«У нас працює дівчина, яка не може жодного речення сформулювати українською» – про життя в Полтаві татуювальниці з Волновахи

Тату-майстерка Христина вже четвертий місяць працює в Полтаві. Робить патріотичні тату, допомагає з ескізами. Але так було не завжди. Ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну, дівчина будувала своє життя в Харкові, куди вона також втекла від війни з рідної Волновахи.

«Полтавська хвиля» продовжує публікувати серію матеріалів «Моя професія». Тепер вже в умовах війни.

Розкажи, будь ласка, про свої перші дні після 24 лютого.

Коли почалася війна (то був ще 2014 рік), мені виповнилося лише 14. Я жила у Волновасі, разом із батьками. Там і закінчувала школу. Два роки тому переїхала до Харкова. Коли 24 лютого ми всі прокинулися від звуків вибухів, у мене вже не було великої паніки. Лише думка: «Знову…».

Почали збирати речі. Хотілося забрати якнайбільше, проте, самі розумієте, цього б не вдалося зробити.

Перші дні не могли виїхати з міста взагалі — затори. У людей була паніка, всі тікали, куди могли. Таксі також не їздили. А якщо десь якась машина і курсувала, то водії ставили захмарні суми. Ми пробували викликати авто за 7000 гривень, але такі замовлення не приймали навіть. Та і в наш район не хотіли їхати.

Пам’ятаю оці розбиті «Кисети» (магазин цигарок - авт.), біля них постійно нишпорили пияки. Обстріли по всьому місту, ракети… Було дуже небезпечно.

Також був день, коли ми вийшли прогулятися вулицею. Це на кілька хвилин лише — довше страшно. Повернулися додому, чуємо якісь дивні звуки. Ми до вікна, а там на нашу вулицю заїхали російські «Тигри»… На щастя, наші змогли їх відтіснити назад.

Ще пам’ятаю, як швидко закінчувала питна вода. Якщо з продуктами можна було щось вирішити, знайти, то з водою були серйозні проблеми. А з крана пити харківську воду — сумнівне заняття. Тому кип’ятили.

Як змогли виїхати з Харкова?

Нам пощастило знайти людей, які нас вивезли. Це були знайомі знайомих, якщо можна так сказати. Причому це було так: вони нам телефонують, кажуть, що прямо зараз у нашому районі та можуть нас забрати. На всі збори мали п’ять хвилин. Ми схопили документи, гроші й помчали в машину.

Ці знайомі перевезли нас на вокзал в іншу частину міста.

На вокзал впускали тільки дітей та жінок. Стояла тероборона зі зброєю. Повсюди плакали люди. Чоловіки прямо на землі перебирали сумки, віддавали частину грошей, документи та одяг жінкам. Ще було дуже багато покинутих валіз. Бо у багатьох був вибір: ти чи одяг.

Нам вдалося сісти на потяг до Полтави. Одразу після посадки ще годин шість стояли на пероні, оскільки була тривога, і ми нікуди не могли поїхати.

Уже у Полтаві на мене чекала моя однокласниця, яка дозволила нам пожити в її квартирі. Там ми пробули два місяці.

Чи працювала у Харкові?

Так, я у Харкові працювала на двох роботах — у кав’ярні та тату-салоні. У перші дні війни мене попрохали сходити до кав’ярні та забрати всі продукти, які там були. Передати треба було в метро, бо не вистачало їжі, і дуже багато дітей голодувало.

Наша кав’ярня знаходилася у сусідньому мікрорайоні, тож дістатися туди теж було проблемно. Усюди щось бахкає, чути постріли, люди метушаться та бігають — а ти йдеш собі на роботу.

Коли вже туди дістаєшся, вмикаєш світло, одразу збігаються голодні люди. Вони стукають у вікна, двері, просять якісь продукти, пропонують купити. Це дуже важко психологічно. Бо тут ти, тягаєш якесь там молоко, тістечка, каву, чай, шоколадки — ну що там ще є в тій кав’ярні — а на тебе з вікон дивляться десятки очей…

Це великий стрес. Коли приїхала в Полтаву, довго не могла оговтатися. Перший місяць я тільки лежала. Усе. Мені нічого не хотілося. Спала одягнутою, щоб, раптом що, їхати кудись далі…

Чи важко було облаштуватися у нашому місті?

