Ухиляння від податків, неліцензійний алкоголь і обман гостей — в Опішні провели фестиваль борщу

12 серпня в Опішні попри заборону місцевої влади та обласної військової адміністрації відбувся черговий етнофестиваль «Борщик у глиняному горщику». Нашим журналістам вдалося побувати там та розібратися, що ж не так із культурною подією та чому влада її заборонила? Спойлер — не все так просто, а образ скривдженої доброчинниці, який малює організаторка фестивалю в соцмережах, почасту не відповідає дійсності.

До Опішні наша знімальна група прибуває о 10:00 ранку. І хоча в анонсі заявлено, що фестиваль має початися опівдні, на вулиці, де розташована садиба, вже досить велелюдно. Велемашинно. Та велеавтобусно. Всі узбіччя попід дворами вулиці загороджені й заставлені автівками. З двору етносадиби лунає веселий гамір, музика та періодичні оголошення ведучої та організаторки заходу Олени Щербань, яка називає себе етнологинею.

Одночасно з нами приїжджають два великих автобуси. Вони курсують сюди постійно, очевидно забезпечують трансфер з якогось іншого місця. В кожному з автобусів — пів сотні людей. Разом із ними заходимо на подвірʼя етносадиби «Лялина світлиця».

Дивуємося, адже на воротах написано, що тут сьогодні відбувається весілля. Хоча великий 1,5х1,5 м банер над двором сповіщає, що таки фестиваль. При вході на «весілля» з усіх відвідувачів беруть фіксовану оплату за вхід — 100 гривень. Замість квитка видають корінець-самодрук.

Ним, говорять секʼюріті-касири, можна буде проголосувати за вподобаний борщ. Організаторка напередодні анонсувала, що таких борщів буде 90 — кожен за різним рецептом.

Розпитуємо в людей, що за весілля відбувається на фестивалі та де молодята. По-секрету кухарі з найближчої ятки нам розповідають, що весілля — прикриття від поліціянтів та влади. Позаяк фестиваль проводити заборонили, то його вирішили провести у форматі закритої вечірки. А оплату за вхід та борщі, буцімто збирають чи то на подарунок молодим, чи то для військових.

Що ж. Роззирнімося довкола.

Шість борщів замість девʼяноста

У дворі відчутно гамірно. Сотні людей снують подвірʼям садиби в пошуках місця, де можна присісти. Борщі ще не готові. Хоча і почали їх робити з самого рання, перші лише тільки доварюються, а в деяких казанах ще ледве починає підкипати вода.

Господиня зі Старого Салтова, що на Харківщині, вкидає в казан щедру жменю солі.

— Щоб швидше закипіло, — говорить.

Розповідає, що сюди приїхали великою змішаною харківсько-полтавською командою. Тож і рецепт борщу такий само збірний — міжрегіональний. Варять його на свинячих ребрах та курячих гомілках. Загалом у цій компанії шестеро людей. Кажуть, за можливість зварити борщ також віддали по 100 гривень «з носа». Ми нарахували понад півсотні кухарів та пекарів, тож прикинути суму отриману тільки з учасників, читач може.

— Для нас це просто розвага та відпочинок. Ми були тут на екскурсії минулого року. Пообіцяли зварити свій борщ — виконуємо обіцянку. Порція борщу коштує 100 гривень. Усі зібрані кошти всі кухарі фестивалю передають організаторам, а ті мають передати військовим, — розповідає Інна.

А в сусідів, які готують за миргородськими рецептами, борщ вже майже готовий, тож до ятки вишиковується чимала черга. Вже понад годину як люди приїхали, відтак нетерпляче чекають, аби покуштувати борщовий стріт-фуд.

Поки ж борщі варяться, люди просто тиняються двором. З розваг: фотозона на фоні сусідського гаража з надписом «Лялина світлиця» та дивакуватими фігурками, схожими на соломʼяних бичків та інших сільгосп тваринок. Зробити селфі тут коштує 30 гривень. Ще невибагливі атракціони: перекладина і сходинки, що обертаються. Взяти участь в атракціоні — 100 гривень.

То тут, то там по периметру подвірʼя розкидані мініятки з хендмейд поробками: браслетами, біжутерією з бісеру, вишивки, шкіри тощо.

Дворищем з кінця в кінець бігає й господиня, або ж як називає себе сама організаторка, паніматка фестивалю. Олена Щербань виглядає як завжди колоритно: червоні чобітки, теракотова спідниця, блідочервоного кольору корсетка, автентична вишиванка з візерунками на рукавах та хустка поверх очіпка. Шия рясно увішана разками намиста, а поміж ними величезний дукач. Сорочка всіяна тронядами, за легендою належала ще прабабусі Олени. Хоча сумнівно, що такі раритетні речі гоже вдягати до печі.

