Премʼєра вистави «Віддайте тіло» у Полтаві — ідеологічна перемога чи шкідництво

У Полтаві нова театральна премʼєра. Полтавський театр імені Гоголя презентував виставу на пʼєсу Анатолія Крима «Віддайте тіло». Перший показ вистави не зібрав аншлаг (субота, літо, дача, шашлики), але зал був майже повний. Серед глядачів були й журналісти «Полтавської хвилі» і нам є про що поговорити. Спойлер — думки викладені в цій рецензії-колонці є субʼєктивними, тож кожен має сам відвідати виставу, аби скласти власне враження.

Полтава — велике місто, але є досить провінційним в плані культури. Тут лише один муніципальний театр, якому не складають конкуренцію аматорські колективи, тож у виборі культурного дозвілля полтавці, вимушені переселенці та гості міста особливо не обтяжені, а отже — нових вистав чекають із нетерпінням. У цій ситуації глядачі часто стають заручниками репертуарного вибору керівництва театру, а від початку повномасштабного вторгнення ще й облвійськадміністрації, яка вводить негласну ідеологічну цензуру.

Хотілося б думати, що нову постановку головного режисера театру Владислава Шевченка «Віддайте тіло» за пʼєсою Анатолія Крима театру теж спустили звідкись згори. Інакше вибір подібного тексту логічно пояснити неможливо. Чому? Спробуємо пояснити нижче враженнями від перегляду премʼєри. Забігаючи наперед, скажемо, що на думку автора (виключно субʼєктивну), якщо обирати між ідеологічною метою «користь», «нейтральність» чи «шкідництво» — ця вистава скоріше останнє.

Музичне оформлення

Вистава починається піснею на слова Людмили Горової «Сію тобі враже». Поруч із нею тут же в перші ж хвилини картини ми чуємо уривки з відомої всім фрази прикордонників зі Зміїного, вкраденої росіянами «Вєткі калін поклоніліся», «Ванька-встанька» і навіть музикою з пісні «Здравствуй юность в сапогах» з російського серіалу «Солдати». Навіть враховуючи, що ці пісні слухає рашистський солдат, використання цих композицій на десятому році війни з росією є досить контроверсійним вибором для оформлення вистави. Аби якось вирівняти ситуацію, звісно, українська героїня Баба Надя, співає «Ой, у лузі червона калина» та ще кілька патріотичних пісень. Але чомусь саме цей масив на перших хвилинах вистави западає в памʼять особливо.

Мова

Щонайменше, якщо сприймати на слух, на 80% вистава йде російською мовою. Саме цією мовою спілкуються головні персонажі: «чмоня» Вова та його дружина-росіянка Зінка, з якою всю виставу він та інші персонажі говорять по відеозвʼязку.

/Ремарка/

Звісно можна пояснити російську мову натуралізмом та реалістичністю, адже в запропонованих обставинах ми бачимо саме росіян. Але, чомусь у виставі «Едіт Піаф», наприклад, героїня Маргарити Томм говорила українською, а не французькою. Ба більше, навіть пісні були перекладені зрозумілою глядачеві мовою. На кого орієнтована вистава російською? На малороса, який за замовчуванням мусить її знати?

Ідея

На думку автора, кожен художній твір мусить мати ідею та/або мораль, яку автор і, в цьому випадку, ще й режисер хочуть донести до глядача.

Як ішлося в анонсі «"Віддайте тіло" — це історія, яка нагадає вам, що найцінніше у житті не матеріальні блага, а людські цінності, що можуть ховатися у найнеочікуваніших місцях».

В яких неочікуваних місцях пʼєси йшлося про людські цінності, автор цієї статті так і не зрозумів. Натомість ми побачили набір кліше та стереотипів про кацапів та хохлів. При чому обидві сторони в цій виставі мають на меті виключно наживу на тілі полоненого «чмобіка» Вови.

Сюжет

Невибагливий. Навіть трохи банальний. Так би мовити, — в лоб. Можливо, ця вистава могла би зайти глядачеві навесні-влітку минулого року, але аж ніяк не через півтора роки після початку повномасштабного вторгнення.

Російський мобілізований Вова з Алтаю, син почесного олєнєвода, потрапляє до української хати. Він вривається в порожню оселю української самотньої пенсіонерки зі словами «Здравствуйтє, товаріщі бандери», а зрозумівши, що в хаті нікого немає, починає мародерити: унітаз, столовий мельхіор зі скрині, нижню білизну господині (нагадаємо пенсіонерки), серед якої якимось чином виявляються жовто-блакитні стрінги (що там по нарузі над державними символами?), та «Алілуя» — смартфон.

