так менше шансів веселитися. Мабуть, тому я ні з ким із місцевих не заводжу знайомств, щоб не було ніяково відмовляти у походах на пиво чи на дискотеки. Мабуть, тому я завжди дома до 22:00, щоб не забувати, що у моїй країні комендантська година.
Я боюся розслабитися і втратити пильність. Бо в моїй країні це означає смерть. А тут це просто щоденне життя.
13 листопада
Війна - це про зміну пріоритетів і цінностей.
Я ціную життя понад усе. Я проти вбивства і насилля. Але кожен раз, коли бачу, шо кількість мертвих російських солдат зростає, я радію. Бо на кону життя моїх людей і моє. Бо чим менше стає їх, тим більше шансів, шо не помруть наші. Ми не просили цієї війни, то хай помирають краще ті, хто прийшов навмисне робити зло.
Я ціную життя наших воїнів, я не хочу, щоб вони помирали. Я не хочу бачити, як їх ховають, як їх калічать. Але я знаю, що така ціна визволення. І я не хочу, щоб ми спинялися. Я хочу ще не одне гучне визволення після Херсону. Я знаю, якою ціною. Але, як би жахливо це не звучало, я цю ціну приймаю і мені жити з цим.
Я не хочу, щоб світ придумував нову зброю, щоб світ придумував нові способи знищення людей. Але я постійно доначу на закупівлю зброї для нашої армії. Бо це те, що захистить нас від смерті. І цю ціну я приймаю.
У минулому житті до 24 лютого я б ніколи не написала такий текст. Я б не підтримувала вбивство і зброю. Але зараз це питання виживання.
Ми чи вони.
Я вибираю нас.
Я вибираю вбивство окупантів, похорони наших героїв і давати гроші на зброю.
І мені з цим жити.
23 листопада
Життя як серія стопкадрів.
Клац
Продираю очі, бо треба встигнути зробити зарядку перед першим робочим дзвінком
Клац
Від обстрілів загинув хлопчик, якому було 2 дні
Клац
"Не спіши купувати генератор, бо все не буде аж так погано"
Клац
Під Бахмутом загинув артист балету
Клац
Раджуся з колегами, де знайти приміщення з підвадлом, щоб провести тренінг
Клац
Європарламент визнав росію державою-спонсором тероризму
Клац
Повітряна тривога по всій території України
Клац
Смішний стендап, треба ввечері глянути
Клац
"У Полтаві зникло світло, вода і тепло"
Клац
Вибухи у Дніпрі
Вибухи у Кременчуці
Робота ППО
Пошкоджено електропідстанції
Клац
Знімаю лінзи, незручно плакати, боляче терти очі
Клац
Дзвонить сестра мені у Прагу, щоб спитати, чи був відбій у Львівській області, бо у неї зник інтернет
Клац
Де мій гідазепам?
Клац
Пише друг, що дарма він мені зранку так оптимістично радив про генератор
Клац
Мию голову
Клац
Енергоблоки АЕС відключені від системи
Клац
На email знову непрочитані листи
Клац
Клац
Клац
Стаття вперше надрукована у Transitions online magazine.
Текст Ірини Домненко
Ілюстрації Тетяни Домненко
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