Ми ж собі продовжуємо опитувати кухарів. В одній ятці варять Оржицький борщ із коропа. Миргородчани готують два борщі: один, як і в салтівців, на свинині та курці, інший — з грибами. Ще величезний гурт колоритних жіночок з Харківщини варить три борщі: один, як і в інших — банальний зі свининою, другий зелений, а третій пісний — із кількою.

Ближче до центру двору готують ще три: з вуджениною, щукою ворсклянською та копченими грушами. Також тут продають шпундру. Порція борщу та шпундри, як і в інших — 100 гривень. Тарілочка сала — ще 50. Чотири шматочки хліба — 40 гривень.

Тут ми вирішили продегустувати борщі. Загалом, узявши по одному борщу, хліба та сала, кількох житніх коників та здобних шишок (які, як виявилось були вчорашніми й черствими) тільки наша знімальна група за кілька хвилин на фестивалі, якщо рахувати разом із вхідними квитками, залишає понад 2000 гривень. Це при тому, що ми не мали нак меті спробувати по кілька борщів, як інші.

Варто зауважити, що порція борщу десь 200-250 грамів. Тож це дійсно швидше про дегустацію, ніж про наїстися. Наш оператор відзначає борщ із щукою ворсклянською. Говорить, йому смакує. А от борщ із вуджениною не подобається всім іншим трьом. які спокусислись на смакк копченостей. Він виявляється настільки звичайним і прісним, що не викликє ні захвату, ні бодай простої гастрономічної насолоди. З позитивного можна відзначити, що кухарі, з ятки, в якій ми взяли борщі, постійно безкоштовно підкладають то цибулю, то часник, то малосольні огірки до сала, яка ми купили. Дрібʼязок, але приємно.

Пройшовши рядами ми змогли нарахувати менше десяти видів борщу (ті, що за однаковими рецептами зі свинини й курки ми рахували як один).

Окрім того в кожній локації готують окремо ще й додаткові частування: ліниві вареники з сиром, звичайні парові вареники з різними начинками, смаженів коржики з часником до борщу. В окремій садибі з піччю жінки-киянки печуть різноманітну здобу, короваї, хліби, житніх коників та весільні шишки. Кажуть приїхали і почали пекти ще вчора. Короваї пахнуть на всю хату. А от нам вдалось почастуватись тільки вчорашньою, трохи вже черствою випічкою. Тож особливих вражень по собі випічка не залишає. Чекати свіжої здоби вже не має часу, адже треба працювати.

«Продажні» журналісти? Або що приховує Олена Щербань

Звіддалік чуємо якісь крики. Виявляється на вході ще кілька журналісток, яких на відміну від нас пані Олена впускати забороняє.

— Поліція. В мене тут весілля. Я не хочу сюди журналістів, — чуємо.

Не дивуємось. Після останнього фестивалю, з якого журналісти написали низку викривальних репортажів замість компліментарних статейок, всіх «продажних писак», а себто майже всіх журналістів Полтави та області Олена Щербань заблокувала і записала в особисті вороги. Бо ж, судячи з її дописів у фейсбуці, вважає, що писати треба тільки про красиві горщики, а бруд і антисанітарію журналісти бачуть тільки на чиєсь замовлення.

Як було сказано вище, формат весілля з’явився в день фестивалю недарма. Не можемо стверджувати точно, але очевидно, що під виглядом приватної вечірки, організатори фестивалю вирішили приховати справжнє масове гуляння. Принаймні ніхто з гостей, що їхали на фестиваль, не бачив молодят, не те щоб бути із ними знайомими. А гостей таки ж, хоч і менше, ніж позаторік, але чимало. Лише з 10:00 до 12:00, доки ми знімаємо на фесті, до воріт під’їжджає щонайменше шість автобусів. Це близько 300 чоловік. Ще кількасот людей прибули власними автівками. Нескладна арифметика дає змогу зрозуміти, що за день фестиваль відвідує кілька тисяч людей, кожен із яких залишає господині мінімум 500 гривень. Не рахуючи атракцій, платного туалету, та витрат на сувеніри.

Треба зауважити, що кошти, вторговані на фестивалі, ніяк не обліковані. Ані етномузей, ані Олена Щербань офіційно не оформлені ні юридичними особами, ні ФОП. Як не втомлюється повторювати сама пані Олена «Я жива людина, приватна особа. Я доначу державі напряму». Ще одне порушення фіксуємо одразу в кількох місцях. Тут торгують непідакцизним алкоголем. Первак, домашнє вино та горілка — все, щоб відвідувачі могли налаштуватись на ярмарково-фестивальний лад.

