Українська нечисть: ким наші предки лякали дітей і чому нині цього робити не варто

Когось у дитинстві лякали Бабаєм, когось — Сірим Вовком, який відкусить бочок, якщо будеш спати скраю. Та за віруваннями наших предків на світі існують істоти набагато страшніші, здатні наробити лиха і налякати до смерті. Кого боялися діти наших пращурів й чому нині не варто залякувати малечу потойбічними істотами — читайте у матеріалі «Полтавської хвилі».

Вірування всіх давніх народів були пов'язані з повсякденним життям, й українці не виняток. Наша міфологія тісно переплітається з хліборобством, пастушим побутом у гірських регіонах і, як не дивно, християнством. Адже нерідко єдиним захистом від нечисті була молитва, освячені предмети тощо.

Потойбічні істоти, за переказами предків, населяли кожен куточок нашої землі: від будинку до озера, від лісу до болота. На відміну від багатьох інших народів, українці вірили, що чіткого розподілу на злих і добрих духів не існує. Тому часто діяли за принципом: «Бога люби, але і чорта не гніви».

Що з цього вигадка, а що правда, ми вже, мабуть, не дізнаємось ніколи. Хоч легенди про деяких міфічних істот дещо змінились, та все ж дійшли до наших часів. Тож ми маємо можливість дізнатись, які створіння наводили жах на наших предків у давнину.

Полудниця

Полудницею називали берегиню поля. Цей дух приходив до тих, хто працював у полі опівдні, адже за народним звичаєм в цей час слід було відпочивати.

Вона з'являлася в образі дівчини у прозорій сукні з волоссям кольору жита. Нерідко їй приписували ноги з копитами, а головним її атрибутом був серп.

Її вважали недобрим духом, адже вона могла викликати «сонячний удар», залоскотати до смерті чи вкрасти залишену в полі без нагляду дитину. Нерідко полудниця траплялася подорожнім і ставила питання: як обробляти льон, готувати прядиво, полотно, сорочки тощо. Якщо мандрівник не міг відповісти, вона насилала хвороби.

Існує багато способів як уберегтися від полудниці при близькій зустрічі. Один із них — оскільки дух зникає після полудня, відповідати на її питання довго, повільно, ретельно усе пояснюючи.

Полудниці люблять танцювати, причому перетанцювати їх ніхто не може: вони здатні робити це без втоми до вечірньої зорі. Якщо ж знайдеться дівчина, яка зуміє перетанцювати, то за переказами, полудниця обдарує її небаченим багатим посагом.

Потерчата

Так називали нехрещену дитину, яку вбила матір, або ж мертвонароджену. Вважалося, що ці душі не мають спокою й «просять хреста», «плачуть» у тому місці, де їх поховали (закопали), зокрема на «могилках», у лісі тощо.

Вони можуть обертатися птахами й просити хрещення у людей. Багато таких переказів зібрали на Гуцульщині. Люди розповідали, що чули плач і вигуки: «Хреста! Хреста!». У таких випадках треба підкинути у повітря хустинку чи інший шматок тканини, який наче стає крижмою для дитини, і дати ім'я першопредків:

«Як хлопець — то Адам, а як дівчина — то Єва».

Не менш вживаною є й інша формула: «Як пан — то Іван, а як панна — то Ганна».

Якщо ніхто таким чином не охрестить дитину впродовж семи років по її смерті, потерча перетворюється на інших міфічних істот: чортів, русалок, лісників, годованців тощо. Місця їхніх поховань вважали нечистими, старалися обходити стороною і не будувати хати поблизу.

Упирі

Здавна тіла померлих для переходу на той світ спалювали. А ті, кому по смерті випала інша доля, могли обернутися упирями.

За іншою версією упирі нібито бувають «родимі» та «роблені». Останнім може стати немовля, помащене кров'ю чоловіка, котрий ліг спати без молитви. Або ж дорослий, який навчиться чорної магії з книжок. «Родимі» зазвичай народжуються від батьків-упирів, або беруться з сьомої чи дванадцятої за ліком дитини в сім’ї, якщо її зачали у велике свято.