Саме з цього смартфона він телефонує своїй дружині по відеозвʼязку, яка в цей час поки чоловік воює, як бачить глядач, бухає горілку та кохається із сусідом. Така собі провінційна алтайська шльондра-алкоголічка. З самого початку спілкування зрозуміло, що доля чоловіка її турбує мало, позаяк єдиний інтерес жінки — гроші. Спочатку це зарплата військового, але як чути з великих діалогів (нагадаємо ця російська тарабарщина займає більшу частину вистави), вона не проти отримати й гробові за нього — вони значно більші. Ну як не проти. Скажімо чесно — така розвʼязка її влаштує навіть більше.

Вові не пощастило. Адже за охоронця в хаті патріотичний Папуга Гриша. Той постійно лупить москаля по голові кувалдою, доки хазяйка (Баба Надя) бігає по всьому селі, шукаючи свій буцім-то загублений смартфон. Ці діалоги росіян з постійним побиттям папугою чмобіка продовжуються доки бабця не знаходить російського солдата посеред своєї хати і не вирішує... па-ба-ба-пам... теж отримати гроші за полоненого.

Памʼятаєте питання про людські цінності? Отут поставимо його ще раз — коли автор п'єси ставить збагачення як єдину самоціль і росіянської дружини, і справжньої української Баби Наді, урівнюючи їх при цьому, — що він хоче нам сказати? Баба Надя дуже мріє про гроші за полоненого, орден від Залужного і ще один — від Зеленського. При цьому вона дуже просить поліцію не повідомляти про нагороди у пенсійний фонд, бо ж позбавлять пільг «як працюючого пенсіонера».

/Ремарка/

Вистава загалом — набір кліше та стереотипів про тупих смішних українців та тупих несмішних росіян.

Образи:

Вова — типовий карикатурний чмоня в формі радянського зразка, шоломі часів Другої Світової, обліплений літерами «Z» та білим скотчем. Тупий, жадібний, боягуз, який падає на коліна і цілує унітаз, але навіть він нічого не вартий перед пляшкою горілки.

Зінка — типова шльондра, яка пʼє горілку алюмінієвими кружками з сусідом, з яким же й спить, не ховаючись від малолітнього сина. Така собі спрагла до баксів, шуб та інших матеріальних благ росіянка, яка скоріше мріє стати багатою вдовою, аніж чекає чоловіка-ветерана додому.

Син Зінки і Вови — шкєт, у шапці-вушанці, який одразу ж здає батькові з ким і коли спала матір.

Сусід, він же коханець Зінки — типовий провінційний непросихаючий росіянин в шапці з триколором, та тією ж незмінною алюмінієвою кружкою горілки.

Папуга Гриша — одягнутий у галіфе в «піксель», замість пірʼя на голові різнокольорові атласні стрічки висмикнуті з шароваро-вишиватного дівочого вінка з українських концертів самодіяльних і народних колективів радянського зразка, вишиванка, та жилет з широкими рукавами в тон до штанів також у армійський український «піксель».

Папуга Гриша — крайній праворуч

Баба Надя — типова анекдотична та карикатурна жінка-хохлушка (пробачте на цьому слові): вишиванка, очіпок та хустки на голові, на шиї купа різного розміру червоного і кольорового намиста. Доповнює образ широка (гарного, до речі, крою) спідниця в той же таки «піксель», камізелька кольору «синій мультикам» та мілітарного кольору чобітки.

/Ремарка/

Образи використані в виставі підкреслюють стереотипні погляди на росіян, які часто малюють соцмережі та новини для людей, що далекі від критичного мислення, і звикли сприймати російських військових як клоунів і посміховисько, а не реальну загрозу — людей, що вбивають, ґвалтують та руйнують. Ну і кліше про українців, які мало відображають реальність, особливо з огляду на сучасний контекст і зміст самої вистави. Загалом зовнішньо вистава — ніби втілення тих низькопробних фільмів та серіалів про українців, які в довоєнний час часто продюсувались та фінансувалися з росії. Смішні хохли-селюки. Окреме питання до використання художницею-постановницею Тетяною Чухрій пікселю та мілітарного стилю в костюмах. Буфонада поруч із формою, в якій щодня гинуть тисячі українських вояків, пікселю, який в прямому сенсі слова є символом боротьби, який забарвився кровʼю — рішення не просто дивне, а виглядає такою ж наругою над всіма нинішніми цінностями, як і жовтоблакитні стринги Баби Наді, якими пів вистави розмахує чмобік Вова.

