Цей парад — данина пам'яті нашим дідам, або чому День Перемоги почали святкувати тільки через 20 років

Ви ніколи не замислювалися, чому помпезне святкування Дня Перемоги на території колишнього Радянського Союзу розпочалося аж через 20 років після закінчення війни? Чому цей день не був вихідним та для чого потрібні були паради на центральних майданах?

Нині складно уявити собі людину, яка жодного разу за життя не бачила парад по телевізору, не була біля Пам'ятника невідомому солдату чи не чула пісні «День Победы».

Здається, ми народилися з безумовним рефлексом — вшановувати (святкувати) 9 травня. У школі вчили вірші про подвиги солдатів, дарували квіти бабусям та дідусям з орденами, а потім ішли до клубу слухати концерт.

Потім вшановування пам'яті перетворювалося на бурхливе святкування (поминання?). Все голосніше на природі дзвеніли склянки, розносився шашличний аромат та лунали крики: «за наших дідів, за перемогу, вони воювали, перемога наша, ми перемогли».

Ветеранів уже майже не лишилося, концерти ніхто не проводить, а квіти до пам'ятника з 2016 року українці покладають 8 травня, приколовши до одягу квітку червоного маку. Разом з тим все частіше звучать слова — «ніколи знову». Бо хто як не сучасне покоління українців краще знає про те, що несе війна в країну?

Однак на противагу цілому світу сучасна росія, за допомогою пропаганди, перетворила День Перемоги на найбільше державне свято.

Нагадуємо, що використання, поширення та демонстрація комуністичної символіки заборонено Законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки"

Відзначають його наші сусіди з розмахом — застосовуючи військову техніку, використовуючи людський ресурс та граючи на сентиментах. Бо що більше розчулює ніж діти в костюмах? Вони ж — наше майбутнє.

9 травня для росіян — головна історична подія. Одне зі свят, створених радянською ідеологією. Адже перемога — це те, що задовольняє колективну свідомість, показує всю міць та єднання народу, вселяє думку про всесильність.

Основні наративи які нині виголошує путін на 9 травня залишають по собі наступні твердження, що вкоріняються в голову — «ми великий народ, якби не росія — перемоги не було б, святкування цього дня — данина пам'яті нашим дідам».

Однак, саме за часів життя наших дідів, які воювали — помпезні паради не проводилися. Чому?

Офіційно — бо треба було відбудовувати країну, не час було святкувати (хоча зауважимо, що масові заходи на 1 травня та 7 листопада у післявоєнні роки ніхто не скасовував). Неофіційно — через ветеранів війни. Вони як ніхто пам'ятали жах, який пережили. І святкувати було нічого.

Історикиня Тамара Ткаченко розповідає нам про святкування Дня Перемоги та ветеранів у її родині.

«Наш дід Сашко не святкував День Перемоги, хоча і воював. Він взагалі не любив говорити на цю тему. Для його дружини Голодомор був значно страшніше, ніж війна. Та й про радянську владу вони нам нічого не розказували. Дід Сашко і до смерті жодним словом не обмовився. Тільки після "перебудови" його дружина почала говорити. Ця влада забрала в них життя. І пишатися чимось чи святкувати вони вважали недоречним».

Щодо Дня Перемоги — святкували його певною мірою кожного року: артилерійські салюти, статті на шпальтах газет, заходи, які були обов'язковими.

А остаточно вихідним цей день став з 1965 року.

Чому так помпезно після війни не святкували День Перемоги? На мою думку, це пояснюється тими величезними жертвами та стражданнями, які принесла ця війна. Другим фактором стало те, що сподівання людей на краще життя після війни не справдилося.

Люди мали надію, що масові репресії, голодомори, стан загальної підозрілості у суспільстві — залишаться в минулому. Наприклад, робітники сподівалися на поліпшення умов праці та свого добробуту, селяни навіть вірили в те, що будуть розпущені колгоспи, і чутки про це поширювалися на фронтах німецько-радянської війни. Про це говорив і наш дід Сашко, який воював.

Інтелігенція ж прагнула послаблення контролю над своєю діяльністю, хотіла інтелектуальної свободи. Суспільство чекало змін і було впевнене, що ці зміни настануть. Але, на жаль, сталінський тоталітарний режим було відновлено.

Так, наприклад, наприкінці 1947 року з Німеччини в Україну повернулося близько 1 мільйона 250 тисяч людей, які були примусово вивезені. Що їх чекало по поверненні — перевірки, багатьох відправили до Сибіру, тих, кого звинуватили у колабораціонізмі, чекали сталінські табори. Те ж саме і з військовополоненими. Вони потрапляли з одного пекла в інше — в табори ГУЛАГУ.

Змін не відбулося.

З часом, коли уже більш-менш загоїлися рани, відбулася відбудова, і життя стало дійсно кращим — необхідно було показувати перевагу радянської влади або Радянського Союзу над іншими, як тоді говорили капіталістичними державами, та і щоб виховувати у нас патріотизм, виховувати гордість, необхідне було загальнонаціональне свято.