Мабуть, складнощі були не з переїздом та адаптацією, а з пережитим стресом. На мене навалилися не лише спогади про Харків, а й те, що мої батьки не змогли виїхати з Волновахи. Нині вони з молодшим братом живуть в окупації. Ми підтримуємо зв’язок, на скільки це можливо.

Щодо Полтави, то ми тут рано чи пізно трохи заспокоїлися. Спали навіть під сирену, не прокидалися. Хоча тут її дуже добре чути. У Харкові не так — у багатьох мікрорайонах сирени не звучать.

Також були спершу матеріальні складнощі. Не було одягу — у чому приїхали, в тому й ходили. Нам допомагали друзі, шукали все, що було необхідно. Тому я дуже їм за це вдячна.

Зараз помічаю, що в Полтаві дуже розслаблені люди. Для них війна — це лише сирена. Немає розуміння того, що це таке. Але це навіть добре. Краще не знати війни, аніж так, як я, бачити це все з 14 років… Звісно, хотілося б від полтавців більшого усвідомлення ситуації.

Ти — російськомовна. Чи були проблеми з полтавцями, які робили зауваження чи ще якось ображали з приводу мови?

У Полтаві взагалі не було проблем із мовним питанням. У салоні всі теж російськомовні. У нас працює дівчинка з Полтави, яка взагалі не може жодного речення сформулювати українською, їй дуже важко. Але нічого, всі все розуміють. Якщо до мене клієнти звертатимуться українською, я теж з ними українською говоритиму. Та і є люди, для яких це принципово. Я це поважаю, оскільки українська — це наша єдина державна мова.

Чесно, я жила в Буковелі, на Донеччині, в Харкові, тепер в Полтаві, і у мене жодного разу в житті не виникало проблем з тим, що я спілкуюся російською. Нині я намагаюсь більше використовувати саме українську: у соцмережах веду нею свій профіль, наприклад. Головне, що це не примусово, як було в школі, а від серця.

До речі, в Полтаві ми зіткнулися з іншою проблемою, яка не стосується мови. Господарі квартир не хочуть здавати житло переселенцям. Просять показати документи, і, якщо бачать, що не з вашого регіону, то можуть відмовити. Якщо ти шукаєш житло не сама, а з хлопцем, то перевіряють документи з військкомату — щоб ти був на обліку. Також документи фотографують, щоб ти нічого не виніс чи не обманув.

Коли почали працювати в Полтаві?

Мабуть, в травні. Працюю в мережі тату-салонів, яка є і в Харкові, і в Полтаві. Узяли на роботу не одразу — роботодавці до останнього тримали місця для своїх, які під час війни виїхали закордон. Проте, врешті-решт, мене запросили приєднатися до полтавських майстрів. Оскільки замовлень багато, але немає, кому їх виконувати.

Працюю щодня, використовую власну машинку, яку вдалося вивезти з Харкова. Фарби та інше вже докупляла тут.

Клієнтів нам шукає салон, тож я цим не займаюся.

А що нині популярне серед тату-замовлень?

Патріотичні тату в топі, так би мовити. В основному, їх набиває молодь. Дівчата обирають написи, гарні візерунки, чоловіки — великі, яскраві роботи. Часто це якісь частини вишиванки, патріотичні фрази.

Але я проти таких тату нині. От переможемо — тоді давайте бити. Зараз поясню, чому так вважаю. Нині часто спілкуюся з військовими, які приходять до нас в тату-салон. І якщо, не дай бог, військовий з патріотичним тату потрапляє в полон, шансів вижити у нього немає. Тому сьогодні ти б’єш герб України, а завтра вже можеш його зводити.

«Полтавська Хвиля» висловлює свої співчуття усім, кому довелося покинути домівки через війну з росією. Ми сподіваємося: скоро ми всі повернемося у рідні міста та села, але вже з Перемогою!

Нагадаємо, як харків’янин Данило відновив свою справу в Полтаві.