То брат чи не брат: як українська церква втрачала свою незалежність

УПЦ, ПЦУ, УАПЦ. Як розібратися в цих абрвіатурах, що відбувалося з церквами України, до якої церкви ходити, якщо Бог один. Вас не бентежили ці питання? Ми поговорили з істориками, релігізнавцями, почитали статути діючих церков і вирішили поділитися з вами власними напрацюваннями.

Християнство на території України: для чого

Прийняття християнства як офіційної релігії принесло Київській Русі значні здобутки:

• вона прилучалася до кола цивілізованих держав;
• позбавлялася статусу «варварської» країни.

До речі, деякі історики стверджують, що одним із головних мотивів хрещення Русі був політичний розрахунок. Подумайте самі: охрестився, охрестив країну — та й отримав підтримку одновірців. А в той час відносини з Візантією, ой які важливі були.

Хто перший? Доба Київської Русі

Усе почалося з Володимира. Принаймні, або можливо, через його кількісний підхід до справи так вважають. Однак були князі, які хрестилися ще до нього.

Найпершим було Аскольдове хрещення (860 р). Тоді князь отримав ім’я Микола.

Никонівський літопис оповідає про хрещення при Аскольді: русичі начебто і збирались хреститись, але згодились на це, лише впевнившись у божественній силі нової віри – святе Євангеліє не згоріло у вогні.

«Сие видевши Руси удивившася, чудящеся силе Христове, и все крестишася».

Далі ми пропускаємо період язчництва, аби вас не заплутати і переносимося у 959 рік. Тоді Ольга рушила до Константинополя. А після хрещення отримала ім'я Олена.

У деяких джерелах пишуть, що на цей крок жінка пішла, коли об'їхала всі свої державні володіння. Тоді їй стало зрозуміло, що кожне плем'я живе за своїми власними язичницькими законами і потрібно те, що всіх об'єднає.

Коли Ольга повернулася додому, то почала провадити активну політику з метою хрещення Русі.

Але було одне але — на той час її син Святослав вже був достатньо дорослий, щоб самостійно правити державою, а на додачу ще й язичник. Тому усунув старіючу матір від влади.

Що залишилося Ользі? Решту життя будувати християнські церкви та монастирі.

У 980 році великим київським князем стає Володимир, відомий тим, що охрестив Русь.

«Хрещення киян, за літописом, відбувалося 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося християнізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр., але населення ще довго наверталося до нової віри».

Так, у 988 році починається період Київської митрополії в складі Вселенського патріархату Константинтинополя з центром у місті Київ, як державної релігії.

Період першої руйнації або останній київський митрополит

Однак поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства.

Після невдалої спроби князя Андрія Боголюбського отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії (1162), він вчинив напад на Київ (1169) і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Ну а що, раз не дали створити власну митрополію — в сусідів заберем.

І поки Київ оговтувався від нападу сусідів — прийшли монголо-татари (1240). Після приходу хана Батия Київ остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави.

А через декілька років після погрому в Києві, знищено близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в самому місті лишилося близько 200 уцілілих буд.

Місто зруйноване. Про церкви мова не йде. Що робити? Адже віряни лишилися і треба думати над питанням релігії? Та тут все просто — перенести митрополичу столицю. Куди? До Владіміра на Клязьмі. А потім взагалі кафедру митрополита в Москву перевести.

Так, до 1461 року митрополити, що жили у Владімірє, носили титул «Київські та всієї Русі».

А у ХІІІ ст. остаточно почався процес розділення та занепаду Київської митрополії.

За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського та Феогноста фактично перенесли осідку Київських митрополитів у москву, що сприяло піднесенню провінційного міста в церковному і державному сенсі.

Як сталося що українська церква опинилася під владою москви?

У 1458 році від Київської Митрополії відокремилася Московська єпархія, яка була самоназвана Московською патріархією. До речі, лише через 141 рік після цього (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Після "приєднання" України до московії (1654) Українська Церква ще 32 роки боролась проти поневолення.