Я як учениця пам'ятаю, що ми ходили на парад 1 травня, 7 листопада та на мітинги 9 травня. От для мене 9 травня було серед цих днів найбільшим святом. Тому що я відчувала гордість за державу, яка перемогла у Другій світовій війні. Бо нам у школі, а потім уже в університеті доводили те, що вирішальну роль у перемозі відіграв саме Радянський Союз і радянський народ. І всі оці святкові заходи вселяли в мене віру, що це дійсно так. Тому, мабуть, і таке велике значення приділялося парадам. І з кожним наступним роком цей тріумф та ця помпезність все більше наростали.

Я не хочу оцінювати роль параду для росії. Але для мене сьогодні 9 травня не значить абсолютно нічого. По-перше — капітуляцію підписали 8 травня. Я вважаю що 8 травня це дійсно — День пам'яті і примирення.

Раніше говорили, що 9 травня це день визволення України від німецько-фашистських загарбників. Зараз все більше вживається термін вигнання. І я його підтримую. Тому що німецький режим в Україні був замінений радянським. Аж до 1991 року. Виникає питання — яка перемога? Одних вигнали — інші прийшли?

Ніякого права українців, як і інших народів, на самовизначення в радянські часи не існувало. Як тоді, так і сьогодні не хочуть змиритися з тим, що ми, українці, маємо право на незалежність, на свою державність. І назва цієї держави — УКРАЇНА!

Самовари

Ви колись чули вислів: Без рук, без ніг, а знизу краник? Дякуючи йому, ветеранів Другої світової війни, які повернулися додому без рук та ніг називали самоварами.

Тоді додому поверталося багато людей без кінцівок. Деякі мали родину. Більшість — лишалися без будинку та рідних людей. Однак радянська влада не могла залишити напризволяще героїв війни. Тих, хто віддавав життя задля великої перемоги, тих, чий подвиг закарбувався у віках.

Про них подбали — частину вивезли до Сибіру, дехто потрапив до Валааму. Це концентраційний табір для інвалідів Другої світової війни, який було засновано за наказом тодішнього керівництва. Подейкують навіть про розстріли. Однак, досі історики не знайшли документів, що підтверджують цей факт.

У інтернатах героїв війни без рук та ніг подеколи навіть виносили подихати свіжим повітрям та підвішували на гілки дерев. Інколи про це забували і вони замерзали. Це були молоді хлопці, скалічені війною та ті, що більше не могли бути корисними Батьківщині.

Російський художник Геннадій Добров побував у Валаамському інтернаті. Нині збереглися його роботи, які отримали назву «Автографи війни».

Ця картина називається «Невідомий солдат». У часи Другої світової цей чоловік отримав важкі поранення в результаті яких залишився без рук, без ніг, втратив слух та мову. Пізніше вдалося встановити, що ймовірно це Герой Радянського Союзу Григорій Волошин. Він був льотчиком і вижив, протаранивши ворожий літак. Чоловік проіснував у Валаамі 29 років.

А це розвідниця Серафима Комісарова. Вона партизанка з Білорусі. Під час виконання завдання вночі вона вмерзла в болото. Там її знайшли тільки зранку. Дівчину довелося вирубувати з льоду.

Світлим святом 9 травня стало в 1965 році, коли з’явилося нове покоління, яке вже не пам’ятало жахіть війни. Саме за часів Брєжнєва у Союзі створили концепцію "Великої Вітчизняної" з набором відповідних ідеологем: звірства німецьких фашистів, героїзм радянського народу, величність радянських солдатів, які визволили всю Європу. Усі ці наративи потім дісталася в спадок росії, яка нині творить свою історію.

«Наш родич дід Сашко воював. Його син розповідав, що батько вважався вже немолодим воякою 1905 року народження. Думав головою. Саме це вберегло його від необачного вчинку під час штурму Сапун-гори в Криму. Тоді починалася весна, і на півострові раптово потепліло. Молоді солдати поміняли свої тілогрійки на харчі у місцевих. Дід Сашко такого не вчинив. Невдовзі повернулися морози і всі хто лишився у гімнастерках замерзли на смерть.

Потім, значно пізніше, дід Сашко обмовився про це у розмові серед своїх вже нових побратимів. Хтось із них виявися сексотом. Від розстрілу рядового Ткаченка врятувало лише те, що полковник особого відділу НКВД, був також із України. Земляком. Продовжуючи кричати й матюкатися, особіст вдарив кулаком по столу і наостанок випалив: «Пішов звідси вон. Дарую тобі життя». Відтоді солдат Ткаченко вже не згадував про штурм Сапун-гори.

Також дід Сашко пригадував як на початку війни його із п'ятьма товаришами пускали в бій із однією гвинтівкою та десятьма патронами. Був такий наказ —  добути собі зброю самотужки. У першому ж бою вони потрапили у полон, але були відправлені додому».

Вічна пам'ять усім загиблим у роки Другої світової війни. Ми вас пам'ятаємо.