Що можуть зробити російськомовні, аби процес переходу на українську став більш комфортним

«Через вашу російську війна почалася». «Яка різниця, якою мовою, ти мене розумієш, я тебе розумію. Нам нормально». «Та не на часі це все зараз. От закінчиться війна, тоді будемо про мову балакать». «Та я все життя російською розмовляю, і батьки мої, і дід з бабою, і дитина. Для чого мені переходить».

Нині українська стала водночас яблуком розбрату, об'єднавчим елементом, можливістю самоідентифікуватися та символом боротьби. А багато людей, що говорили російською все життя, намагаються спілкуватися українською. Однак, зіштовхуються зі складнощами. То що робити, коли хочеш перейти, але не розумієш як і для чого?

Ми зібрали корисні поради для тих, хто нині веде боротьбу в тилу та з самим собою — для людей, що починають говорити українською. Не важливо, 60 їм, 30 чи 15.

Якби не Альф по ICTV та пісні ТНМК, не зрозуміло, щоб із мене вийшло

Мене звати Артем. До 24 лютого я жив у Харкові, займався організацією та проведенням літературних та музичних заходів, працював ведучим. У Полтаві інколи волонтерю, інколи роблю якісь заходи, але рідко.

Народився в місті Горлівка, Донецької області, жив у шахтарському поселенні. Все оточення спілкувалося російською і рідше суржиком, хоча, при цьому, не зважаючи на російськомовність, коли моя бабця з подругами збиралися за чаркою, то співали в основному українські пісні.

Далі мама забрала мене жити до Харкова, і там уже була стовідсоткова російська. Російське телебачення без тарілки ловило. Якби не Альф по ICTV та пісні ТНМК, не зрозуміло щоб із мене вийшло.

Загалом, думки про те, що все йде до українізації, й треба якось починати думати в цей бік, у мене з'явились ще в 2014-му році. Я стежив за подіями на Донбасі, і вирішив для себе, що колись треба буде спробувати перейти на українську, але постійно соромився помилок, тому почав з малого, "дякую" замість "спасибо", "добраніч" замість "спокойной ночи".

Використовувати українську як засіб комунікації на сцені я почав у 2021 році. Спочатку було дуже важко, я писав собі сценарій українською, а якісь незапланові імпровізації робив російською, але з часом спілкування українською почало даватися легше. Плюс у моєму оточенні було багато україномовних, з якими я також намагався говорити українською.

Бути манкуртом, який не знає мови власної держави, це соромно, так не повинно бути

Використовувати українську я вирішив з деяких причин:

• Перша — це моя діяльність в публічній сфері. Не можна стати професіоналом у сфері культури, без хоч якось рівня володіння державною мовою.
• Друга, більш особиста, в певний момент я зрозумів, що бути манкуртом, який не знає мови власної держави, це соромно, так не повинно бути.
• І третя — це протест проти російської агресії, стосовно нашого народу. Якщо для них російськомовність частини наших громадян це привід для нападу, то краще я буду говорити українською.

Щоби покращити свою українську ми з дівчиною спілкуємося нею вдома.

За час війни тільки один харківський знайомий, коли запитав мене в соцмережах "как дела? ", після того як я відповів йому українською, почав писати мені якісь негативні повідомлення, по типу, що я "выделуюсь" і "говори нормально", але я його заблочив, і на цьому поки все.

Мова зараз на часі

Я вважаю, що мова на часі, всі ми побачили, що таке росія( не пишіть це слово з великої), як її імперська хвороба зробила з них кровожерливих монстрів, і ніяка культура не допомогла їм не бути такими. І саме мова для них стала формальним приводом розбомбити вщент мій район.

Я ніколи не стикався з претензіями в бік російськомовністі Харкова, і що саме це стало причиною війни, хоча знаю, що така думка є. За ті вісім місяців, що живу в Полтаві, ті місцеві, з якими я спілкуюсь, навпаки, в особистій розмові дивувалися тому, що росія вщент розбомбила саме російськомовний схід.

Треба триматись свого

Я би порадив усім таким як я, тим кому довелося тікати від війни, знати де наше, де своє. Наш дім — це Україна, наші брати та сестри — це наші співгромадяни. За ці вісім місяців українці показали свою єдність, показали, що для нас важливо, а росія — це бридка, огидна помийка, з якою ми не друзі, не близькі — ніхто. Це наші вороги. І будь-який східняк, навіть з ідеальною російською вимовою, опинившись там, все одно буде хохлом.

Треба триматися свого, і дружити з тими, хто не вигадує ідіотських казочок про старших і молодших.

А ще порадив би не боятися говорити українською, не боятися говорити не правильно, суржиком, азіровкою, як персонажі п'єс Подерев'янського, як завгодно, головне почати, а через рік впіймати себе на думці, що є прогрес.

Коли стоїш із побратимами спина до спини, плечем до плеча — мовне питання, мабуть, останнє, що приходить в голову

Ілля Богданов, ексспівробітник ФСБ РФ, який у 2014 році втік в Україну та став добровольцем до лав ЗСУ. Був в оточенні під Дебальцево, боронив Донецький аеропорт. Після повномасштабного вторгнення повернувся до армії, отримав важке поранення під час оборони Києва, після реабілітації знову пішов на фронт.