Фінальна пісня - папуга Гриша і Баба Надя співають під фонограму і не вивчили слова

Акторська гра

Як не дивно, враховуючи ту какофонію звуків і ту буфонаду, яка відбувалася на сцені, у цій виставі актори показали дуже гарну акторську гру. Ольга Чернявська (Зінка) значно розширила свій акторський діапазон, зробивши все, щоб глядач дійсно зневажав її героїню. Сергій Жмурко, який зіграв Папугу Гришу, також втілив образ свого персонажа на грані фолу. Безвідносно до змісту вистави, це смішно, моментами навіть дуже. Ніна Савченко в ролі Баби Наді звісно мала досить стереотипний вигляд. Але ця характерна роль їй також вдалася «на ура», особливо переливистий заразний сміх. І якби ця вистава мала на меті реалізм, можна було б говорити, що вона занадто переграє. Але в контексті бурлескної комедії така гіперболізація образу цілком виправдана. Автор не заздрить акторам, які в своїй професії завжди несли високу культурну та етико-моральну цінність глядачу і змушені виконувати ролі пришелепкуватих. Особливо Антону Рокиті в ролі російського чмоні та Ользі Чернявській, яку вже всі звикли бачити в образах героїнь-дружин і матерів військових у різноманітних проєктах.

Сценографія

Її практично немає. У виставі є буквально три-чотири мізансцени, якими рухаються актори. Практично немає ані гри світла, ані цікавих сценічних рішень по зміні декорацій. Дуже здивувала дешева шторка, якою сіпали туди-сюди, то закриваючи, то відкриваючи «екран смартфона», в якому в повен зріст зʼявлялась Зінка. Шторка та весь час зашпортувалась, тож акторам позаду неї повсякчас доводилось її поправляти.

/Ремарка/

Здивував іще один момент — в одній зі сцен, коли Баба Надя вже збирається іти здавати полоненого, аби отримати за нього гроші й ордени, вона дістає зі скрині паспорт. Чому в української сільської жінки паспорт червоного кольору? Не яскраво червоного, а досить специфічного — старого радянського чи сучасного російського зразка.

Інтерʼєр

Показати, що дія відбувається саме в українській хаті, художниця-постановниця чомусь вирішила, розмалювавши стіни в орнаменти північно-українських рушників. Звісно ж, саме так уявляють українську хату уродженці Алтаю чи Бурятії. Але навіщо це втілювати в українському театрі?

Тривалість

Вистава заледве триває годину. Якщо бути точним, то 58 хвилин. І ще три хвилини на поклон акторів. Закінчується якось рвано. Попервах, коли закривається завіса, є враження, що це лише антракт, але наступної миті актори виходять на фінальний поклон і глядач з подивом аплодує, заледве зрозумівши, яка ж була мораль та ідея.

Звісно, коли вистава по собі залишає більше відкритих питань до себе, акторів та творців, аніж відповідей — саме по собі не погано. Можливо, саме в цьому і була задумка автора — змусити людей самотужки шукати в собі людські цінності на контрасті з побаченим? Але, давайте відверто, — пересічний глядач іде в театр не для того, щоб думати, а щоб відпочити. Мабуть тому нині в театрах майже не ставлять Сартра та Мольєра — попиту на інтелектуальну драму все менше й менше.

Замість висновків

Полтава невелике місто, де всі один одного знають. Так повелося, що про культурні події та їхніх організаторів тут або добре, або нічого (ну бо нам же тут ще жити). Але шкідництво потрібно називати своїм іменем.

З точки зору ідеології, в місті, яке знову з прифронтового стало віддаленим тилом, сміятись над війною, яка «десь там далеко» — можливо було б і добре для підняття бойового духу, але... субʼєктивна думка автора — ця пʼєса (навіть не вистава) не сприяє внутрішній мобілізації, а скоріше розхолоджує людей, нібито натякаючи — все це просто фарс. Не треба боятись. З корисного можливо виділити одну єдину думку Вови посеред вистави, який філософськи задається питанням «На какого хрєна ми сюда пріпьорлісь?». Але в той самий час кожен сантиметр фронту нині — це передусім сотні життів наших військових, які потребують допомоги цивільних. Саме на цьому мали би зосереджуватись автори. І якщо Анатолій Крим — типовий представник покоління «гомосовєтікус», то втілення на сцені його твору сучасною труппою в конкретно цьому прочитанні залишає дуже багато питань.

Йти чи не йти? Та йдіть — цілком можливо, що вам вдасться побачити в цій пʼєсі більше прихованих символів, аніж авторові. Напишіть тоді про це в коментарях. Наступна вистава 5 липня. Якщо ж після прочитаного ви вирішите залишитись вдома — задонатьте своїм улюбленим і перевіреним волонтерам. Мені здається, буде більше користі.

Подякуй автору!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.

Віталій Улибін

Ще з рубрики: "Культура"