«Ти з тих, котрі цілують спершу меч, а потім — жінку». Як це — бути дружиною військового

Колонка написана на основі рефлексій групи дівчат, чиї партнери з 24 лютого воюють на різних фронтах, і має на меті відтворити емоції, які вони переживають. Якщо ви не маєте такого ж досвіду, деякі частини тексту можуть видатися вам образливими. Видалити їх означало б заперечити реальність.

7:00 — Будильник

Не встаючи з ліжка, перевіряю новини та повідомлення від єдиного і важливого абонента. Як минула ця ніч для нього? Скільки всього приховує його «+» і «все добре»? Зрештою, він завжди говорить, що все добре, навіть коли їхні позиції «накриває» русня.

Так починається черговий день, який треба пережити. Ніколи не знаєш, яким він буде, тому вчиш себе дякувати за кожну дрібницю. Відсутність поганих новин — це вже хороші новини.

Дорогою на роботу намагаюсь одягати навушники, бо, як відомо, громадський транспорт переповнений різного штибу військовими експертами, які напевне знають як краще воювати й коли слід закінчити цю війну.

У вікнах миготять парочки, які прогулюються й п'ють каву, нікуди не поспішаючи. З грудей підіймається злість і застряє колючками у горлі. Весь цей час ми могли б бути так само щасливі, усміхнені та головне — разом. Чому я мушу не бачити свого чоловіка місяцями, аби хтось міг бачити свого щодня?

Тоді доводиться зупиняти себе й нагадувати — як добре, що ці люди мають змогу бути разом. Фактично, я нічого не знаю про жодного з них. Може, він теж військовий, який приїхав у відпустку на кілька днів, або ветеран, або волонтер, який робить для перемоги все можливе і неможливе.

Щоб не дивитися у вікно, відкриваю стрічку. Кожна друга публікація — некролог. Хоч як не старайся, вони неодмінно супроводжуються думкою «це міг бути мій».

Наступний пост про необхідність ротації для військових і мобілізацію майорить коментарями типу «я не вмію воювати», «мені страшно», «я регулярно доначу». Тепер вже мене охоплює безнадія, що схожа на сипучі піски — чим активніше намагаєшся з неї вибратись, тим глибше вона засмоктує. Бо мій теж не вмів воювати, і, уявіть собі, йому теж страшно. Дуже. То хто ж має його замінити? Найстрашніше, коли хлопці кажуть «ми закінчуємося» і, здається, ніхто довкола не в змозі осягнути значення цих слів.

Чому дехто думає, що його омине війна?

Проміжок з 9:00 до 17:00 видається найлегшим. Принаймні, є з ким поговорити й подумати про щось, окрім війни. Хоч життя в режимі очікування й навчило знецінювати чужі проблеми, як би грубо це не звучало. Коли колега розповідає про сварку з хлопцем, страшенно хочеться помінятися з нею місцями хоча б на один день, щоб більше ніколи в житті не підкошувалися ноги від дзвінків з невідомих номерів.

Натомість розповісти комусь про свої переживання означає вчергове наткнутися на нерозуміння і різного штибу недоречні репліки, типу «все буде добре». Ніхто не може дати мені жодних гарантій, навіть найрідніша людина. Тим більше найрідніша людина. Тож чути щось подібне просто смішно.

Безглуздіше звучить лише «не знаю, як ти досі тримаєшся». Я теж не знаю, бо весь цей час хотіла б жити, а не триматися. Так ніби я можу здатися. Після спілкування з такими людьми все частіше здається, ніби в інших життя триває на фоні війни, а у мене — війна на фоні життя.

Дорогою з роботи купую продукти й інші необхідні речі. Йду додому, самотужки тягнучи важкі пакети. Попереду мене очевидно подружжя, вони тримаються за руки, чоловік несе в торбі велику свіжу рибину. Може, запечуть на вечерю. Позаду мене — значно молодша пара. Довжелезною колючкою зі спини долинають слова дівчини: «я ніколи не буду в стосунках, в яких мені доведеться самій тягати такі сумки, зрозумів?» Тоді коліна трохи зраджують мені, та я все ж добираюсь до квартири, де нарешті можна не вдавати, ніби зі мною все нормально.

Тепер знову доводиться повторювати свою мантру: «Ніхто не вчив мене, як жити під час війни. Все, що я роблю, аби впоратися, варте поваги й розуміння. Мій стан нормальний, не нормальна ситуація, в якій я опинилась». Чи допомагає це? Рідко, але спробувати варто.

Найкращі вечори, коли він має можливість подзвонити. Тоді я можу розказати йому про все, побути поруч, хай навіть через динамік телефону. Ви б знали, яке щастя розсмішити його. Зі зрозумілих причин більше розповідаю я. Ніколи не знаєш, коли він скаже «мені вже треба йти», тому намагаєшся вмістити в кілька коротких хвилин все, що так хотіла сказати впродовж дня. Але така розкіш, як час, швидко вичерпується.

Я не обирала все це. І часом це викликає злість та спротив, часом відчай і апатію, а часом — заздрість до життя інших людей. Але я в цьому не одна, нас десятки тисяч, таких собі марафонців, які з усіх сил намагаються добігти до фінішу, не зійшовши з дистанції, скільки б часу на це не знадобилось.

Минулої мене вже немає. Старе зруйновано, нове ще не побудовано, а я десь поміж.

Так буде не завжди. Минув ще один день, а значить ми ще на крок ближче одне до одного. Коли це все закінчиться, мені не буде соромно за те, що я робила, і хто був поруч у цей важкий, але такий особливий час.

Раніше я навіть не уявляла, скільки сміливості й сили маю в собі. Тож певною мірою вдячна ситуації, в якій опинилась. Справжня впевненість — жити в невизначеності й рухатися далі. У час, коли навколо так багато болю і любові, я тримаюсь за останню. Бо що ще мені лишається?

Коли вже провалююсь у сон, здається, ніби завтра прокинусь, а телефон вріс у руку. Та цього ще жодного разу не сталося, тож хвилюватися про це точно не варто.

07:00 — Будильник. Все по колу.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуються ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.