«Мова зараз не на часі», — чуємо ми на вулиці, чи читаємо в соцмережах. «Яка різниця. Потім будемо розбиратися з мовним питанням». А тим часом московити перейменовують захоплені території та повертають вулицям старі радянські назви. Воно й не дивно — адже українська муляла їм задовго до нашого з вами народження.
Наприкінці 18 століття більшість українських земель (а саме 85 %), потрапили до складу російської імперії. Національна політика російського царизму полягала в запереченні самого факту існування українського народу, а українську мову оголосили лише місцевою говіркою, діалектом мови російської. Але все почалося значно раніше.
У 1627 році, з подання Московської церкви спалили та заборонили книги українською. Тепер українці вже не могли посилатися на документи, які б захистили їхні права та вольності.
Опісля з Україною стався Петро І, який робив усе, аби України не стало.
Після Полтавської битви почався справжній терор проти українців, так званих мазепинців. Одним із перших кроків Петра І був наступ на Києво-Могилянську академію. Кількість студентів якої тоді з 2 тисяч зменшилася до 161, а викладачам пропонували переїхати до Петербурга.
1718 року Петро заборонив обирати Київського митрополита і тепер церква ставала парафією російської православної церкви.
Далі відбувався поетапний наступ на Могилянку. Коли Петро почав наступ, то Московського університету ще і в плані не було. Його збудують тільки за часів його доньки Єлизавети у 1755. Тоді як Могилянка існувала ще в 1632 році. А у 1701 році Мазепа домігся для неї саме статусу академії.
Далі був Валуєвський циркуляр, підписаний у 1863 році. Він забороняв видання підручників та літератури українською.
20 червня 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр. Цим циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних та релігійних видань. Однак заборона не поширювалася на художню літературу. Російський уряд не турбувало, що вузьке коло інтелігенції писало і видавало твори українською. А от шкільна та релігійна література могла поширюватися серед простого люду.
У 1876 році з'явився Емський указ, який забороняв ставити вистави українською та співати народні пісні.
Цим указом забороняли друкувати будь-які книги українською мовою. Навіть тексти до музичних нот, ставити театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями. Також суворо заборонялося ввозити в межі імперії без дозволу будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою.
1914
Полтавський губернатор написав секретний донос про те, як боротися з українським рухом, культурою та мовою.
1918 рік
Захопивши Київ 8-9 лютого, російсько-більшовицькі окупанти за кілька днів
знищили 5 тис. людей, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або тих, у кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка.
«Власть в Киеве установлена при помощи штыков и передана советам Украины», — телеграфував Леніну командувач більшовицькими військами М. Муравйов 9 лютого.
Захопивши Одесу, цей душогуб вимордував понад 10 тисяч осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу за «братскую помощь Украине»: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева выполнят свою революционную обязанность».
1919 рік
За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, у першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо.
1923—1925 роки
Москва відтинає від України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких були українці.
Серед українського населення, яке відійшло до складу Росії, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходини, обирали ходоків до центральних органів України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали в постанові:
Більшовицька влада на це відповіла традиційними для неї залякуваннями, арештами, репресіями.
1929—1930 роки
Відбувалися арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки української молоді. Харківський судовий процес над ними («Процес СВУ»). На допиті одного із арештованих, Володимира Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав:
Одночасно по всій Україні було заарештовано й розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтеліґенцію. До звільнення й реабілітації дожили одиниці.
1930—1937 роки
Ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
1933 рік
Погром українців Кубані. Жорстоке придушення комуністами повстання українців. Розстріли та виселення понад 50 тис. українців. Зокрема, повністю була виселена станиця Полтавська (30 тис. мешканців), яка була впливовим центром української освіти та культури. Виселене місто було заселене сім’ями військових та перейменоване на «Красноармейскую». Нові заселенці Полтавської застали ще чимало виснажених і вмираючих українців, проте ніхто їх не рятував, а розстрілював.
Того ж року на 104,7% було виконано план заселення вимерлих від голоду українських сіл селянами з Росії.
У Харкові видано книжку Андрія Хвилі (справжнє прізвище Олінтер) «Знищити коріння українського націоналізму», в якій ставилася вимога провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах.
Заміна традиційного українського правопису на новий (общєпонятний).
1941 рік
У селі Непокрите (тепер Шестаково під Харковом) комуністи загнали в клуню й спалили живцем за приблизними оцінками 300 людей. Це була арештована за звинуваченням в антирадянській агітації українська інтелігенція, котру забрали в Харкові й нібито для евакуації погнали етапом. Серед по-варварськи закатованих був відомий поет і перекладач Володимир Свідзінський.