Такі істоти мають велику силу, їх бояться навіть відьми. Упирі можуть керувати гаддям, робити людям зле або допомагати, у тому числі захищати обійстя від нечисті.

Розпізнати упиря легко — він має надміру червоне обличчя, хвіст і нарости вздовж хребта.

Однак найстрашніші упирі тим, що заходять у хати й нападають на сонних людей, особливо на немовлят, висмоктуючи їхню кров або поїдаючи. Вони проникають в оселю крізь вікна та двері, якщо ті не перехрестити перед спочинком, і лишаються на ніч. Коли люди поснуть, упир вмощується на груди своєї жертви, припадає губами до серця й висмоктує гарячу кров. Вірили, що найкраща жертва для упиря — людина, котра чхнула, а їй ніхто не сказав «Будь здорова!».

Після смерті упиря, як і будь-якого чародійника, могли відбуватися природні аномалії, стихійні лиха, сонячні затемнення тощо. Сам упир ще сім літ по своїй смерті щоночі встає із могили й бродить по світу, аж доки не заспівають півні. Нерідко бачили, як упирі опівночі під музичний супровід співають і плещуть у долоні або вилазять на могильні хрести, лякаючи перехожих.

Блуд

За легендою, це дух, якого Бог скинув із неба за злі діяння. Тепер він блукає по світу та чіпляється за кожного, хто випадково до нього доторкнеться. Часто кажуть, що людину «водить», маючи на увазі, що її дурить «нечиста сила». Мандрівник ризикує втратити дорогу й заблукати.

Вважають, що «первака» блуд не бере, а найчастіше «водить» того, чиї хрещені батьки не знають молитви «Вірую…».

Заблудити можна де завгодно: у лісі, у полі й навіть у хаті на печі.

Водночас часто вірять, що людину «водить» у певних місцях. Зазвичай це місце чиєїсь передчасної смерті: де хтось вмирав чи когось убили й не поховали за звичаєм.

Українці виробили цілий арсенал захисних засобів від «блуду». Це насамперед молитва, при цьому трапляються відомості, ніби від блуду слід хреститися лівою рукою. Подекуди помічним вважали часник, який на Святвечір лежав на столі. Дієвим способом було одягання вбрання навиворіт, а подекуди взували черевики на іншу ногу.

Мамуна

Злобна істота, здатна перевтілюватися, набираючи вигляду та голосу певних дівчат чи молодиць, щоб заманювати чоловіків. Зваблений нею хлопець зникав безвісти.

Мамуна, або як її ще називали лісниця — висока, худа жінка з розпатланим волоссям, яка живе у печерах та неприступних місцях. За іншими переказами мамуна виглядає так: стара, потворна, кульгава, з великою головою, відвислими грудьми та вздутим животом, кривими ногами та чорними ікластими зубами.

Лісницями стають померлі породілі, жінки-самогубці, дівчата, які позбулися плоду, вбивці дітей. Також побутувало повір'я, ніби це дружини дідьків.

Вони люблять підмінити ще не хрещених дітей, на свої обмінки.

Приходять до хлопця, коли йому вдев'яте присниться його кохана і він нікому про це не скаже.

Якщо ж лісниці причіпляються до когось, їм потрібно розповідати казки, бо вони страшенно цього не люблять. Для захисту слід також мати оберіг — металевий предмет або часник.

Покутник

Так називали неупокоєний дух родича, який помер неприродною смертю, простіше сказати — наклав на себе руки, за що мусить відбувати покуту.

«Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім літ. Вони втілюються у різних образах і нерідко з помсти збиткую­ться над живими людьми.

Покутником також ставав мрець, якому забули щось покласти у домовину. Уночі навідує винуватців недотриманого поховального ритуалу, жаліє за страченим життям, допомагає жінці ростити дітей, іншим родичам — у господарських справах.

Однак з часом ця допомога обертається на зло: унаслідок контакту з потойбіччям жінка і діти марніють, родина зубожіє.

Душі небіжчиків могли не мати спокою на тім світі й через власні гріхи. За переказами, вони були змушені тинятися світом, доки не спокутують свої діяння.