Ми запитали в голови Опішнянської громади Миколи Різника, чому громада не реагує на ведення незаконної підприємницької діяльності.

Думка Миколи Різника, голови Опішнянської ТГ

Показати

— Ми звертались у податкову. Це смішно. Нам там сказали, що не можуть її перевірити, бо вона не є субʼєктом господарської діяльності. То виходить, що кожен може робити що хоче? — прокоментував Різник.

За його словами з Оленою Щербань вже не один рік ведуться перемовини, аби зробити фестиваль цивілізованим, у пристосованому для цього місці, з відповідними санітарними умовами та обліком. Ба більше, навіть з допомогою анонімного мецената викупили їй у приватну власність кілька садиб поруч, аби розширити територію. Однак, не так сталося як гадалося. За словами Різника, садибу організаторка фесту розширила іще на два двори, але реєструватись і платити податки до бюджету громади відмовилася навідріз. Натомість у придбаних за спонсорські кошти обійстях тепер може влаштовувати «приватне весілля» закрите для влади, правоохоронців і журналістів.

Однак заборона цьогорічного фестивалю викликана не тільки цим. За словами Миколи Різника, це була безпекова превентивна заборона, адже на фестиваль приїздить кілька тисяч людей. Громада не має сховища здатного вмістити стільки туристів.

До того ж, після минулого фестивалю, громада стикнулась з величезною хвилею хейту, через погану організацію.

У мікрофон починають знову кричати щось про журналістів. В натовпі нас також помітили. Тож пані Олена вирішує влаштувати своїм гостям ще одне шоу.

— Улибін. Цей чоловік пише пакості про українку, багатодітну матір Олену Щербань, — оголошує про себе в третій особі паніматка фестивалю. — Я вас виганяю. Це приватне весілля.

Пояснюємо Олені та й відвідувачам, що ми увійшли як і всі, сплативши вхідний квиток, тож маємо право й далі бути на фестивалі. Адже відповідно до закону, ніхто не може бути обмежений в отриманні платної послуги.

— Це приватне весілля. Молодята тут вас не хочуть! Ідіть звідсіля. Люди, поможіть його вивести. Чи в вас сили немає. Чи немає тут козаків?

Олена починає зриватися на нервовий крик. А на всі аргументи й доводи повторює тільки істерично «нє, нє, нє...».

Гості дивляться на те все з легким подивом, хтось навіть із якимось острахом. Адже добродушна й чуйна щойно з виду господиня, яка кілька хвилин тому кидалась чи не кожному в обійми, раптом перетворюється на фурію. Їдучи втамувати спрагу до хліба й видовищ, явно не такого шоу вони чекали.

— Забирайте ваші 200 гривень і йдіть звідсіля. Це приватне весілля.

— Це не весілля. Ви ж збираєте фіксовану плату на вході. Ми оплатили квиток.

— Це молоді так захотіли. Це подарунок молодим. Йдіть звідсіля. Ви порушуєте закон про мою приватну власність.

— А ви дурите державу і не платите податків.

— Я автономна. Я жива людина Олена. Я приватна особа. Я спонсорую державу напряму.

Загалом наша дискусія триває понад 10 хвилин. Зрештою, ми вже маємо всю інформацію. Тож залишатись і далі в цьому конфлікті немає ані сенсу, ані бажання. Від істерик і намагання всіх зробити дурнями починає млоїти у шлунку, а скуштовані борщі просяться назад. Журналісти «Полтавської хвилі» йдуть за ворота.

Але Олена своє шоу ще не скінчила, тож біжить за нами.

— Поліція, вони зайшли на мою територію. Журналісти, я завжди вам була рада. А ви брешете. Бо знаєте: Олена Щербань — це бренд. Я людина, я вам заявляю. Мене захищає Конституція України, мене захищає декларація прав людини. Кожна стаття.

— Так декларація ж не дає вам права брехати й ухилятись від податків. Ви з кількох тисяч людей тут зібрали гроші по 100 гривень.

— І я віддала донати на мою армію. Я сьогодні спонсорую «Омегу».

Варто зауважити, що наступного за фестивалем дня, Олена Щербань опублікувала фотозвіт. Військовим вона задонатила 620 гривень. Чек із відповідним переказом від пенсіонерки Людмили Бутко, організаторка виставила на своїй сторінці у фейсбуці.

Переказ здійснено на імʼя приватного підприємця з Харкова Артема Фісуна, який працює в ТОВ «Омега» та дійсно є військовим.