«Після укладення в 1654 р. російсько-українського політичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати УПЦ національних особливостей, інші — більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішення таких питань поза волею Константинопольського патріарха. Однак у 1685 р. у Києві Луцького єпископа Гедеона Четвертинського, за підтримки гетьмана Івана Самойловича, обрали митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні».

А українсько-козацька держава втратила духовну підтримку своєї влади.

«Коли у 1589 році Москва домоглася від Константинополя визнання МП і надання його главі титулу Патріарха Московського та всієї Русі — формулювання всієї Русі чітко вказували на наміри московського царства щодо України, її церкви та народу. Адже українське суспільство сприймало православну церкву не тільки як духовного наставника, а й захисника національної самобутності та осереддя громадського життя».

Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату проявилася в усіх галузях церковного життя.

Російський уряд заборонив вживати українську мову навіть у проповідях. Заборонив будувати церкви в українському стилі, заборонив малювати ікони, переслідував українські звичаї.

«Сьогодні дослідники стверджують, що ніби тоді дали дуже великого хабара турецькому султану, бо Константинополь був під владою Туреччини. Саме тоді відбулося це підпорядкування. Саме спираючись на церкву, російська влада намагалася виправдати свою імперську політику щодо України і уже з 1799 року на Київському митрополичому престолі жодного разу не було українця. А від 1812 року вже не висвячували українців на єпископів. Російська православна церква стала засобом зросійщення і денаціоналізації вірян».

Наслідки:

• За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в росії, за вимогами імператорів відбувся відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст.
• Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стали виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.
• Усі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.

Для Української Православної Церкви наслідки змін 1721-1917 років були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, російська імперія призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв.

Так було за часів імперської росії. Потім прийшли зміни. Разом із ними сподівання на створення української незалежної держави та самостійної церкви. Але тоді це не мало значення, бо в Україні з'явилися більшовики.

Більшовики і церква

Боротьба з релігією була державною ідеологією більшовиків, для утвердження якої не шкодували зусиль. Храми руйнували, палили, профанували.

Священиків і вірних православних та католиків, представників інших релігій — розстрілювали, арештовували і депортовували в сибірські ГУЛАГи.

Церкви переслідувалися, їх заганяли у підпілля і повністю знищували (як-от Українську автокефальну православну церкву на початку 30-х рр., Українську греко-католицьку церкву 1946 р. у Галичині та 1949 р. на Закарпатті).

«Прийшовши в Україну вдруге, на початку 1919 року, більшовики вдалися до антицерковної політики. Уже наприкінці січня 1919 року Ааднарком УСРР ухвалив закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Цей закон передавав державі храми і все церковне майно та надавав владі право закривати небажані їм храми».

Наступним відомим фактом яким скористалася влада — період Голодомору 1921-1923 років. Прикриваючись необхідністю закупівлі зерна за кордоном — розгорнули широку кампанія вилучення коштовностей і культових споруд із храмів.

«Ленін у листі до ЦРК РККБ 19 березня 1922 року з грифом цілком таємно закликав — чим більше число представників реакційного духовенства нам вдасться розстріляти тим краще. Терор щодо духовенства посилювв соціальне напруження в суспільстві».

Наступний крок — друга п'ятирічка. Це була п'ятирічка в ході боротьби з релігією.

Тоді знищувалися храми, церкви. Наприклад Михайлівський собор у Києві. Їх перетворювали на божевільні, склади, конюшні, кіноеатри. З усіх церков діючими лишалися лише дев'ять відсотків.

Як не знищимо так підлаштуємо. Новий план Сталіна

Однак люди, що дотримувалися релігійних традицій не одне покоління все одно, попри заборони, продовжували святкувати Різдво та готуватися до Великодня.

А у серпні 1941 року на території Райхскомісаріату Україна проросійська частина духовенства об'єдналася в Українську автономну православну церкву на чолі з митрополитом Олексієм (Громадським), але зберегла при цьому канонічне підпорядкування РПЦ.