Під час німецького наступу на Москву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч «ополченців» — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме там був випадок, який шокував весь світ: на озброєнні була одна рушниця й один комплект набоїв на 5 осіб і одна граната на 3 особи.
1945 рік
Тост Сталіна «За великий російський народ», як свідчать спогади очевидців, викликав нову шалену хвилю русифікації в східних та південних областях України.
Як бачимо, пропагандистська машина працювала на те, щоб кожен школяр і студент в Україні хотів стати представником того народу.
1959—1960 роки
Масові репресії — переслідування на роботі, звільнення, арешти під різними надуманими приводами тих, хто знаходив у собі відвагу заявити протест проти абсурдного закону про право не знати в Україні української мови.
1961 рік
За спробу створення Української робітничо-селянської спілки, що прагнула на марксистських засадах, відповідно до конституції СРСР, сприяти виконанню «права» України на вихід із Союзу, було засуджено на кару смерті Левка Лук’яненка (згодом смертну кару замінено 15 роками ув’язнення).
1965 рік
Хвиля політичних процесів проти українських громадських діячів — Михайла та Богдана Горинів, Опанаса Заливахи, Святослава Караванського, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Анатолія Шевчука та інших.
За відмову свідчити проти них засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола.
У Харкові за протести проти закриття українських шкіл було заарештовано науковця Анатолія Здорового.
1979 (травень)
У лісі в Брюховичах під Львовом КГБ було знайдено тіло закатованого популярного українського композитора-співака Володимира Івасюка (автора Червоної рути, Водограй, Я піду в далекі гори ).
Масовий похорон композитора став зручною нагодою для боротьби з «українськими буржуазним націоналізмом». У Львові й у Чернівцях, звідкіля родом був композитор, відбулася хвиля репресій та арештів.
1984 рік
Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.
1989 рік
Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі — російську». (Те ж саме було в проекті Конституції М. Горбачова).
Русифікація незалежної України
1993—1995 роки
Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Убито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено в Моринцях хату-музей Тараса Шевченка. І ніхто зі злочинців не був не те, що засуджений, а навіть не був заарештований.
1995 (початок року)
Міністерство національностей України розробило напівсекретний «Проект державної програми… розвитку російської культури в Україні до 2000 року», в якій одна з національних меншин отримувала більші права, ніж українці.
1995 (18 липня)
Звіряче побиття окупаційною владою українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії Його святості — Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов», топтали й шматували державні прапори. До відповідальності ніхто не був притягнутий.
2005—2010 роки
З-під пера Дмитра Табачника вийшла ціла серія статей, в яких розпалюються міжнаціональні й міжрегіональні пристрасті, ставиться під сумнів самостійність української мови, йде намагання заперечити відомі історичні факти, у першу чергу Голодомору. Мешканці західних регіонів України змальовуються як лакеї, котрі недавно навчилися мити руки. Усе це не просто шизофренічний вияв українофобства. Це був крок на деморалізацію суспільства, щоб на основі аморальної пасивності запустити карту «російської мови» і за її допомогою підкорити Україну.
2010 (25 березня)
Поставлений в уряді Азарова міністром освіти і науки Дмитро Табачник наказом № 238 скасував рішення свого попередника про обов’язковість складання випускних тестів державною мовою.
2012 (травень)
Міністр освіти України Дмитро Табачник на закритій зустрічі з вчителями-русистами відніс українську мову до розряду непотрібних мов, називаючи українськомовні підручники, підручниками, які були видані непотрібною мовою.
2022 рік
В українських школах скасовують вивчення російської мови. З'являється наказ про те, що людина, яка хоче працювати держслужбовцем має обов'язково скласти іспит на знання української мови. У бібліотеках зростає попит на літературу українською. На деяких каналах з'явився український дубляж, з радіостанцій лунає українська музика.
Якщо ви дочитали до кінця, то розумієте — наскільки важливою є мова. І щось мабуть таки є в нас, раз протягом такого великого відрізку часу ми зберегли свою українську. І головне зараз — не втратити її.
Нині багато українців, що розмовляли російською — свідомо змінюють мову. Вчаться наново, стикаючись із дискомфортом та агресією.
Тому будьмо терпимими до людей, які нині переходять на українську. Допоможіть їм українізуватися. Пам'ятаймо, деякі з них втратили дім, рідних і внутрішні орієнтири та віру в те, що виявилося фальшивкою.
Матеріал створено за допомогою консультацій з історикинею Тамарою Ткаченко. Під час підготовки були використані Хроніка нищення української мови Мирослава Левицького та Романа Сушка; Скорботний календар української мови; архівні матеріали НВ та інше.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.