Чи є ця сума хоча б сотою частиною прибутків фестивалю, сказати складно, адже обліку ніхто не веде.

Утім про ставлення до всього цього все сказано одним фото:

Покинувши садибу вирішуємо розпитати людей, що живуть поруч.

Сусіди на запитання про фестиваль говорити на камеру відмовляються. Не під запис же розповідають, що на вулиці та й на кутку давно вже ніхто з Оленою Щербань не спілкується, адже через конфліктний характер пересварилась з усіма. Та й не задоволені тим, що фестиваль постійно руйнує інфраструктуру, генерує сміття і все це лягає на плечі місцевих і громади.

Так а чий же фестиваль?

Опинившись за ворітьми, спілкуємося також і з гостями, які вже їдуть додому. Здебільшого тут туристи з інших областей. Місцевих дуже мало. Натомість багато людей із Сумщини, Дніпропетровщини, Харківщини. Переважно, кажуть, подобається, адже до цього на подібних заходах не бували. Кожен розповідає, що дегустував по 2-3 борщі, аби зрозуміти чим відрізняються рецепти та смаки.

Серед недоліків відзначають найчастіше брак місця, особливо для сидіння. На все подвірʼя один невеликий намет, де можуть сісти водночас кількадесят людей.

Іншим із пластянками з борщем у руках доводиться шукати куток, щоб поїсти.

Тримати тарілки, сумки та напої і при цьому їсти не зручно, говорять. Але, як раніше нам розповів один із кухарів, це не прорахунок організаторів, а швидше навпаки маркетинговий розрахунок. Каже, якщо буде де сидіти, люди будуть їсти довго. Тож все зроблено таким чином, щоб люди прийшли, покуштували і звільняли місце наступним гостям, які під’їжджають пізніше.

Власне тут і бачимо підтвердження. Пʼятеро родин, яких ми опитали, приїхали хто з Дніпропетровської, а хто з Сумської областей. У середньому на дорогу витратили по 3-4 години. Пробувши на фестивалі близько півтори години, вже їдуть додому. Адже стійма не настоїшся.

Облизавши макогона на самому фестивалі, їдемо геть і ми. Враховуючи маленькі порції та ранню дорогу до Опішні, вирішили заїхати в садибу «Старий хутір». Для нас це місце не нове, торік ми вже знімали тут для підбірки місць відпочинку неподалік Полтави. Тож памʼятаємо, що тут можна перекусити.

У ресторані та на території аншлаг.

— Це у вас щосуботи таке, чи з фестивалю до вас заїжджають?, — питаємо в господині, Марини Куденець.

— Та в нас у вихідні завжди багато людей. Але сьогодні трішки більше, — сміється Марина.

Слово за слово, поки чекали на страви, розговорились із хазяйкою садиби і неочікувано виявилось, що ідея фестивалю борщу насправді належить її родині. Перший фестиваль відбувався у 2014 році саме в цій садибі. Задумувався він як спосіб розвивати туризм в Опішні.

— На той час Олена планувала тільки відкрити садибу "Лялина світлиця", де хотіла проводити майстеркласи з ляльки-мотанки. І завчасно до нас в садибу також приходила з цими майстеркласами. От ми й вирішили, що в нас от є піч, в Олени є піч і була ще третя садиба, але вони не встигли піч добувати. Ідея була така, що приїжджають люди в неї готують борщі бабусі, в нас готують борщі бабусі. І це як квест. Приїжджають люди і можуть подивитися як борщик вариться на одній садибі, як борщик вариться на другій садибі. І ознайомитися з локаціями садиб. Потім ці борщі ми звозили на одну кемпінг-зону на «Старому хуторі». Там була дегустація й обирали переможця, чий борщ усім сподобався найбільше. Нагороджували бабусь призами. Це був момент, коли ти організовуєш усе це, щоб людям було комфортно і де сісти, і де поїсти. Олена ж весь час була зайнята неорганізаційними питаннями, а піарними моментами. І ми на цьому розійшлися.

У ході розмови дізнаємось, що перший фестиваль був проведений офіційно. Організатором фесту виступила громадська організація «Туристичне село Полтавщини», яку очолював Маринин чоловік Олександр Куденець.

— Як тоді сталося, що фестиваль став Олениним?

— Ви мабуть знаєте амбіції Олени — суцільне «я, я, я». Ну якщо ти — то бери і проводь. — говорить Марина. — Нам краще проводити у своєму форматі, у своєму баченні. Звісно, що ідея дуже класна та дуже тепла була «борщик у горщику з бабусиної печі» — тепло і смачно і згадки такі приємні. Але потім у 2016-му ми вже проводили свій — «Опішнянський фестиваль натуральної їжі». До його проведення долучилися волонтери не тільки українські, але й турки такі гарячі хлопці були, дівчатка були з Португалії, з Польші та з Іспанії.