Загалом церковне відродження було настільки значним, що на жовтень 1943 року на окупованій території діяло 6500 храмів.

На цей час радянська влада вже припинила арешти священнослужителів, відкрила і відремонтувала бюджетним коштом частину храмів, дозволила єпископату поширювати серед цивільного населення патріотичні відозви, збирати пожертви на армію, сиріт і поранених червоноармійців.

У 1943 році Сталін зібрав єпископів і організував РПЦ. Хотів використати її. Тоді церкви на території України теж передали під руку москви. Так Україна стала канонічною територією московського патріархату.

З 1959 року поширилося атеїстичне вихованння. У ВУЗах ввели предмет «Основи атеїзму».

У 1964 році прийняли постанову, суть якої полягала в тому, що за 12-17років повністю потрібно звільнити свідомість радянського суспільства від релігійних забобонів. Віруючих звільняли роботи, священникам відмовляли у прописці за місцем проживання.

Про відродження української церкви та єднання з москвою

Після проголошення незалежності в Україні активізувалися прихильники відновлення незалежної церкви України. Вони прагнули відокремитися від МП і будувати православ'я на автокефальних засадах. Їхня позиція спиралася на те, що християнство на Русі започатковано в Києві у Х столітті, а самостійна українська держава мусить мати незалежну від москви церкву. Як це було до кінця ХVII століття.

Після цього частина духовенства яка належала до УПЦ та УАПЦ домовлися про об'єднання. У червні 1992 року відбувся об'єднавчий собор. Тоді утворилася УПЦ КП (Київський патріархат). Патріархом обрали Мстислава (Скрипника), а його заступником Філарета.

Та єдина православна церква в Україні не склалася, бо об'єднавчий собор викликав незадоволення москви. МП не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших та найбагатших церков. Тоді вони змогли взяти під свій контроль більшість українських парафій і УПЦ МП очолив митрополит Володимир.

До того ж не визнав об'єднання і Мстислав. Після смерті Мстислава розкол поглибився.

Цей розкол поглибив собор УАПЦ і обрав на ньому патріархом Демитрія. А на соборі УПЦ КП митрополитом обрали Володимира Романюка. Таким чином українське православ'я розділилося на три частини.

Після смерті Володимира Романюка митрополитом УПЦ КП обрали Філарета. Незважаючи на те, що більшість парафій була під владою МП, а МП постійно заявляв про виключну канонічність його громад, а УПЦ КП оголошував неканонічними, Філарет доклав дуже багато зусиль для зміцнення УПЦ КП. Однією з його справ було прагнення об'єднати три гілки в одну церкву.

Становлення ПЦУ було справою непростою. Окрім зовнішнього чинника (тиску Москви), існували й чинники внутрішнього характеру, що гальмували цей процес. Адже ПЦУ мала об’єднати церкви, які майже три десятиліття існували окремо. І між якими, м’яко кажучи, не було єдності.

У грудні 2018 році на об'єднавчому соборі були представники всіх трьох церков. Саме тоді проголосили створення ПЦУ. Митрополитом обрали Єпіфанія.

Що означає Томос для ПЦУ

У 2019 році ПЦУ нарешті отримала томос. Це унікальний церковний документ, указ. Випускають його, коли головна церква хоче надати фактичну незалежність.

Подейкують, що предстоятель РПЦ Кирило навіть спеціально їздив до Константинополя, щоб умовити Вселенського патріарха Варфоломія не робити цього. Але Вселенський патріархат, попри шалений тиск Москви, надав томос для помісної автокефальної церкви в Україні.

Питання цервки – питання незалежності. У незалежній державі має бути незалежна церква. І перш ніж говорити, що ми йдемо до Бога, а він один, пам'ятаймо, що прийшовши до Бога ви можете чути проповіді тих, хто молиться за здоров'я наших ворогів.