Реальні монстри страшніші за вигаданих

Полтавські матусі поділилися власним досвідом у кількох Facebook-групах. Більшість вважають ознайомлення з містичним травматичною подією:

«До якогось віку не боялася темряви в дитинстві. Тоді мене налякали Бабаєм (бо не хотіла лягати спати). В ті часи це було нормою. З того дня і досі боюся темряви. Розумом, звичайно, розумію, а психіка не може подолати страх. Це не дуже гарна ідея, лякати дитину неіснуючими міфічними істотами».

Сучасні батьки поступово відходять від традиції страшити неслухняних дітей різною нечистю й обирають іншу тактику: спокійно пояснювати дитині, що міфічних монстрів не існує. Натомість, «страшно те, що небезпечно» — це електрика, вогонь, випасти з вікна, потрапити під колеса тощо.

Нині діти дізнаються про різних вигаданих істот здебільшого одне від одного. Ще одна полтавка поділилася таким досвідом:

«У мене в дитячому таборі був випадок: один малий кмітливий всім розказав про Зелену руку (чи якусь там ще, не суть). Діти 6-10 років реально вірили й плакали, боялися спати й ходити в туалет».

Водночас не одна матуся впевнена — життя в Україні сьогодні страшніше будь-яких міфів:

«Розповідаю про реальних істот, щоб діти назавжди запам‘ятали, що ніякі вони нам не брати і навіть не люди».

«Справжня нечисть вже прийшла на нашу землю».

Чи можна лякати власних дітей міфічними істотами?

Психологиня Інна Радченко пояснює, чому батьки використовують лякачки. Бо це швидко, легко (не треба по сто разів аргументовано роз'яснювати) і може бути достатньо ефективним.

Річ в тім, що страх — це потужний важіль тиску, і налякана дитина на певний час може стати більш контрольованою: не лізе, куди не можна, бо там Бабай, покірно іде поруч, інакше її забере дядько тощо.

Це ще й свого роду виховна традиція, якою користувалися десятки минулих поколінь, в тому числі й через усну народну творчість.

Які можливі наслідки подібних виховних впливів?

Залякування саме по собі вже є видом психологічного насильства. Як наслідок систематичного застосування можна отримати енурез, нічні кошмари, заїкання. Крім того можна помітити, що дитина почала гризти нігті, боїться залишатися на одинці, її турбують страхи (які самі батьки й створюють) і поганий сон.

Якщо лякають людьми певних професій, наприклад лікарем з великим шприцем, то контакти з ними можуть стати ще тим випробуванням.

Чому діти лякають дітей?

Пристрасть до жахачок вперше можна помітити в дітей віком 4-5 років. Це якраз той етап в розвитку, коли навіть та дитина, яка раніше здавалася безстрашною, тепер починає боятися — як правило темряви, монстрів, привидів.

Це варіант норми, і слухаючи страшилки, дитина може неусвідомлено допомагати собі переживати свої страхи. Часто дитина ототожнює себе з героєм, який у фіналі виходить переможцем і немов сама себе терапевтує. До речі, за допомогою страшних історій добре розвивається уява.

Для дітей 8-13 років на перший план виходять соціальні моменти. Це такий собі спосіб легально полоскотати нерви, адже під час перегляду чи прослуховування страшних історій, виділяються одночасно і стресові гормони, і гормони задоволення.

Лякалки можуть стати соціальним клеєм, який зближує компанію (наш мозок сприймає такі історії як реальну небезпеку, а ми завжди ближчі з тими, з ким це пережили); можуть стати інструментом для самоствердження, коли старші лякають молодших і таким чином почувають себе більш значущими і дорослими. Особливо важливо те, що лякалки можуть мати маніпулятивний характер : "зроби це й оце, або мама помре".

З огляду на популярність страшилок важливо звертати увагу на:

• надмірну тривожність дитини;
• поганий сон;
• плаксивість;
• пригніченість;
• будь-яку іншу не типову поведінку.

Матеріал створено за фрагментами книг «Українська міфологія» Володимира Галайчука, «Міфи та легенди українців» Юрія Винничука.