Для мене не було принциповим мовне питання. Ані в Правому Секторі, ані в війську якось ніхто особливо не звертав уваги, що я говорю російською. Коли стоїш із побратимами спина до спини, плечем до плеча — мовне питання, мабуть, останнє, що приходить в голову.

Але я весь час хотів вивчити мову, адже це передусім мова моїх предків. Однак, щоразу, коли я намагався перейти на українську, довкола з'являлося купа людей, які чомусь вирішували, що їм понад усе потрібно розповісти наскільки недолуго в мене це виходить. І я кидав.

Точкою неповернення для мене стало поранення в Ірпені. Мене остаточно відвернуло від усього російського і я впевнився, що своє життя хочу кодифікувати виключно українською.

Доки був на реабілітації, максимально оточив себе всім українським: книжками, фільмами, музикою, україномовними людьми. Російська мова стала дуже токсичною для мого світосприйняття. Так, з помилками, так з акцентом — але я вже не звертав уваги на всіх, хто намагався на цьому наголосити.

То що робити тим, хто нині тільки відкриває для себе мову?

Ми зібрали для вас корисні поради та склали перелік ресурсів, аби слухати, читати, говорити та вчитися українською.

Усі мої дорослі учні — це російськомовні люди, які виявили бажання в побуті та на роботі перейти на українську. З початку повномасштабної війни для людей це не тільки про мову, а й про про культуру, цінності, зрештою, про власну ідентичність.

Про найпоширеніші помилки при переході на українську

Найчастіше – чергування “и” та “і” у словах та наголоси. Наголоси й для українців складні, я не знаю людини, яка бездоганно наголошує всі слова.

Я раджу на цьому не зациклюватися, адже це можна пропрацювати в процесі активного спілкування українською.

Найперше треба дбати, щоб словниковий запас був достатнім. Слухати, читати, дивитися українською, всотувати якомога більше слів, читати словники синонімів, якщо забули одне слово, в пам’яті винирне інше близьке за значенням.

Часто в людей є так звана пасивна лексика, їм знайомі слова, вони знають їхнє значення, але не використовували. Я допомагаю це виправити. Для цього ефективною є вправа із усним перекладом російською тексту на українську. Учні з подивом з’ясовують, як багато слів насправді знають.

Зі мною займалася ведуча кримськотатарського телеканалу та топ-менеджерка медичної компанії, яка прагнула почати вести програму українською, вона зуміла провести форум у Чернівцях українською та заохотити співробітників в офісі розмовляти з нею українською.

Людям варто не соромитися помилятися чи неправильно говорити слова. Не помиляється той, хто не робить спроб. Часті помилки неабияк сприяють запам’ятовуванню, до речі. Варто не зациклюватися на ідеальності володіння українською. Досягати абсолютної грамотності не те, що не варто, а це ще й шкідливо. На початку вивчення й впровадження української мови в спілкування з оточуючими дуже важливо не втратити мотивації та азарту, тож надмірна вимогливість до себе може зіграти злу роль.

Я постійно рекомендую своїм учням практику коротких розмов, бо вивчення будь-якої мови потребує занурення в мовне середовище. Тому в магазині, аптеці, на ринку та всюди, де можна вправлятися, потрібно це робити!

Зі мною займався етнічний росіянин, що давно мешкає на Кіпрі, він захотів говорити і писати українською. Він читав українською матеріали в пресі про злочини Росії в Україні і переказував це своїми словами також українською. Для нього мова – це про підтримку України.

Задаю домашнє завдання — щодня надсилати мені в телеграмі голосове про те, що готували на сніданок, поділитися рецептом, або розповісти про те, як поводився домашній улюбленець.

Байдуже про що говоритимуть мені учні, важливо, що вони системно починають свій день із розмови українською. З часом бажану тривалість повідомлення збільшую, щоб говорили все більше й більше.

Я раджу переглядати фільми, серіали та мультфільми українською. Це є навіть обов’язковим елементом на наших уроках, ми з учнями обмінюємося враженнями, обговорюємо сюжет. Прошу писати так звані рецензії на фільми. Надсилаю рекомендації україномовних блогерів, на яких варто підписатися, та подкасти, які варто слухати, щоб збагачувати словниковий запас.

Є безліч корисних сервісів онлайн, які теж сприяють зануренню в навчальний процес і дають напрочуд корисні знання.

Важливо також регулярно щось вчити напам’ять. Ми спільно з учнями обираємо поезію, яка їм до душі. Дуже раджу Миколу Вінграновського. Поезія неабияк розширює словниковий запас, не менш важливо читати книги, де мова жива. Чи не усім зараз я раджу «Поіменник» Руслана Горового, бо це та книга, яка про життя й людей, тому для тих, хто хоче в побуті заговорити українською – просто знахідка!

Вважаю, запорукою того, що людина заговорить якомога швидше українською, має бути чітко визначена поетапність досягнень, які хтось фіксує зі сторони, бо той, хто вивчає, не об’єктивний щодо своїх зусиль та надбань.

Сьогодні ми переживаємо процес формування літературної мови в проектах надання їй тих сутностей, які незаконно були відібрані у неї. Тож розмовляймо українською! Повертаємо собі своє!