— Але чому ви не продовжили? Юридично ж засновником фестивалю була ваша ГО.

— Ми її закрили. З Оленою дуже важко співпрацювати. Вона важка людина. Навіть коли ми проводили свій той фестиваль Натуральної їжі. Вона приїхала. Це так смішно було. Була жара-жара. Потім дощ прийшов. — Марина заливається заразним сміхом. — Вона прибігла з віником, щось махала і дощ перестав. Поїхала, але повернулась, коли приїхали журналісти. Розказувала своє звичне «я, я, я». Хоча її ніхто не запрошував.

— Хіба не може громада якось долучитись, щоб покращити фест і привабити туристів?

— З нею ніхто не хоче працювати. Бо ті речі, що вона робить, вони неадекватні якісь. Минулий фестиваль, вона провела під час коронавірусу, коли теж було заборонено. Люди з фестивалю приїздили до нас такі голодні й злі. Матюкались на Опішню. Доводилось розказувати, пояснювати, що це не опішнянський захід. Ідея дійсно суперова. За нормальної організації. Їй голова сільради пропонував провести на загальній території, цивілізовано. Вона відмовилась, бо вона ж грошей не заробе. Їй важлива не якість, а грошова компенсація за кількість людей.

«Спартак Субота» опішнянського розливу

Готуючи матеріал про фестиваль, вирішили дізнатися більше й про саму організаторку та її минуле, аби зрозуміти чому людина знічевʼя змінює вектор думок та поведінки. І в результаті нескладного гугл пошуку виявилося, що фальсифікувати та брехати людям для Олени Щербань звична справа. Принаймні так стверджують історики-науковці. Її докторську дисертацію, відповідно до якої вона кличе себе етнологинею, не визнають у науковому світі.

Так на сайті видання «Дзеркало тижня» опубліковано матеріал: «У "доктора Пі" з'явилася достойна послідовниця - "доктор Екс (перт)"». У матеріалі йдеться зокрема про порушення Оленою Щербань принципів академічної доброчесності. Зокрема науковець-автор статті стверджує, що в докторській дисертації з етнології був «плагіат, самоплагіат, фабрикація, фальсифікація; з 20-ти мінімально необхідних публікацій у наукових фахових виданнях України та інших держав має лише 8, у тому числі жодної з обов'язкових чотирьох — у наукових періодичних виданнях інших держав; частина статей фальсифікована, а частина виявилася фейковими, тобто взагалі неіснуючими», — йдеться у статті.

Автор також зазначає, що Олена Щербань постійно приписувала собі неіснуючі регалії: проголосила себе членом ученої ради академічної наукової установи, членом неіснуючої національної творчої спілки, головою неіснуючого осередку майстрів народної творчості, співавтором колективних монографій, автором наукових проектів та фальшивих польових експедицій, а ще – «науковцем-маркетологом», «експерткою з етнографії та етнології», «провідним популяризатором традиційної культури Полтавщини та Слобожанщини», «провідним популяризатором українських традицій Полтавщини, Харківщини та Сумщини», «провідним популяризатором-експертом традиційної культури Полтавщини, Харківщини та Сумщини, творів українського традиційного мистецтва та народного побуту», «експертом із народної обрядової, гончарської та гастрономічної культури українців», а також — «експертом-консультантом у сфері розвитку сільського зеленого туризму в Україні», «популяризатором гастрономічної культури всієї Лівобережної України».

І зрештою в 2016 році проголосила себе єдиним експертом з обрядової культури всіх сущих українців з містично-патріотичним меседжем: «Заповнюю прогалини українським контентом».

Нічого не нагадує? Вкупі з постійним повторюванням афірмації «Я людина-бренд» маємо наочний приклад як формуються псевдоексперти на кшталт Спартака Суботи. І, як не прикро це визнавати, не без допомоги журналістів, які за красиві горщики та сільську автентику готові закрити очі на обман, відсутність санітарних умов та дотримання законів. Не сприяє обʼєктивності і незнання предмету. Тож будь-яка псевдоісторина казочка

Замість висновків

Автор висновків не робитиме. Позаяк у цій ситуації кожен читач має зробити власні. Тим часом Олена Щербань вже нині запрошує гостей на наступний фестиваль Борщик у глиняному горщику у 2024 році. І тільки усвідомленим читачам під силу “проголосувати” за це дійство власним гаманцем. Точніше не проголосувати.